Різним є і розмір обов'язкової частки, наприклад, в Іспанії вона становить  2 /3 для дітей, 1/2 для батьків. У Законі Болгарії "Про спадкування" передбачено, що обов'язкова частка низхідних при одній дитині становить ½ майна спадкодавця, а при двох і більше дітях 2/3 вказаного майна, частка батьків - 1/3 майна. Згідно зі ст. 661 ЦК Угорщини ця частка гарантується і внукам, правнукам спадкодавця. Проте на практиці суди допускають помилки щодо встановлення кола осіб, які мають право на обов'язкову частку.

 За загальним правилом заповіт укладається громадянином особисто від свого імені, але законодавство деяких країн (Німеччина) передбачає складення  спільних заповітів, у яких відображено волю двох чи більше громадян.

Згідно зі ст. 1243 ЦК України подружжю дозволено складати спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної вісті. У статті 23 Закону В'єтнаму "Про спадкування" також передбачено складення таких заповітів, але вони, як зазначає Нгуен Тхи Тяу, є двосторонньою угодою і суперечать панівному в теорії ставленню до заповітів як до односторонньої угоди. Законодавство Франції (ст968  ЦК), Бразилії (ст. 1630 ЦК) прямо забороняє такі заповіти. Згідно  зі ст. 733 ЦК Іспанії не є дійсними спільні заповіти, які іспанці складають за кордоном, хоча закони держави, де вони його складають, - дозволяють це зробити. Швейцарське законодавство не містить ніяких норм з цього  питання, але судова практика визнає такі заповіти недійсними.

Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування, в яких однією  стороною  є спадкодавець, а іншою - одна або декілька осіб, які мають право отримати майно спадкодавця після його смерті. На відміну від заповіту, який вступає в силу лише з моменту смерті заповідача, такий договір містить  певні зобов'язання сторін і не може бути розірваний в односторонньому порядку. Договори про спадкування існують у законодавстві Німеччини,. Швейцарії.

           Метою будь-якого законодавства про спадкування є уникнення неточностей. сумнівів щодо законності заповіту, певного порядку його укладеній. Тому згідно із законодавством держав заповіт, укладений з порушенням  норм закону, є недійсним. Проте передбачаються різні вимоги щодо  укладення заповітів. Законодавство надає великого значення формі заповіту і передбачає такі види.

Власноручний заповіт - заповіт, який повністю написано заповідачем, ним підписано із зазначенням дати написання. Машинописний текст не допускається. Цей заповіт хоча і гарантує дотримання таємниці складення заповіту, але має свої недоліки: не виключає можливості бути втраченим чи складеним під дією третіх осіб, зазначає Л.Груднина.

Так, у ЦК Угорщини передбачено письмовий особистий заповіт: заповіт, який від початку до кінця написано і підписано заповідачем: заповіт, який написано іншою особою чи заповідачем, але на друкарській машинці, підписано заповідачем у присутності двох свідків; заповіт, який написано заповідачем чи іншою особою, підписано ним і передано особисто заповідачем на зберігання нотаріусу. На відміну від законодавства Угорщини у праві Німеччини міститься імперативна норма, згідно з якою  спадкодавець повинен написати заповіт тільки особисто.

У Іспанії власноручна форма заповіту називається олографічною (ст. 688 ЦК). Подібна норма існує і в ЦК Франції (ст. 970). Згідно зі  ст. 949 ЦК Польщі заповіт може бути написано власноручно заповідачем, для його дійсності не потрібні подальші формальності (допускається його написання авторучкою, олівцем, аби була можливість прочитати написане). У Польщі також дійсним визнається власноручний заповіт, який міститься у листі спадкодавця, за умови, що не виникають сумніви щодо серйозності його намірів (рішення Верховного Суду Польщі від  28 квітня 1973 р.).

Друга форма заповіту - публічний акт - заповіт, що укладається відповідно до встановленої законом процедури за участю офіційної посадової  особи та у присутності свідків. Основна перевага цієї форми у тому,що  зміст заповіту справді відповідає волі заповідача і є гарантія того, що заповіт укладено заповідачем без тиску третіх осіб та зберігається у посадової особи, яка його посвідчувала.

Згідно із ЦК Угорщини публічним визнається заповіт, який укладається перед нотаріусом чи судом. ЦК передбачає дві формальні умови: такий заповіт не повинен укладатися перед особою, яка є родичем, опікуном, піклувальником заповідача; не має сили заповіт на користь особи,яка бере участь в укладенні такого заповіту, чи його родича, опікуна, піклувальника.

Відповідно до ст. 499 ЦК Швейцарії заповіт укладається за участи одного нотаріуса та двох свідків, у Франції - одного чи двох нотаріусів ,але у присутності двох свідків (ст. 971 ЦК), у Німеччині - нотаріуса.

У ЦК Іспанії досліджувана форма іменується відкритою формою заповіту і передбачено, що заповідач висловлює свою волю у присутності  осіб, які повинні посвідчити акт, дізнавшись про зміст заповіту Таку саму форму заповіту передбачено і в Італії.

Згідно із ЦК України заповіт складається у письмовій формі ,він повинен  бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або  іншою посадовою особою (статті 1247, 1248).

Третьою формою заповітів є таємний заповіт, який складається заповідачем і передається на зберігання нотаріусу в запакованому вигляді, як правило, у присутності свідків. Ніхто не має права розголошувати відомості, що стосуються змісту заповіту чи його складення, зміни або скасування (ст. 1363 ЦК Грузії). Проте у цієї форми заповіту є недоліки. Такий заповіт може містити протизаконні розпорядження або формулювання, що попускають подвійне їхнє тлумачення.

          ЦK Франції (ст. 976) дозволяє особам складати таємні заповіти. Цей заповіт особа передає нотаріусу і двом свідкам в закритому вигляді чи запечатує його у їхній присутності, заявляючи, що це є заповіт. Все сказане заповідачем фіксується в акті, що складається на самому документі чи конверті, підписується заповідачем, нотаріусом та свідками.

        Аналогом таємного заповіту є закритий заповіт, передбачений, зокрема  ЦК Іспанії. Так, заповідач, не оголошуючи свою останню волю, заявляє про те, що вона висловлена в листі, який передається особам, що посвідчують цей акт (ст. 680). Заповіт зберігається у заповідача, іншої особи, а в нотаріальній книжці є тільки протокол, що засвідчує факт складення такого заповіту. Закритий заповіт передбачено також ст. 1126 ЦК РФ.

        З  метою максимального забезпечення таємниці заповіту ЦК України (ст.. 1249, 1250) дозволяє особам складати секретні заповіти, але, на наш погляд, відповідні норми щодо цього потребують уточнення. З метою зменшення подання позовів щодо порушення таємниці заповіту, на наш погляд, при передачі нотаріусу такого заповіту обов'язкова присутність свідків. У зв'язку з цим доцільно внести відповідні зміни до ст. 1249 ЦК України.

         Поряд з розглянутими формами заповітів, законодавство деяких країн, зокрема Угорщини, Німеччини, Польщі, Швейцарії, встановлює спрощений  порядок складання заповітів у особливих, виняткових обставинах, коли  звернутися до звичайних форм заповіту не можна, а також це стосується окремої категорії громадян (військовослужбовців, моряків) - це - усні  заповіти чи заповіти, складені у простій письмовій формі.

        Так, у ст. 506 ЦК Швейцарії вказується, що в усній формі заповіт складається лише при неможливості складення його в олографічній формі  чи формі публічного акта в результаті настання надзвичайних обставин, таких, як наявність серйозної загрози життю, при епідеміях, у військових умовах та ін. Заповідач в усній формі у присутності двох свідків виражає свою волю, покладаючи на них обов'язок відобразити зміст такого заповіту письмово. Німецький ЦК також дозволяє особі скласти заповіт у письмовій формі чи у формі усної заяви, але у присутні трьох свідків (№ 2250, 2251). Проте, якщо особа протягом трьох місяців з моменту складання такого заповіту залишається живою, то вважається, що заповіт є таким, що не відбувся (№ 2252). Подібна норма існує у законодавстві Ізраїлю, Іспанії, Італії, Польщі, Сербії, Чорногорії, Хорватії.

      ЦK України не передбачає складання заповітів у простій письмовій формі. Для розвитку загальних положень закону про свободу заповіту та гарантій прав спадкування ми вважаємо, що у законодавство слід внести зміни: дозволити громадянам складати заповіти у простій письмовій формі за умови, що їхньому життю, здоров'ю загрожує смертельна небезпека. Останню свою волю особа повинна оформити у простій письмовій формі у  присутності не менше двох свідків. Після закінчення надзвичайного стану заповідач повинен скласти заповіт у іншій формі. У разі смерті особи, яка  склала заповіт у простій письмовій формі, заповіт виконується тільки за  умови, якщо суд підтвердить факт укладення цього заповіту у надзвичайних умовах.

У законодавстві країн Європи вказується, що заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, роду заняття тощо (ст. 967 ЦК Франції, ст. 1040 ЦК Білорусі). Здатність особи до складення заповіту залежить від досягнення нею певного віку, від усвідомлення значення та наслідків своїх дій. Визначення віку, з якого настає така  здатність особи, залежить від розвитку культури, законодавчих традицій  та інших факторів (географічних, етнічних) країни.

Так, за законодавством Білорусі, Болгарії, Швейцарії, Туркменістану,  України заповідальна здатність особи виникає у повному обсязі з досягненням 18 років. Проте у Латвії, Німеччині, Сербії, Хорватії - 16 років; Словенії, Чехії і Чорногорії, Японії - 15 років. Зазначимо, що у Японії загальна дієздатність особи настає лише у 20 років. Стаття 12 Закону В'єтнаму "Про спадкування" дозволяє особам у віці 16-18 років складати заповіт, але за умови, що він складається без обману та за згодою батьків, піклувальників. Цікава норма існує у законодавстві Франції: особам з 16 років дозволяється складати заповіт щодо 1/2 належного їм при відсутності родичів до шостого ступеня рідства - нарівні з  повнолітніми (частини 1, 3 ст. 904 ЦК).

Законодавство держав відрізняється у питаннях щодо змісту заповіту. Наприклад, допускається можливість не тільки розпорядитися майном, а й вказати положення іншого ґатунку (визнання позашлюбної дитини та ін.

Основним змістом заповіту є визначення долі майна, яке належить  спадкодавцю до смерті (Україна, Іспанія, РФ, Польща, Румунія, Сербія,Чорногорія). Наприклад, у Латвії заповіт повинен висловлювати істинну волю спадкодавця, укладатися без тиску на особу. Прості умовляння не  вважаються примусом і не позбавляють заповіт сили. Якщо у намірах спадкодавця немає сумніву, то заповіт не втрачає силу від того, заповідач помилився у назві (статті 463-465 ЦК). Угорське право не передбачає  загальних вимог щодо змісту заповіту, тому заповідач може включити у заповіт різні розпорядження.

Об'єктом заповіту, зазвичай, є майно, яке належить спадкодавцю. Особи, які набувають це майно за заповітом, повинні бути вказані v ньому. У країнах Європи такими особами є спадкоємці, до яких переходять права і обов'язки  спадкодавця, та відказоодержувачі, які успадковують лише певні майнові права.