18.2. Колізійні питання спадкового права у сучасному українському законодавстві

Зміст ст. 71 досліджуваного Закону зобов'язує звернутися до загальний положень про право, яке застосовується до права власності та інших речових прав. Так, відповідно до ст. 38 цього Закону положення про те, що право власності визначається правом держави, у якій це майно знаходиться стосується рухомого і нерухомого майна. Якщо ж розглядати цю норму в  контексті спадкового права, то вона може бути сприйнята як виникнення колізійно-правового розщеплення статуту спадкування, коли в силу неоднакового місцезнаходження рухомого і нерухомого майна до спадкових відносин застосовуються різні правопорядки. Проте ще Л.Лунц звертає увагу на не бездоганність такого підходу і вказував, що йдеться не про розщеплення колізійної прив'язки, а про відмінності в колізійно-правовому регулюванні відносин спадкування двох категорій майна, і, як наслідок, про диференціацію правових режимів для рухомого і нерухомого майна.

Л.Лунц правий у тому, що для врегулювання спадкових відносин існують дві різні, самостійні колізійні прив'язки : одна (щодо рухомого майна) закріплює до відносин закон доміцилію спадкодавця, а інша, у разі спадкування нерухомості, - закон місцезнаходження майна, У цьому випадку підхід до регламентації спадкових відносин - замість основної ко-прив'язки до особистого закону спадкодавця, яка застосовується . спадщини, перевагу надано розмежуванню в регулюванні спадкування рухомого і нерухомого майна. Отже, за  нинішніх обставин спадкування    різних категорій майна може бути підпорядковане різним правопорядкам - вітчизняному чи іноземному,

У результаті звернення до різних правопорядків такі поняття, як "місце проживання", "останнє місце проживання", "рухоме і нерухоме майно" та ін. не можуть уникнути розбіжностей у тлумаченні цих понять. Так, у праві Венесуели (ст. 34 Закону про міжнародне приватне право) поняття "місце проживання" має такі самі характеристики, що і в Україні. Проте швейцарське законодавство вважає особу такою, що проживає на території Швейцарії, у тому випадку, якщо вона перебуває на території Швейцарії протягом певного строку чи здійснює комерційну діяльність (ст. 20 Закону про міжнародне приватне паво).

Застосування іноземного закону з метою встановлення змісту зазначених понять може спонукати до необхідності тлумачення й інших термінів, зокрема "місце звичайного проживання" (Швейцарія), "реальна і персональна рухомість" (Велика Британія) тощо. У такому випадку постане запитання: кваліфікувати їх у такому вигляді, в якому їх викладено з іноземному праві, чи відповідно до норм ст. 7 Закону України "Про міжнародне приватне право" шукати аналоги цих понять у вітчизняному траві?

Відповідно до вищевикладеного, диференціація проведених колізійних принципів зумовлена структурою спадщини. Кожний із них діє щодо відповідних її частин. Основного змісту вони набувають у ході регламентації переходу прав на неї від однієї особи до іншої в результаті спадкування.

Передача спадкового майна від спадкодавців до спадкоємців є одним із стрижнів правового регулювання процесу спадкування. Правові системи мають різні інструменти щодо цих правовідносин. Так, існує спадкування за законом, за заповітом, спадковим договором тощо. Однією з форм перемолу спадкового майна є спадкування за заповітом.

У статті 72 досліджуваного Закону України містяться колізійні норми щодо здатності осіб на складання і скасування заповіту, форми заповіту та акта його скасування. Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правомдержави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту, або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

З метою недопущення обмеження волі заповідача, на нашу думку, ст. 72 цього Закону потребує внесення юридично-технічної правки, а саме: перше речення цієї статті Закону викласти у такій редакції: "1. Здатність особи на складання і скасування заповіту, в тому числі і щодо нерухомого майна, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання заповіту чи акта або в момент смерті".

Положення ст. 72 зазначеного Закону має дві колізійні норми, які начебто схожі між собою, але насправді належать до не пов'язаних між собою питань спадкування за заповітом. У одній із них визначається право, за яким вирішується питання щодо заповідальної дієздатності, тобто пре визнання за громадянином з точки зору закону права складати, змінювати і відміняти заповіт. Інша, складніша норма, визначає право, вимогам якого має відповідати форма заповіту і форма акта, яким заповіт змінюється чи скасовується.

За основу ст. 72 цього Закону покладено правило, яке містилося у ч. 2 ст. 570 ЦК УРСР, а саме: "Здатність особи складати і скасовувати заповіт, форма заповіту і акт його скасування визначаються за законодавством тієї країни, де заповідач мав постійне місце проживання в момент складання акта. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання задовольняє вимоги закону місця складання акта чи вимоги закону України". З вищезазначеного вбачається, що у ст. 72 Закону, на відміну від цих самих правил у ЦК УРСР, містяться норми, які розповсюджуються і на спадкування нерухомого майна.

Здатність особи до складання і скасування заповіту (ст. 72) є наслідком здатності фізичної особи укладати правочин (заповіт). Заповідальна дієздатність особи є одним із виявів цивільної дієздатності фізичної особи, для визначення якої у колізійному праві України встановлено декілька загальних правил (ст. 18 Закону). Проте їхнє застосування до визначення заповідальної дієздатності громадянина усувається встановленим у ст. 72 Закону спеціальним правилом.

Зміст цього правила полягає у тому, що здатність особи на складанняіскасування заповіту завжди визначається за правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання на момент складання акта абовмомент смерті. З цього випливає низка висновків, які полягають у тому, що для визначення заповідальної дієздатності фізичної особи не мають значення такі обставини:

-     заповіт складено не в тій державі, де заповідач мав місце проживання, а в державі його тимчасового перебування або навіть поза межами якої-небудь держави (наприклад, на кораблі під час плавання у відкритому морі);

-     право держави місця проживання заповідача в момент складання заповіту може не збігатися з його особистим законом у цей момент;

- відносини із спадкування заповідального майна можуть визначатися правом іншої держави, ніж те, яким відповідно до ст. 72 Закону визначається заповідальна дієздатність цієї особи (якщо місце її проживання в момент складання заповіту не збігається з її останнім місцем проживання чи з місцем знаходження нерухомого майна, яке їй належить).

Будь-яке розпорядження майном на випадок смерті, якщо воно виконане дієздатною особою і є заповітом, має відповідати цілому ряду юридичних ознак. Основною у цьому випадку є форма заповідального розпорядження. Значна частина положень ст. 72 Закону присвячена саме визначенню права, відповідно до якого повинні вирішуватися питання щодо дійсності заповіту з точки зору його форми. Форма заповіту (у тому числі і акт його відміни) має відповідати вимогам хоча б одного із зазначених у най статті Закону правопорядків: праву місця складання заповіту, або прану громадянства, або праву звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також праву держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Залежно від фактичних обставин число правових систем, з точки зору відповідності, згідно з якою має вирішуватися питання про дійсність заповіту, може зменшитися до права однієї держави (наприклад, у випадку, коли іноземець, який має місце проживання в Україні, тут же склав заповіт). Це слід брати до уваги як при складанні заповіту, так і у випадку оскарження його дійсності.

Сфера дії колізійної норми, що визначає право, вимогам якого повинна відповідати форма заповіту (і акт його скасування), щоб заповіт був дійсним, залежить від змісту поняття "форма заповіту".

А.Маковський та С.Суханов доводять: заповіт - це спосіб висловлення, фіксації і засвідчення волевиявлення заповідача щодо розпорядження своїм майном, при здійсненні яких закон визнає це волевиявлення заповітом.

До питань, які виникають до форми заповіту, належать, зокрема, такі: чи можна укладати заповіт в усній формі, чи слід складати лише у письмовій формі; чи потрібно заповідачу писати заповіт власноручно; чи обов'язково включати до заповіту які-небудь конкретно визначені слова (реквізити ) які технічні засоби можуть бути задіяні при його написанні; яких особливих вимог слід дотримуватися щодо форми заповіту особі, яка має фізичні вади або неписьменна; чи треба посвідчувати заповіт і хто це має зробити та ін.

Законодавству країн відомі такі форми заповіту, як: власноручний заповіт (олографічна форма), заповіт у формі публічного акта, таємний заповіт, усний заповіт чи заповіт складений у простій письмовій формі.

Колізійне право України розрізняє поняття "форма" та "порядок складення і скасування" заповіту (ст. 72 Закону), але в тій мірі, в якій порядок : кладення чи скасування заповіту повинен отримати відображення в його тексті чи в тексті відповідного посвідченого напису (про свідків, відомості про особу, яка посвідчує заповіт та ін.). Цей порядок, в рамках ст. 72 Закону, охоплюється поняттям "форма заповіту". Згідно із правом, яке слід застосувати в силу цієї норми, має вирішуватися питання про наслідки недодержання вимог, яким повинна відповідати форма заповіту, тези: дійсність чи недійсність заповіту. Зміст вимог, які висуваються закономдо форми заповіту, полягає у тому, щоб дотримуючись їх усунути сумніву щодо дійсності заповіту.

Слід зазначити, що в МПрП України питання щодо відумерлої спадщини спеціально не регулюється. Частина 1 ст. 1277 ЦК України встановлює випадки визнання спадщини відумерлою, а саме: відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття. Крім тог", ст. 1277 ЦК України передбачає передачу цієї спадщини у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

У зв'язку із застосуванням зазначеної статті ЦК України на практиці можуть виникати, зокрема, такі запитання: територіальна громада успадковує відумерлу спадщину тільки після смерті громадян України чи також і після смерті іноземців, які проживали на території України? Що покладено в основу спадкових зв'язків: громадянство чи постійне місце проживання? Україна, а саме територіальна громада, успадковує все майно спадкодавця, чи тільки те, що знаходиться на території України?

Зважаючи, що відповідно до ст. 70 Закону України "Про міжнародне приватне право" спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, то відповідний орган місцевого самоврядування України стане власником відумерлої спадщини спадкодавців, останнім місцем проживання яких була Україна.