Якщо цивільний процес з самого початку розвивався як засіб пошуку істини у спорах між фізичними особами, то арбітрування — у спорах між юридичними особами. Логіка розвитку процедурних порядків у цивільному і господарському обігу призвела до того, що для кожного з них на даний час  характерна своєрідність, викликана відповідним колом правовідносин, які вони обслуговують. Тому немає жодних підстав для штучного застосування в повному обсязі правил судочинства для розгляду господарських спорів, і навпаки [652][80].

В господарському провадженні процедура розгляду справ регламентована менш жорстко, ніж у суді загальної юрисдикції, але це аж ніяк не звужує можливості господарського суду в здійсненні функції захисту суб'єктивних прав. Менш жорстка регламентація діяльності господарського суду компенсується іншими гарантіями законності, властивими цій формі захисту.

Не можна погодитися з тим, що можливості належного захисту цивільних прав залежать від складності процесу. Навряд чи потрібно доводити, що не складністю процесу, а формою гарантується встановлення істини у справі. Якщо форма процесу (розгляду справи) не відображає специфіки цивільно-правових спорів, то жодний орган захисту цивільних прав, якими б складними і громіздкими не були засоби захисту, не може гарантувати безпомилкову діяльність.

Порядок розгляду господарських спорів має відрізнятися від порядку розгляду цивільних справ у загальному суді, у яких однією з сторін (чи обома сторонами) є громадянин. Багаторічна практика діяльності суду, зокрема господарського, підтверджує, що форма захисту юридичними особами порушених прав і законних інтересів через господарський суд краще, ніж судова, пристосована для реалізації завдань з розгляду господарських спорів, тому що його організація і діяльність спеціально пристосовані законом для цього. Тому не випадково, а цілком обґрунтовано і завчасно з юрисдикції суду були вилучені усі господарські спори і передані на розгляд господарського суду.

Отже, не процедура розгляду справ, не складність процесу і громіздкість засобів захисту забезпечують здійснення органом своїх функцій, а пристосованість форм його діяльності до специфіки організації, структури і завдань даного органу. Тобто законність і обґрунтованість рішень забезпечує не будь-яка форма, а лише та, що відповідає специфіці відповідних правовідносин.

Доводячи перевагу загальної судової форми над господарсько-судовою, деякі вчені зазвичай посилаються на те, що цивільному судочинству властиві такі правові гарантії законності, що не відомі господарському процесу. Але в цьому й полягає специфіка господарської форми захисту порушених прав.

Саме тому, що господарські суди вирішують лише господарські спори і здійснюють тільки властиві їм функції, немає необхідності в тих гарантіях, що відображають специфіку справ, що розглядаються у загальному суді.

Не варто також забувати, що в нашій країні склалась розвинута наукова і практична школа, вироблені оптимальні форми і прийоми господарського судочинства, розроблені науково обґрунтовані принципи організації і діяльності господарського суду саме з вирішення господарських спорів. Звичайно, не всі галузі господарського судочинства і не всі рекомендації наукової думки витримали випробування часом, але сама ідея вирішення спорів між господарськими суб'єктами виявилась дійовою [366][81].

Водночас наукова думка і господарська практика довели, що ціла низка загальних принципів судової діяльності може бути властивою і господарським судам. Такі засади юрисдикційної діяльності, як незалежність судді господарського суду і підкорення його лише закону, рівності сторін перед законом, гласності, обов'язковості рішень господарського суду, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження значно, удосконалили цей інститут, не зашкоджуючи іншим принципам і зберігаючи своєрідну процедуру господарсько-судового провадження.

Практика продемонструвала, що не загальні, а саме господарські суди найкраще пристосовані для кваліфікованого розгляду господарських спорів між підприємствами й організаціями, для позитивного впливу на економіку правовими методами. Для всебічного й об'єктивного розгляду справи й ухвалення правильного рішення у господарському спорі необхідно досконало знати не лише господарське право, а й основи планування; необхідно мати уявлення про промислове виробництво, практику здійснення договірних зв'язків між підприємствами й організаціями. Розглядаючи лише господарські спори, судді господарських судів мають більше можливостей отримувати спеціальні знання, необхідні для здійснення судової діяльності,  порівняно із суддями загальних судів, яким доводиться вирішувати не лише різноманітні за своїм характером цивільні спори, а й кримінальні справи.

Слід також зазначити, що справи про банкрутство належать до виняткової компетенції господарських судів, саме виходячи із зазначених переваг. Такі основні риси господарсько-судової форми захисту порушених прав.

Звертаючись до процесуальних засобів розгляду господарських спорів, неважко помітити, що кожний інститут господарського процесу істотно відрізняється від подібного інституту цивільного процесу. Так, діяльність господарського суду, пов'язана з порушенням у господарському суді справи і підготовкою її до розгляду, відрізняється від аналогічної діяльності судді суду загальної юрисдикції. Порядок розгляду справи в засіданні господарського суду також істотно відрізняється від судового розгляду в загальному суді. Засідання господарського суду відбувається у простіших формах. Судовий розгляд у загальному суді складається з чотирьох, а іноді (якщо в справі бере участь прокурор) і п'яти частин; засідання ж господарського суду являє собою єдиний процес з розгляду спору і ухвали рішення.

Наступною специфічною ознакою діяльності господарського суду є те, що застосування права судами загальної юрисдикції не обмежено будь-якою спеціалізованою сферою суспільних відносин. Правосуддя здійснюється в необмеженій сфері суспільного життя з усіх справ, що належать до компетенції судів, зокрема господарських. Водночас суд, як і господарський суд, уповноважений на застосування права лише до певних правовідносин, отже, діяльність суду обмежена його підвідомчістю. Застосування права органами захисту цивільних прав завжди окреслено межами закону, і кожний орган, у тому числі суд, діє лише у певній, специфічній для нього сфері відносин.

Досліджуючи питання правової природи господарського суду і вважаючи державний арбітраж особливим видом суду, З. І. Шкундін назвав його господарським, а органи — особливою системою судових органів. Арбітраж, на думку З. І. Шкундіна, є господарським судом внаслідок того, що він розглядає і розв'язує спори такого характеру, що судами загальної юрисдикції не розглядаються [657][82]. Підставою для віднесення органів арбітражу до ,особливої системи судових органів" була та обставина, що Основи судоустрою СРСР і союзних республік у редакції 1932 р. встановлювали: ,майнові спори між установами, підприємствами й організаціями усуспільненого сектора, за винятком, встановленим законодавством СРСР, розглядаються органами державного арбітражу" [502][83]. Л. Гінцбург вважав також, що арбітраж за своєю природою є господарським судом [159][84], хоча в іншій частині своєї праці відніс арбітраж до органів господарського управління.

Більш привабливою, хоча і не безперечною, постає висловлена в літературі точка зору щодо сутності правосуддя в цілому, яка полягає в тому, що спеціально уповноважений орган — суд — у встановленому законом порядку вирішує питання про застосування права, закону щодо конкретного спору [545]4. Прихильники цієї позиції не врахували той факт, що правосуддя характеризується не лише застосуванням правових норм, а й іншими характерними ознаками (захист цивільних прав, спонукання до примусового виконання прийнятих зобов'язань і т. ін.).

В юридичній літературі висловлюється думка, що державно-владні повноваження мають лише ті органи, які актами уповноважених органів державної влади і державного управління наділені правами здійснювати державну владу в якості вищих і місцевих органів державної влади, органів державного управління, органів судових і наглядових [155][85]. Інші органи, на думку прихильників цього погляду, не мають владних повноважень щодо населення, державних і громадських організацій.

Така постановка питання зобов'язує прихильників даної точки зору переглянути деякі положення щодо органів захисту цивільних прав.

Державно-владними повноваженнями наділені суди, у тому числі  господарські, що, як і інші органи правосуддя, здійснюють функцію захисту порушених прав. Захист порушених прав суб'єктів господарської діяльності у передбачених законом випадках здійснюють і органи державного управління, громадські організації. Але чи означає це, що громадські організації, що здійснюють функції правозастосовчих органів, є органами правосуддя? Якщо ні, то яким чином ці органи, що не належать до числа органів правосуддя і не мають державно-владних повноважень, здійснюють покладену на них функцію? На ці запитання в літературі відповідають по-різному.

Варто зробити висновок, що господарські суди, здійснюючи покладену на них функцію, мають, як і загальні суди, спеціальні державно-владні повноваження, характер і зміст яких визначаються завданнями, що поставлені перед ними, і методами діяльності їх органів. Це положення має бути вихідним у дослідженні взаємозв'язків і взаємодії господарських судів з іншими судовими і державними органами.

Вивчення правової природи господарського суду дає підстави зробити висновки, що цей орган має багато спільного із загальним судом, оскільки основний зміст його правоохоронної діяльності — розгляд спорів, застосування правових норм у спірних відносинах. В господарському процесі заява про розгляд спору оформляється у формі позову, а стадії розгляду справи в основному ті самі, що й у загальному суді.

Існує також касаційне і апеляційне провадження. Сама процедура розгляду справи в господарському суді, так само як і у загальному суді, регламентована спеціальними нормами; при цьому певні принципи, що визначають порядок розгляду справи в загальному суді й господарському суді, подібні, хоча в радянському арбітражному провадженні не було деяких інститутів, відомих судовому процесу (відводи, особлива процедура допиту свідків, суперечки сторін тощо).

Судове рішення виконується після набуття ним чинності, крім випадків негайного виконання. Примусове виконання судового рішення здійснюється після закінчення терміну для добровільного виконання, наданого боржнику відповідно до положень Закону України ,Про виконавче провадження".

Норми, що регулюють виконавче провадження рішень загальних судів і господарських судів, свідчать про певні особливості порядку виконання рiшень господарських судів.

Якщо продовжити порівняльний аналіз однойменних інститутів господарського і цивільного процесів, можна визначити істотну різницю між ними.

Хоча діяльність господарського суду за своєю природою полягає в тому, що й діяльність загального суду, — у розгляді й розв'язанні цивільних (та інших) і господарських справ у передбаченому законом порядку, — господарська форма, особливо процедура захисту, розгляду справ про банкрутство, відрізняється від судової форми захисту цивільних прав.