Господарський суд до 1 червня 2002 р. був наділений усіма повноваженнями й атрибутами незалежної й самостійної гілки судової влади. Ця самостійність була зумовлена низкою факторів, а саме:                 а) специфікою предмета діяльності — розгляд господарських спорів;   б) особливістю кола суб'єктів як учасників господарського процесу — підприємств, організацій — юридичних осіб; в) особливістю господарського процесу, що відрізняється оперативністю, відсутністю твердої регламентації процедури розгляду спорів і т. ін.

Текст Закону України  ,Про господарські суди", який на той час регулював організаційні засади системи господарських судів, був пронизаний ідеєю утвердження принципу поділу влади в державі за класичною тріадою. Вже у статті 1 проголошувалося, що господарський суд здійснює правосуддя шляхом розгляду всіх господарських спорів. Самостійність, незалежність судової влади від виконавчої випливала зі статті 2, відповідно до якої організація, порядок діяльності й компетенція господарського суду визначатиметься цим Законом та іншими законодавчими актами. Отже, виконавча влада в особі Кабінету Міністрів, інших органів не мала права видавати акти, які б регламентували діяльність як системи господарських судів, так і Вищого господарського суду України. Як відомо, раніше такий процесуальний документ, як Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами, що містить норми про порядок розгляду спорів, був затверджений Радою Міністрів СРСР. У інших актах уряду також визначалися повноваження арбітражних органів з розгляду спорів. Сьогодні подібні питання регулюються лише шляхом прийняття актів органами законодавчої влади.

Судовий характер діяльності господарського суду визначався у статті 3, де йшлося про його завдання. Безперечно, головним завданням було забезпечення захисту прав та інтересів учасників господарських правовідносин шляхом здійснення правосуддя.

При віднесенні господарського суду до судових органів за основу беруть ознаки, що відображають сутність цього правового явища. Виходячи з цього проблема сутності господарського суду повинна вирішуватися принципово: слід виходити з того, що кожний орган, створений у державі для здійснення певних функцій і вирішення завдань, що постають перед ним, має свої (щодо функцій і завдань) особливості, і функції та завдання, якими визначаються основні моменти його організації та діяльності, перебувають у органічній єдності. Це положення повинно бути вихідним у пізнанні сутності господарського суду. Отже, сутність може бути охарактеризована лише за допомогою конкретизації змісту основних моментів організації і діяльності господарського суду, аналізу ознак, що відрізняють господарський суд від інших судових органів, органів влади і управління. Саме це дає змогу визначити місце і роль господарського суду в судовій системі України.

Незважаючи на прийняття за останні роки значної кількості нормативних актів, присвячених судоустрою взагалі, порядку розгляду господарських та інших спорів, правовому регулюванню діяльності судових органів, місце господарських судів у судовій системі визначено не зовсім чітко. Конституція України, Закон України ,Про судоустрій України" та колишній Закон України ,Про господарські суди" (ст. 1) чітко визначали незалежність господарського суду (як і всієї судової системи) у розгляді всіх господарських спорів. Конституційна норма не допускає втручання будь-яких органів, організацій і посадових осіб у діяльність суддів господарських судів щодо розгляду спорів. Ці норми, безумовно, мають дуже важливе значення з огляду на забезпечення принципів організації та діяльності господарських судів, розмежування підвідомчості та визначення підсудності господарських спорів.

Однак з прийняттям основних нормативних актів у цій сфері судова реформа ще не завершена, і практика має вносити певні корективи.

Саме тому постає питання про розмежування господарських і загальних судів, аналіз подібних ознак і тих, що дають змогу відокремлювати господарські суди від інших.

Основними моментами такого розмежування мають бути реалізація статті 6 Конституції України і впровадження в життя принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення системи стримувань і противаг, що можуть блокувати можливість перетворення демократичної держави на тоталітарну.

Поділ влади передбачає, що кожна гілка влади може контролювати іншу для того, щоб між ними зберігався певний баланс. Нині судова влада ще не має ні достатніх повноважень, ні способів для того, щоб визначати, наскільки мудрою і зваженою є економічна політика держави, але суд повинен мати певні повноваження, щоб захистити права юридичних і фізичних осіб, забезпечити законність нормативно-правових актів, що приймаються, об'єктивно, відповідно до закону вирішувати правові та господарські спори.

Найважливіші повноваження господарських (та інших) судів полягають у тому, що шляхом розгляду спорів забезпечується єдність прав і обов'язків щодо дотримання закону.

Зрозуміло, що законодавча і виконавча гілки влади не дуже прагнуть до обмеження своїх повноважень і посилення судової влади. І ні та, ні інша не може обійтися без судової влади, у тому числі без допомоги господарських судів.

Господарські суди покликані служити зміцненню держави [408][67]. Господарський суд, як і інші державні органи, має можливість встановлювати, змінювати і припиняти права й обов'язки юридичних осіб, здійснювати всі способи управління суспільством у загальнообов'язкових формах [340][68].

Філософсько-правова ідея поділу влади поступово втілюється в життя. Кожна з трьох гілок влади — законодавча, виконавча і судова — відповідно до своєї природи, призначення і характеру здійснення функцій повинна займати своє суверенне місце в загальній системі суспільного життя і покликана реалізувати покладені на неї повноваження в межах, установлених Конституцією і законами України.

Як уже зазначалось у першому підрозділі дисертаційного дослідження, 15 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України ,Про статус суддів", яким вперше в історії українського законодавства закріплено положення про те, що судді є носіями судової влади і здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої і виконавчої влади (п. 1, ст. 1). Цей Закон встановлює важливі гарантії незалежності суддів, передбачає їх політичний і підприємницький нейтралітет. Судді не можуть бути народними депутатами, належати до будь-яких політичних партій і рухів, входити до складу органів виконавчої влади й інших державних органів, займатися підприємницькою діяльністю. Введено низку принципових положень щодо статусу суддів, у тому числі конкурсний відбір кандидатів на судові посади в загальних і господарських судах першої інстанції на основі успішного складання кваліфікаційного іспиту, додаткових гарантій недоторканності судді, що поширюються не лише на його особистість, а й на житло, службове приміщення, транспорт, засоби зв'язку, кореспонденцію, майно, що йому належить, документи.

З прийняттям нових законів, що стосуються органів судової влади, однозначно вирішено питання щодо приналежності до цієї влади господарських судів. Так, 2 лютого 1994 р. Верховною Радою України прийнято два закони, що мають принципове значення з огляду на віднесення господарських судів до судової влади. Це Закони України ,Про органи суддівського самоврядування" і ,Про кваліфікаційну комісію, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України".

Так, Законом України ,Про органи суддівського самоврядування" передбачалось, що діяльність цих органів визначається Законами України ,Про статус суддів", ,Про судоустрій", ,Про арбітражний суд" і цим Законом (ст. 2, ч. 1). Закон України ,Про органи суддівського самоврядування" встановлював повноваження конференцій суддів арбітражних судів України (ст. 6); порядок скликання конференцій суддів арбітражних судів України (ст. 9) і їх правомочності (п. 4, ст. 11); повноваження Вищого арбітражного суду України в скликанні з'їздів суддів України (п. 6, ст. 16) та ін.

Законодавством передбачено порядок створення кваліфікаційних комісій суддів господарських судів та інші принципові норми, що характеризують господарський суд як самостійну і незалежну структуру не лише в системі органів державної влади, а й органів судової системи. У 2001 р. було внесено зміни до Закону України ,Про судоустрій"[69], тоді ж внесено зміни до Закону України ,Про арбітражний суд", що отримав назву ,Про господарські суди" і Господарський процесуальний кодекс України.

На думку Ч. Големінова, найчастіше співставляють арбітраж (третейський суд) і суд [539][70]. За всіх розбіжностей, на перший погляд, усе нібито очевидно. По-перше, суд складається з осіб (суддів), що призначаються і уповноважуються державою. По-друге, державний суд може і повинен діяти з ініціативи однієї зі сторін у випадку, якщо інша цього не бажає. Звернення до державного правосуддя ґрунтується на індивідуальному праві, гарантованому Конституцією. По-третє, державний суд виносить рішення відповідно до закону в широкому значенні цього слова. По-четверте, державний суд і лише він розв'язує даний спір. Він не владний переробити й адаптувати даний договір, тоді як арбітраж, за згодою сторін, може це здійснити. Ця функція арбітражу є одним із найсучасніших його аспектів [172][71].

Приналежність господарських судів до судової влади не означає, однак, що господарський суд за всіма ознаками і функціями цілком відповідає іншим судовим органам і органам держави.

Для відмежування господарського судочинства від інших видів захисту цивільних прав необхідно виділити специфічні риси, притаманні застосуванню права в правосудді, завдяки яким воно стає особливим видом державної діяльності, відмінним від інших видів державної діяльності, і особливим видом застосування права, відмінним від інших.

Кожний орган держави має свої специфічні особливості. Один орган держави не схожий на інший — різною є їх сутність. Це не виключає подібності деяких форм і методів діяльності різних органів державного апарату. Але подібність предметів, що співвідносяться, не дає підстав для ототожнення деяких органів держави і тим самим включення одних органів держави до системи інших. Знову повернемося до дискусії з приводу сутності арбітражу. При цьому мається на увазі система органів державного арбітражу (арбітражних, господарських судів), яка (за рідкісним винятком) має один загальний недолік: прагнення будь-що прирівняти господарський суд або до судових органів, або до органів державного управління, або одночасно до тих і інших [175, 14, 241][72]. Ототожнення цих органів є результатом некоректного використання методу порівняння в науковому пізнанні, результатом зведення порівняння тільки до співвіднесення досліджуваних органів за подібними, іноді несуттєвими ознаками. Так, М. С. Ліпецкер у статті ,Арбітраж у системі органів державного управління" зазначав, що ,за своєю організаційною будовою і місцем у системі державного апарату органи арбітражу можуть бути прирівняні до адміністративних органів" [315][73]. У цій же статті автор визначає, що ,за змістом і характером своєї діяльності органи арбітражу можуть бути прирівняні до судових органів".