Дореформене законодавство України, Статут кримінального судочинства 1864 р., перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР від 13 вересня 1922 р. [139], КПК УРСР від 20 липня 1927 р. [139], не містили окремої норми (статті), якою б визначалися завдання кримінального судочинства.

  Чинний в Україні КПК, введений в дію з 1 квітня 1961 р. [54], передбачав правила і стандарти, що діяли в колишньому Союзі РСР з притаманними йому ідеологією та правовими цінностями. За 43 роки свого існування теперішній КПК України розвивався й удосконалювався, відображаючи зміни в законодавстві, потреби практики боротьби зі злочинністю і розширення гарантій прав особи, досягнень юридичної науки, законодавчий досвід інших союзних республік [233]. Більше 80 % статей КПК зазнали змін; було виключено 32 статті і включено 76 нових. Більше 70 статей викладено в новій редакції. Зміни в Кодекс вносилися 124 рази. Найбільш численні зміни і доповнення в КПК були внесені Законом України від 21 червня 2001 р. "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" [127, с. 22-100], якими запроваджено новий механізм оскарження судових рішень у кримінальних справах, підвищено доступність правосуддя, вдосконалено механізм усунення судових помилок з метою покращення якості судових рішень, підвищення авторитету правосуддя та довіри громадян до судової влади [458, с. 5-32, 91-94]. Однак цей Кодекс і нині значною мірою ускладнює правозастосовну практику, уповільнює процеси демократизації суспільства.

  31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України прийняла закон про приєднання України до Статуту Ради Європи [120], і таким чином наша держава взяла на себе зобов'язання привести своє національне законодавство у відповідність із загальновизнаними нормами міжнародного права, тобто правилами поведінки, що визнаються міжнародною спільнотою як юридично обов"язковими і, зокрема, передбаченими Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Це стосується, в першу чергу, кримінального судочинства, де найчастіше обмежуються права та свободи громадян і де у зв'язку із цим необхідні кримінально-процесуальні гарантії їх захисту.

 З прийняттям Конституції України наша держава у законодавчій сфері значно наблизилася до міжнародних стандартів. Зокрема, у ст. 129 Конституції закріплено основні конституційні засади судочинства, в тому числі й такі, які раніше законом не передбачалися. Великим здобутком Конституції України є детальний виклад прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, де враховано норми Конвенції та інших міжнародних актів, прийнятих у різний час міжнародними організаціями. У Конституції України закріплено і правові засоби їх захисту, більшість із яких можна розглядати як процесуальну гарантію прав учасників кримінального процесу. Із набуттям Україною незалежності та переорієнтацією в політичній, суспільній і соціальній сферах у КПК внесено зміни ідеологічного характеру, а також зміни, що викликані конкретними проблемами дізнання, досудового слідства та судового розгляду справ, зроблено "косметичний ремонт" окремих норм.

Разом з тим, слід констатувати, що нині тільки Конституція України в цілому відповідає положенням Конвенції та інших міжнародних договорів у цій сфері. Що ж до кримінально-процесуального законодавства, то воно все ще не піддано ревізії з точки зору його відповідності зазначеним міжнародним документам і ще багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав та свобод людини. Чимало його положень не відповідає не тільки Конвенції, а й Конституції України. На нашу думку, така ситуація пояснюється не відсутністю спеціалістів, які б підготували відповідний законопроект, чи наукової думки, а в першу чергу відображенням боротьби суперечностей між політичними та економічними інтересами різних груп населення, а також партіями і рухами, які їх представляють. Таким чином, особливістю сучасного періоду розвитку держави є те, що в ній поряд із законами України, котрі в основному відповідають європейським стандартам, продовжують діяти нормативні акти колишньої Української РСР (зміна назви держави не змінили суті). Ця надзвичайно істотна суперечність значно ускладнює правозастосовну практику і зумовлює необхідність відповідних змін.

 Однією з перепон, що заважають Україні приєднатися до європейської спільноти, набути статусу рівноправного члена європейських міжнародних структур, є проблема із забезпеченням справедливого розгляду кожної справи у суді, адже справедливий розгляд кримінальних справ, крім інших умов, можливий лише за наявності такої процедури, яка забезпечує кожній людині захист її прав і законних інтересів. Саме вимога побудувати справедливий суд є однією із головних вимог Ради Європи до України, яка взяла на себе зобов'язання зробити це при входженні в систему цієї впливової міжнародної структури. Таким чином, прийняття  нового КПК стало нагальною необхідністю для України.

Одним із головних аспектів, що визначають майбутній основний кримінально-процесуальний закон України, є завдання кримінального судочинства. Як зазначено вище, чинний КПК діє з 1 квітня 1961 р. Відповідно до ст. 2 цього Кодексу завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування законодавства для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний. На перший погляд, ці завдання відповідають вимогам часу, оскільки вони сформульовані в 1992 p., тобто уже в часи існування незалежної України.

Водночас, із прийняттям у 1996 р. Конституції України завдання кримінального процесу потребують серйозних уточнень. Крім того, зміст ст. 2 КПК не повно реалізований в конкретних статтях цього Кодексу, більша частина яких зберігає спрямування на виконання тих завдань, що були сформульовані у зазначеній статті до її зміни, тобто завдань тоталітарної держави.

У Конституції України проголошено найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпеку, визнано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, утвердження і забезпечення цих прав та свобод є головним обов'язком держави (ст. 3). Природно, що у сфері кримінального судочинства такі обов'язки покладено на судову владу, прокуратуру, правоохоронні органи. Таким чином, положення, закріплені в ст. 3 Конституції України, прямо вказують на необхідність визначення в новому КПК завдань, що стоять перед кримінальним судочинством.

Становлення нових за характером взаємовідносин між державою і громадянином зумовлює необхідність істотного зміщення акцентів у визначенні завдань кримінального процесу та вилучення з нього елементів, що мають ідеологічне, а не процесуальне забарвлення. До останніх, насамперед, належать такі завдання, як швидке і повне розкриття злочинів та невідворотність кримінальної відповідальності.

Але окремі автори наполягають на необхідності збереження в КПК норми про те, що завданням кримінального судочинства, крім іншого, має бути повне розкриття злочинів, викриття всіх винних осіб та забезпечення притягнення до відповідальності кожного, хто вчинив злочин. На нашу думку, такі пропозиції є помилковими. По-перше, всі злочини об'єктивно не можуть бути розкриті, а всі злочинці - притягнені до відповідальності. Є злочини, в розкритті яких не зацікавлені самі потерпілі. Це, наприклад, окремі зґвалтування та інші статеві злочини, заволодіння майном осіб, які самі нажили майно незаконним шляхом тощо. По-друге, за окремі злочини законом заборонено викривати всіх винуватих та притягувати їх до відповідальності, зокрема, у зв'язку із закінченням строків давності, коли немає скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою. Окремі посадові особи не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності без згоди Верховної Ради України (ч. 3 ст. 80 Конституції України). По-третє, відповідно до ч. З ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Так, на підставі, передбаченій п. 2 ст. 213 КПК, кримінальна справа підлягає закриттю при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Тобто злочин вчинено і є окремі докази вини особи, але вони або сумнівні, або їх недостатньо для винесення обвинувального вироку. Отже, і в цьому випадку закон, перебуваючи у протиріччі із завданням кримінального судочинства, передбачає ситуацію, за якої не розкривається злочин і винний не притягується до відповідальності. По-четверте, в Україні, як і в усіх державах світу, існує латентна, тобто прихована злочинність, зокрема, будь-яка підготовча діяльність до вчинення злочину, розбірки в злочинному середовищі, дача та отримання хабарів, коли ні хабародавець, ні хабароотримувач не зацікавлені в тому, щоб їхні дії відбувалися в присутності свідків тощо. Існують види злочинів, вчинюваних на такому технічному, екстрасенсорному та іншому рівнях, особливо вбивства, шахрайства, щодо розкриття яких не напрацьовано наукових рекомендацій. Значна частина латентної злочинності зумовлена такими факторами, котрі не залежать чи майже не залежать від того, наскільки ефективно працюють державні органи, до компетенції яких належить боротьба зі злочинністю [225, с. 12-13].

Крім того, який би високий рівень організації роботи правоохоронних органів не був, досягти стовідсоткового розкриття зареєстрованих злочинів неможливо. За даними МВС України, показник, що характеризує кількість розкритих злочинів, які були належним чином зареєстровані, у період з 1990 р. коливався в межах від 46,4 до 83,3 %. Зрозуміло, що низький рівень розкриття злочинів значною мірою зумовлений факторами організаційного, фінансового та кадрового характеру. Проте частина злочинів не розкривається через причини, які також можна віднести до об'єктивних.

 Таким чином, вимога закону щодо швидкого і повного розкриття злочину та забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності має декларативний, а до певної міри - і лицемірний характер, оскільки ігноруються об'єктивні фактори. Очевидно, що ці положення були включені до КПК для того, щоб спонукати правоохоронні органи працювати більш ефективно. На практиці ж вони призводять до масового приховування злочинів від реєстрації, яке B.C. Зелененький не без підстав називає "злочинною латентністю злочинності" [129, с. 14], а також до поширення практики безпідставного притягнення до відповідальності осіб шляхом примушування їх до самообмови чи фальсифікації доказів. І в тому, і в іншому випадку посадові особи правоохоронних органів порушують закон з метою зробити видимість належного виконання завдань, передбачених ст. 2 КПК.

 Вимагаючи розкриття всіх злочинів і притягнення до відповідальності кожного, хто вчинив злочин, закон у той же час без передбачених ним підстав і умов забороняє представнику влади проникнути в житло чи в інше володіння особи, провести в них огляд або обшук, зібрати конфіденційну інформацію. Особі дано право мовчати і не повідомляти як про свої діяння, так і про діяння своїх близьких. Отже, не кожний злочин може бути розкритий і не кожний злочинець понесе відповідальність. Законом передбачено, що злочин може бути розкритий лише законними способами. А якщо передбачених законом можливостей для цього немає, він не може вимагати неможливого.