Як зазначалося вище, до норм МПрП належать колізійні, спеціальні матеріальні та норми міжнародного цивільного процесу. Одні вчені позитивно ставляться до такого поділу (І.Петерський, М.Богуславськлл В.Звеков, А.Маковський), а інші - негативно (Л.Лунц, Г.Матвеев). Немає  єдиної точки зору і щодо того, які саме матеріальні норми належать т сфери МПрП. Проаналізувавши праці Л.Лунца, М.Богуславського. Л 7 ленської, А. Довгерта та ін. з цього питання, зазначимо, що до матеріально-правових норм у МПрП належать: уніфіковані норми міжнародних договорів, норми національного законодавства, що регулюють відносних і іноземним елементом, міжнародні звичаї, судова практика.

Матеріально-правові норми можуть міститися як у міжнародних уніфікованих актах, так і у внутрішньому законодавстві. Матеріальні норми внутрішнього законодавства держав застосовуються для врегулювання  відносин з іноземним елементом після того, як колізійне питання вирішено на користь права держави. Так, при врегулюванні спадкових відносин з  іноземним елементом за законом, по-перше, слід з'ясувати, правом якої  держави будуть регулюватися ці відносини. Як правило, необхідний вибір  ґрунтується або на принципі громадянства спадкодавця, або на принципі  його постійного місця проживання. Водночас коло осіб, які можуть бути  спадкодавцями за законом, черговість їх закликання до спадкування дуже відрізняються у законодавствах держав. Крім того, спадкове право держав  має значні розбіжності та протиріччя у врегулюванні процесу спадкування У зв'язку з цим виникає колізія законодавств у сфері спадкового права

Перш ніж розглянути матеріально-правові норми держав континентальної системи права щодо спадкування, звернемося до їхнього місця у  джерелах права. Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел права є важливим, оскільки питома вага кожного з них у різних правових системах неоднакова. Так, у державах континентальної системи права закон посідає основне місце, тоді як у державах системи загального права  провідним джерелом є судова практика.

У деяких державах Європи правові норми, що регулюють спадкові відносини, зосереджені у ЦК або в окремому законі. Так, норми щодо спадкування в Угорщині містяться у ЦК, в Німеччині спадкуванню відведено книгу V ЦК, у Іспанії вони розміщені у титулі III книги III ЦК, але насамперед регулюються Законом "Про спадкування", у Франції - у низі III ЦК, у Чехії, В'єтнамі, Польщі, Румунії, Білорусії - також в ЦК. Проте в Болгарії, Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних законах - законах про спадкування.

Для більш повного аналізу законодавства країн континентальної системи права, а також з урахуванням історично зумовленої наявності численних родинних зв'язків українців з росіянами і навпаки, виникає потреба у детальнішому розгляді нормативно-правових актів, що регулюють спадкові відносини у Росії.

Так, норми щодо спадкування містяться у ст. 35 Конституції РФ, але передком спадкового права є ЦК РФ. Зазначимо, що частина третя ЦК виключає можливості регулювання процесу спадкування нормами під законних актів. На практиці виникла ситуація, коли державний орган влади РФ прийняв акт, який визначав порядок передачі майна громадян за заповітом та договором довічного утримання органам соціального захисту населення. З приводу цього Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду РФ зазначила, що згідно з Конституцією РФ законодавство знаходиться у винятковому віданні РФ. За предметами відання РФ приймаються федеральні закони, які мають пряму дію на всій території РФ, тому виконавчий орган влади не наділено правом приймати акти з питань, що належать винятково до відання РФ.

Крім ЦК, відносини спадкування регулюються також іншими законами, наприклад, про авторські права та суміжні права тощо. Норми щодо спадкування також містяться і в міжнародних договорах про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах, які РФ уклала з державами. Так, у Договорі між Російською Федерацією та Ісламською Республікою Іран про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах питанням спадкування присвячено статті 35-43.

         Основним джерелом спадкового права в Україні є Цивільний кодекс . До 1 січня 2004 р. в Україні спадкові відносини врегульовувалися розділом VII "Спадкове право" ЦК України 1963 p., а розділ VIII цього Кодексу регулював відносини спадкування з іноземним елементом. У ЦК України 2004 р. спадковому праву відведено книгу шосту "Спадкове право ". яка більш детально регламентує положення щодо спадкування, змінює  підхід до порядку прийняття спадщини тощо. У ЦК України 1963 р. спадковому праву було присвячено 41 статтю (статті 524-564), а у новому ЦК - 93 (статті 1216-1308). На сьогодні колізійні норми спадкування містяться  у Законі "Про міжнародне приватне право" та міжнародних договорах України про правову допомогу у цивільних справах. Також спадкові відносини в Україні регулюються й іншими законами, наприклад, "Про нотаріат".

Значне місце серед джерел спадкового права в Україні займають підзаконні акти, наприклад, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України тощо. Важливе значення для правильного застосування цих норм мають постанови Пленуму Верховного Суду України з роз'ясненнями про практику застосування окремих норм спадкового права.На жаль, в Україні на сьогодні немає роз'яснень щодо застосування сулами колізійних спадкових норм.

Проаналізувавши джерела спадкового права у континентальній системі права, зазначимо, що ними є закони і під законні акти, а також судова практика.

У процесі спадкування особи беруть участь у відносинах, що виникають з приводу реалізації ними їхніх прав. Для виникнення цих відносин необхідні передбачені законом юридичні факти. Повний перелік відносин визначається правопорядком, але, у цілому, класифікується так: відносини, пов'язані з відкриттям спадщини, з її охороною та з прийняттям спадщини. Умовно ці відносини у теорії спадкового права (Є.Рябоконь, Ю.Заїка, І.Корнєєва) поділяються на етапи.

Перший етап настає з відкриттям спадщини. Відкриття спадщини - це юридичний факт, з яким закон пов'язує момент виникнення спадкових відносин та наділяє спадкодавця можливістю прийняти спадщину або відмовитися від неї. Необхідною умовою виникнення цих відносин є смерть особи (спадкодавця). Законодавство держав визначає цю умову як момент відкриття спадщини. Так, у ст. 1220 ЦК України, № 674 ЦК Угорщини, ст. 1123 ЦК Киргизії вказується, що спадкування відкривається внаслідок смерті особи.

Отже, відкриття спадщини є юридичним фактом, з яким пов'язано початковий момент виникнення спадкових відносин і який дає спадкоємцю можливість прийняти спадщину чи відмовитися від неї. З відкриттям спадщини безпосередньо пов'язані численні юридично значущі для учасників спадкування обставини: встановлюється право, яке слід застосувати для врегулювання лих відносин, визначається коло спадкоємців, обсяг спадщини та ін. Все це зумовлює важливість і необхідність визначення часу відкриття спадщини.

Законодавство держав по-різному визначає час відкриття спадщини. Так, у ст. 1220 ЦК України, ст. 1114 ЦК РФ, ст. 1140 ЦК Туркменистану днем відкриття спадщини є день смерті громадянина. Проте у ст. 665 ЦК Латвії, ст. 1019 ЦК Еквадору - це момент смерті спадкодавця. Такий самий підхід до визначення часу відкриття спадщини існує у Латвії, Швейцарії, Перу.

Слід зазначити, що проблема визначення часу відкриття спадщини вже досліджувалася у науці. Розгляд цієї проблеми переконує у недоцільності збереження норми в праві України про те, що часом відкриття спадщини є день смерті особи, і у необхідності визнання часом відкриття спадщини моменту смерті спадкодавця (її години та хвилини). Врахування зі лише дня, а й моменту смерті особи необхідне для захисту прав та законних інтересів спадкоємців, а також для визначення об'єкта спадкування для чіткого однозначного вирішення питання комморієнтності тощо.

Першим етапом є визначення кола осіб, які закликаються до спадкування і при додержанні певних умов отримають статус спадкоємній Тільки той спадкоємець, який прийняв спадщину, як вказують Ю.3аїка, В.Співак, є правонаступником прав і обов'язків, що можуть переходити -спадщину. Спадкодавці не є суб'єктами цих відносин тому, що в момент  смерті право - і дієздатність вони втрачають. Деякі фахівці (С.Суханов, І.Широкова) вважають їх суб'єктами спадкових відносин.

Хоча у законодавстві держав континентальної системи права норми щодо визначення кола спадкоємців майже однакові, проте вимоги про визнання їх спадкоємцями відрізняються. Так, спадкоємцями можуть бути  фізичні та юридичні особи, держава, міжнародні організації т д (ст. 1222 ЦК України, статті 385-387 ЦК Латвії, ст. 1125 ЦК Киргизії, ст. 1129 ЦК Туркменістану). Держава охороняє інтереси та права зачатої. але ще не народженої дитини: спадкоємцями можуть бути й діти, які були  зачаті за життя особи, яка померла (ст. 1261 ЦК України, ст. 1166 ЦК К~ ст. 725 ЦК Франції, ст. 3291 ЦК Аргентини).

Цікава норма існує у ст. 1027 ЦК Еквадору: спадкодавці мають також залишити спадщину особам, які не існують до моменту відкриття спадщини, але існування яких передбачається, за умови якщо ці особи будуть  існувати до закінчення п'ятнадцятирічного строку з моменту відкриття  спадщини.

Юридичні особи закликаються до спадкування у більшості країн тільки тоді, коли вони зазначені у заповіті як спадкоємці. Законодавство висуває щодо них вимоги, зокрема існування на день відкриття спадщини (ст. 1308 ЦК Грузії, ст. 4 Закону Ізраїлю "Про спадкування").

        Частина 2 ст. 1222 ЦК України зазначає, що спадкоємцями за заповітом є юридичні особи. На нашу думку, ця норма потребує уточнення: "юридична особа може бути спадкоємцем за умови, що утворилася (зареєстрована) до моменту відкриття спадщини". На практиці може виникнути ситуація: чи може спадкувати юридична особа, якщо на момент відкриття спадщини вона реорганізувалася чи змінилася її назва порівняно з тим періодом, коли було складено заповіт. Частина 2 ст. 1222 ЦК " вирішує цю проблему. А щодо зміни найменування, то ця особа має право  бути спадкоємцем, тому що зміна найменування юридичної особи не призводить до появи іншого суб'єкта.

       Проте це стосується випадків, коли майно заповідалося українській юридичній особі, у якої національний закон є українським. Але якщо майно заповідалося іноземній особі, то справу може бути розглянуто по-іншому. Наприклад, у заповіті українець зробив розпорядження на користь французького товариства з обмеженою відповідальністю, яке згодом перетворилося в акціонерне товариство. Останнє має визнаватися спадкоємцем, оскільки французький закон містить вказівку: при таких перетвореннях суб'єкт права є незмінний.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття майно спадкодавця переходить до держави. Перехід відумерлого  майна до держави - одна з гострих проблем приватного права. Так, Г.Шершеневич вказує, що законотворець принципово помиляється, визнаючи деяких осіб спадкодавцями, з якими у спадкоємців не було нічого спільного. "Чи можна визнавати за державою спадкове право на майно його громадян?" - ставить питання Г.Шершеневич.

Утеорії та на практиці виділяють два основні підходи, які по-різному кваліфікують перехід відумерлого спадкового майна до держави.