Тому схвалення Концепції судово-правової реформи та прийняття законів України про власність, підприємництво і підприємства, господарські товариства, банки і банківську діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, оренду й інших мало надзвичайно важливе значення в становленні правових засад ринку. Створюваний режим господарювання містить у собі значні потенційні можливості для конфліктів економічних інтересів. Нові тенденції в економічному житті зумовлюють потребу не тільки в законах про статус інститутів ринку і принципи їх взаємодії, а й в адекватному механізмі застосування цих законів. Це стосується, насамперед, інституційного механізму, необхідного для розв'язання конфліктів у сфері економічних відносин.

Першим законодавчим актом, що закріплював положення реформи, був Закон України ,Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. Уперше судді визнані носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цим законом було встановлено гарантії незалежності й недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення цих повноважень, передбачено матеріальне і соціально-побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист з урахуванням особливостей професійної діяльності із здійснення правосуддя, встановлено норми дисциплінарної відповідальності тощо. З прийняттям цього закону було зроблено важливий крок у напрямі становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади, що має забезпечити законність у державі, надійний захист прав і свобод громадян [82][43].

Необхідно підкреслити, що ухваленню Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи 22 квітня 1992 р.  значною мірою сприяв уже прийнятий на той час Закон Української РСР ,Про арбітражний суд". Нагадаємо, що цей закон був проголосований Верховною Радою Української РСР в остаточній редакції 4 червня 1991 р. і встановлював, що арбітражний суд утворюється на засадах призначення всіх арбітрів Верховною Радою безстроково, здійснює правосуддя на принципах законності, незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої влади, рівності сторін перед законом і арбітражним судом, гласності та інших. Із неповного переліку приведених принципів видно, що арбітражний суд був наділений всіма повноваженнями і атрибутами незалежної судової влади. Без сумніву, норми Закону Української РСР ,Про арбітражний суд" стали поштовхом до подальшого реформування судової системи в державі.

У 2001 р. Верховною Радою України для реалізації принципу поділу влади і закріплення незалежності судової влади прийнята низка законодавчих актів, що докорінно змінили систему судоустрою та процедуру проходження справ у судових органах.

Внесення змін до Законів України ,Про статус суддів", ,Про органи суддівського самоврядування", ,Про судоустрій України" до Арбітражного процесуального кодексу України та інших актів мали за мету вирішення першочергових завдань судочинства та внесення до законодавства принципових новел, зумовлених вимогами Конституції нашої держави.

Таким чином, в Україні було створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.

Відповідно до цих законодавчих актів запроваджено господарські суди замість арбітражних, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції [622][44]. Арбітражний процесуальний кодекс перейменовано у Господарський процесуальний кодекс, Вищий арбітражний суд — у Вищий господарський суд. Згідно зі статтею 5 Закону України ,Про господарські суди" господарські суди, на відміну від арбітражних, становлять єдину трьохрівневу систему спеціалізованих судів, яка складається з місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів та Вищого господарського суду України. Конституція України, крім визнання доцільності створення спеціалізованих судів із різних юрисдикцій, закріпила за ними відносну автономію, передбачивши, що вищим судовим органом спеціалізованих судів є відповідний вищий суд. Зважаючи на те, що господарські суди є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, Верховний Суд України є вищою інстанцією і для судів господарських. Але справа не у механічному підпорядкуванні вищих судів Верховному Суду. Йдеться про ревізію (донедавна — нагляд), що традиційно для судочинства України належала до компетенції найвищого судового органу. Закон України ,Про судоустрій України" у статті 47 встановлює, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом України і забезпечує однакове застосування законодавства судами. Далі у переліку повноважень Верховного Суду зазначається, що він у межах своїх повноважень переглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції.

Водночас слід зазначити, що Закон України ,Про господарські суди" у статті 10 ,Вищий господарський суд України" проголошував: ,Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах" [224][45].

У Господарському процесуальному кодексі України встановлено порядок перегляду (у касаційному порядку) постанов Вищого господарського суду Верховним Судом України, що, на нашу думку, є не зовсім вірним. Не касаційні, а ревізійні повноваження повинен здійснювати Верховний Суд України, що передбачено Конституцією. По-перше, з'явилась потреба у визначенні в процесуальному законодавстві такої стадії, як ревізія, яку здійснюватиме лише Верховний Суд. По-друге, необхідно відмежувати ревізійну інстанцію від касаційної щодо спеціалізованих судів, розподіляючи ці дві судові функції за різними судовими органами, відповідно Верховним Судом та вищими спеціалізованими судами [433][46].

Таке розмежування на конституційному рівні повноважень Верховного Суду і вищих спеціалізованих судів сприймається, безумовно, як наслідок впливу світового досвіду та вимог міжнародних актів щодо незалежного судочинства, які не підтримують об'єднання різних судових інстанцій в одній судовій установі. Таке враження посилюється і тим чинником, що Конституція не обмежилась лише вимогою забезпечення апеляційного оскарження рішення суду (ст. 129 п. 8), а прямо вказує на необхідність створення конкретних судових установ (органів) — апеляційних судів (ст. 125).

Тому не можна погодитися з тим, що Верховний Суд є лише касаційною інстанцією. Що ж до функції ревізії, то вона поки що тактично замовчується або видається як така, що Конституцією взагалі           скасована [421]2.

Справді, прийнявши Конституцію, Україна відмовилась від широкого застосування функції нагляду  судовими інстанціями та органами прокуратури. Водночас спостерігається тенденція законодавчого посилення судового контролю за законністю. Осторонь цього процесу не повинні перебувати і самі судові рішення. Відповідна контрольна функція закладена у частинах 2 і 3 статті 125 Конституції України. Інше питання — межі контрольної функції (ревізії) Верховного Суду за рішеннями всіх судів загальної юрисдикції. Отже, ревізія має здійснюватись тільки з чітко визначених у законі положень.

Практика застосування прийнятих законів вказала на необхідність внесення певних корективів. Це стосується не лише базових для судової системи законів, а й таких вузькоспеціалізованих, як Господарський процесуальний кодекс. Отже, це зрозуміло, оскільки спрямованість і зміст реформування процесуального законодавства повністю визначалися результатами протистоянь прихильників діаметрально протилежних концепцій розбудови судової системи.

Оцінюючи здійснені перетворення, можна впевнено констатувати той факт, що повнота реалізації конституційних принципів організації системи правосуддя і потенціалу започаткованих трансформацій судової системи тепер визначальною мірою залежатимуть від вибору процесуально-правових механізмів, які використовуватимуться реформованими судами [575][47].

На перший погляд Господарський процесуальний кодекс у новій редакції в деяких аспектах є результатом суто механічного поєднання положень попередньої редакції зі статтями та розділами, поява яких зумовлена заміною процедури перевірки рішення (ухвали, постанови) в порядку нагляду процедурами апеляційного та касаційного впровадження. Але у новій редакції Господарського процесуального кодексу існують положення, що взаємно виключають одне одного. Зокрема, у статті 4 зазначається, що ,суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов'язаний підписати процесуальний документ і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не оголошується". Водночас у статті 82 визначено, що ,у разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи". Отже, виникає питання, письмове оформлення окремої думки є правом чи обов'язком судді?

Ці та інші положення Господарського процесуального кодексу України свідчать про його компілятивний характер, про необхідність глибокої модифікації його основоположних засад, приведення їх у відповідність до вимог часу.

Отже, перебіг судової реформи порушує на практиці низку питань, що потребують свого вирішення, зокрема щодо здійснення правосуддя у господарських відносинах.