Проблемі поняття і змісту кримінально-правової функції як однієї з актуальних, і водночас дуже складної, у науці кримінального процесу традиційно приділялося і приділяється багато уваги. Проте вони і досі залишаються дискусійними. Різними є насамперед точки зору щодо поняття кримінально-процесуальних функцій. Так, під функцією розуміють "окремі види, напрями кримінально-процесуальної діяльності" [373, с. 188]. Прихильників такого, уперше висунутого Строговичем М.С., визначення чимало. Вважаючи дане визначення для себе базовим, вихідним, вони в тому або іншому ступені розвивають його, поглиблюють, конкретизують [163, с. 37; 334, с. 30; 412, с. 47; 199, с. 5].

Так, Альперт С.А. виходив з того, що "процесуальні функції - це виражені в законі основні напрямки процесуальної діяльності, які здійснюються самостійними суб'єктами, котрим для досягнення відповідних цілей надано широкі права і повноваження на активну участь в кримінальному судочинстві" [4, с. 13].

На думку Грошевого Ю.М., процесуальні функції - це "виражені у законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справах з метою захисту своїх законних інтересів" [181, с. 23]. Вищезазначене поняття кримінально-процесуальної функції, сформульоване Грошевим Ю.М., на наш погляд, найбільш повно виражає сутність такого явища, як процесуальна функція.

У літературі є й інші судження щодо визначення  процесуальних функцій. Авторами їх є насамперед Елькінд П.С. [467, с. 54], Зеленецький B.C. [131, с. 20], Нажимов В.П. [246, с. 76-78] та ін.

У науці кримінально-процесуального права немає і єдності суджень щодо системи кримінально-процесуальних функцій. Так, Строгович М.С. стверджував, що в кримінальному процесі існує три основні кримінально-процесуальні функції: "1) обвинувачення (кримінального переслідування), 2) захисту і 3) вирішення справи" [373, с. 189]. Цю точку зору поділяють й інші вчені [333, с. 6; 241, с.10]. Окремі автори називають більшу кількість кримінально-процесуальних функцій. Так, Рахунов Р.Д. виділяє в кримінальному процесі шість функцій [313, с. 47-48]. Таку ж кількість функцій називає і Елькінд П.С. [467, с. 59]. Одержала поширення точка зору, наприклад, про самостійність функції розслідування кримінальної справи [457, с. 175; 62, с. 78; 23, с. 5; 161, с. 24].

Ученими-процесуалістами виділяються й інші кримінально-процесуальні функції. Так, Альперт С.А. до числа процесуальних функцій відносив: "1) розслідування кримінальної справи; 2) нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд); 3) обвинувачення; 4) захист; 5) підтримання цивільного позову; 6) заперечення проти цивільного позову; 7) правосуддя" [4, с. 16]. Грошевий Ю.М., підкреслюючи, що обвинувачення, захист і вирішення справи (правосуддя) є основними процесуальними функціями, наполягає на тому, що є достатньо підстав, щоб віднести до кримінально-процесуальних функцій також і такі основні напрями процесуальної діяльності, як розслідування кримінальної справи, нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд), підтримання цивільного позову, заперечення проти цивільного позову [181, с. 23].

Внесені у 2001 р. зміни і доповнення до КПК, зокрема ст. 161, значно посилюють позиції вчених, які вважають головними кримінально-процесуальними функціями обвинувачення, захист і вирішення справи. І хоча зі змісту ст. 161 КПК випливає, що зазначені функції виявляються насамперед у центральній стадії процесу - судовому розгляді справи, проте таке розмежування функцій означає закріплення в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України, принаймні, тенденції побудови кримінального процесу України у змагальній його формі. Під цим кутом зору і варто розглядати нинішній, закріплений у законодавстві зміст кримінально-процесуальних функцій, шукати шляхи наповнення цих функцій новим змістом, визначати законодавчий механізм їхньої реалізації, виходячи зі стратегічного напряму, зазначеного в ст. 3 Конституції України, у якій записано: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

У зв'язку з тим, що на сьогодні кримінально-процесуальні функції найбільш повно реалізуються поки тільки в стадії судового розгляду, у якій найповніше виявляється змагальність кримінального процесу, не випадково в новітній юридичній літературі з'явився цілий ряд пропозицій щодо розширення засади змагальності на стадії досудового слідства. Так, Алейніков Г., наприклад, відзначає, що "доцільно надати захисникові право проведення альтернативних експертиз. Вважаємо, що це сприятиме здійсненню змагальності" [1, с. 88]. Він же пропонує й інші доповнення до кримінально-процесуального законодавства України, покликані забезпечити, виходячи з принципу змагальності, захист більш широкими можливостями у здійсненні своїх функцій під час досудового слідства [1, с. 89]. Чучукало О. вважає за необхідне законодавчо закріпити право захисту самостійно збирати докази. На його думку, "проведення захистом самостійного розслідування, при обмеженні у застосуванні заходів примусу, підвищило б змагальність у суді та наповнило б цю умову новим яскравим змістом" [446, с. 73].

На думку Півненка В.П. і Мірошниченка Є.О., для забезпечення змагальності і рівності сторін у кримінальному судочинстві слід відмовитись від такого правового інституту, "як ознайомлення сторін з матеріалами кримінальної справи після завершення досудового слідства" [273, с. 51]. На необхідність розвитку змагальних засад на стадії попереднього розгляду кримінальної справи звертає увагу Бабаєва О.В. [11, с. 132]. Низку ґрунтовних пропозицій щодо розширення змагальності у досудовому слідстві запропонував Гончаренко В.Г. [71, с. 701-702]. Можна і далі наводити подібні приклади пропозицій щодо "підтягування" досудового слідства до канонів змагальності.

 Вважаємо, що для того, щоб зняти багато питань щодо цієї проблеми, слід чітко і недвозначно у самому КПК закріпити вказівку про конкретну форму кримінального процесу (змагальну, змішану) і вже потім вибудовувати Загальну й Особливу його частини. При цьому, звичайно, необхідно враховувати багато факторів реального життя, зокрема фінансові можливості країни при проведенні радикальної реформи кримінального процесу, традиції, що склалися в цьому процесі, рівень і тенденції злочинності, правову культуру і правосвідомість як простих громадян України, так і суддів та працівників правоохоронних органів тощо. Проте не менш важливим є і те, що пошук найбільш оптимальної моделі кримінального процесу в Україні може бути завершений більш удало лише при урахуванні всього того величезного наукового потенціалу, що накопичений і накопичується наукою кримінально-процесуального права в цілому, українською наукою цього напряму насамперед.