Так, у ст. 1619 ЦК Бразилії вказується, що у разі відсутності спадкоємців або їхньої відмови від спадщини, остання передається штату або федеративному округу за умови, що спадкодавець проживав на відповідній території. Стаття 773 ЦК Алжиру містить пряму вказівку щодо режиму відумерлого майна - воно належить державі. Держава отримує майно не в порядку спадкування, а в силу припису. У Австрії (№ 760 ЗЦК) таке майно переходить до держави за правом окупації. Л.Раапе доводив: австрійська держава не має права проводити окупацію відумерлого майна, що залишалося після смерті іноземця і знаходиться на її території, оскільки згідно з № 300 ЗЦК рухомість підпорядковується тому самому праву, що і його власник.

У деяких країнах Європи, а також в Україні, держава отримує майно "як спадкоємець". Так, згідно зі ст. 1277 ЦК України територіальна громада  отримує у власність відумерлу спадщину у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від спадщини, а також відмови їх  від спадщини чи неприйняття її. Аналогічна норма, тільки з поправкою на те, що майно переходить до держави (РФ), існує і у ст. 1151 ЦК РФ.

Спадкове право СРСР по-різному ставилося до питання відумерлого майна. У той час, вказував М.Богуславський, були спроби використати особливості права деяких країн з метою збільшення надходжень в державу спадкових сум.

У законодавстві майже всіх держав існує норма, яка визначає коло осіб,  які не мають права на спадкування, проте ці норми дещо відрізняються. У ЦК України - це ст. 1224, в ЦК Киргизії - ст. 1126, у ЦК Бразилії статті 1595-1602 тощо. У законодавстві Ірану права спадкування позбавлені іновірці та особи, які здійснили умисне вбивство спадкодавця. Не успадковує в Ірані також один із подружжя, якщо його звинувачено у подружній зраді, позбавлені права на спадкування і незаконнонароджені  діти.

Зробивши аналіз цих та інших аналогічних норм законів держав зазначимо, що до кола недостойних спадкоємців відносять осіб, які зробили  наклеп на спадкодавця, внаслідок чого того було засуджено до каторжних  робіт чи довічного ув'язнення; вчинили будь-який умисний злочин проти  спадкодавця, дітей чи батьків; примусили своїх дочок займатися проституцією або вчинили акти насильства проти них; не заявили протягом певного часу органам слідства про насильницьку смерть спадкодавця чи примусили того скласти заповіт, змінити його, перешкоджали складанню заповіту чи приховали його тощо.

Усунення особи від права на спадкування у однієї особи, не позбавляє її права бути спадкоємцем у іншого спадкодавця - зазначено у ст. 1315 ЦК  Грузії. На нашу думку, з метою запобігання двозначному тлумаченню 1224 ЦК України, аналогічні зміни можна було б внести і в ЦК України,  доповнивши ст. 1224і "Право спадкувати майно іншого спадкодавця".

Проаналізувавши законодавство держав щодо визнання особи спадкоємцем, зазначимо, що спадкоємець - це особа, яка з підстав, визначених законодавством, закликається до спадкування після смерті спадкодавця,  але за умови, що вона у судовому порядку не визнана недостойним спадкоємцем.

У зв'язку з відкриттям спадщини виникає другий етап відносин - охорона спадкового майна.

Концепція багатьох російських теоретиків права, наприклад, Б.Антимонова, К.Граве, А.Сергєєва, Ю.Толстого, яку підтримують і українські  фахівці Н.Глусь, Є.Рябоконь, передбачає наявність двох етапів спадкових відносин, не виділяючи в окремий етап відносини з охорони спадщини. На наш погляд, ці відносини потрібно виділяти в окремий етап. Зазначені заходи з охорони спадщини вживаються у випадку захисту інтересів спадкоємців, кредиторів, держави тощо. Вони вкрай необхідні, якщо спадщина -з іноземним елементом. Забезпечення Україною охорони спадкових прав іноземців сприяє розширенню економічного співробітництва України з іншими державами, створює сприятливі умови для вкладення капіталів, для соціально-економічного розвитку України тощо. Так, Д.Гольська вказує, що коли до спадкування закликається іноземець, завжди є вірогідність того, що справа про спадкування може бути предметом обговорення на дипломатичному рівні. Зауважимо, що законодавство більшості держав містить норми [ щодо охорони спадщини (статті 1283, 1284 ЦК України, статті 1171, 1172 ГТК РФ, ст. 1152 ЦК Киргизії, статті 1310-1313 ЦК Туркменістану).

На практиці може виникнути у різних варіантах ситуація, коли на спадщину громадянки X., яка померла в Україні, претендує сестра померлої - американська громадянка Б. Проте спадщину (будинок) під охорону взято не було, в результаті чого у будинок самовільно заселилися чужі люди.

Тобто існує такий проміжок часу, від початку відкриття спадщини і до її прийняття, протягом якого слід вжити заходів реагування, щоб права та обов'язки від спадкодавців перейшли до спадкоємців в обсязі, передбаченому законом. Якщо спадкоємці проживали окремо від спадкодавця, то течі, які складають спадщину, без відповідного нагляду чи догляду можуть зіпсуватися або їх можуть знищити.

Під охороною спадкового майна у теорії розуміється вжиття заходів із забезпечення безпеки майна з метою виключення можливостей його зіпсування, знищення чи розкрадання. Змістом охорони спадкових прав громадян є забезпечення повноти та реальності здійснення права на спадщину спадкоємцями. Охорона спадкового майна продовжується до прийняття спадщини спадкоємцями, а в разі неприйняття спадщини - до закінчення строку прийняття спадщини, наприклад, в Україні, Білорусі, Польщі,Німеччині - до шести місяців.

В.Тархов зазначає, що процес спадкування не може відбутися без прийняття спадщини. Другий етап спадкових правовідносин закінчується у зв'язку з прийняттям рішення спадкоємця про прийняття спадщини чи відмову від неї.

І.Корнєєва вказує, що прийняття спадщини - це суб'єктивне цивільне право спадкоємця. У випадку його здійснення воно є правочином. Цієї і точки зору дотримуються Б. Антимонов, К. Граве, М. Гордон, В. Серебровський. Тобто прийняття чи відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, оскільки створюють юридичні наслідки і не потребують зустрічного волевиявлення.

На практиці виникають труднощі щодо визначення характеру спадкових відносин на цьому етапі. Оскільки, прийнявши спадщину, спадкоємець набуває не тільки прав, а ще обов'язків (відповідає за боргами спадкодавця), то не можна однозначно відповісти на запитання щодо характеру спадкових відносин на цьому етапі.

Так, право на прийняття спадщини залежно від складу спадщини не аса ому етапі розпадається на ряд прав, які є елементами правовідносин.

Оскільки спадкове правонаступництво в Україні, РФ, Франції, Італії. Іспанії, Японії та в ін. державах закріплює універсальний характер, то до  спадкоємців переходить сукупність прав та обов'язків спадкодавця. От у результаті прийняття спадщини спадкоємець стає учасником різних за своїм юридичним змістом відносин, виступаючи в них як носій і прав і обов'язків. Він може вступати у відносини з іншими спадкоємцями (принаймні до поділу спадщини), фінансовими та податковими органами тощо. Отже, у зазначених державах спадкоємці є прямими правонаступниками спадкодавця, тоді як у США, Великобританії існує інститут власного представника чи душеприказчика.

В.Рясенцев, Т.Чепіга доводять, що право прийняття спадщини є суб'єктивним правом, реалізуючи це право, особа може відмовитися він нього.  Така норма існує у законодавстві майже всіх держав, але ці норми дечим різняться.

Так, № 674 ЦК Угорщини вказує, що після відкриття спадщини спадкоємець має право відмовитися від спадщини. У Німеччині спадкоємець  має право це зробити протягом шести тижнів з моменту, коли дізнався про  право на спадщину. Проте термін дозволено продовжити за умови що спадкоємець проживав або знаходився за кордоном. Згідно із ЦК PФ спадкоємці мають право відмовитися від спадщини навіть після її прийняття.  Але така відмова можлива лише протягом певного строку (ст. 1153) Відмова від спадщини передбачена також № 463-468 ЦК Чехії: заяву про відмову від спадщини спадкоємець може подати тільки протягом одного  місяця з дня, коли він був повідомлений судом про право відмовитися  від  спадщини. Згідно із ЦК Франції відмова від спадщини погашається спливом  проміжку часу, встановленого як найбільший строк давності для нерухомості (ст. 789) - ЗО років.

У більшості держав заборонено часткову відмову від спадщини, а також  відмову за умови чи відмову на певний строк.

У ЦК деяких держав, зокрема РФ, Чехії, Грузії, існує норма, яка дозволяє відмовлятися і приймати спадщину спадкоємцям через представників, але за умови, що в дорученні спеціально будуть передбачені ці повноваження (статті 1153, 1159 ЦК РФ, № 463-468 ЦК Чехії, ст. 1449 Грузії).

У законодавстві України ця норма відсутня, проте в подальшому, для полегшення процесу прийняття спадщини спадкоємцями, така норма може бути включена до ЦК України.

       Слід зазначити, що прийняття спадщини може відбуватися двояко: подачею заяви про прийняття спадщини до нотаріуса чи до суду за місцем відкриття спадщини (пряме волевиявлення); шляхом фактичного вступу у володіння чи керування спадковим майном (конклюдентні дії). Аналогічні положення існують в Україні, Болгарії, Італії, Франції. Інша традиція склалася в Угорщині, Німеччині, де спадкоємці отримують майно здійснення правових дій щодо його прийняття.

        О.Кибенко, проаналізувавши законодавство країн щодо вступу особи у спадщину, вказує, що у світі застосовуються дві основні системи вступу: система прийняття - висловлення згоди на прийняття спадщини у спосіб, встановлений у законі (Франція); система відмови - спадкоємець вважається таким, що вступив у спадщину, якщо він не відмовився від спадщини  (Німеччина).

        Донедавна в РФ існувала норма, за якою іноземець, який проживає за межами РФ, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він протягом шести місяців звернеться до адвокатів Ін'юрколегії з проханням про надання юридичної допомоги. У зв'язку з цим Верховний Суд РФ вказав, Ін'юрколегія є добровільним об'єднанням осіб, яке займається адвокатською діяльністю і має на меті надання юридичної допомоги у справах з іноземним елементом, а законодавство РФ не наділило колегії адвокатів повноваженнями нотаріальних органів.

           Г.Першеневич зазначає, що є різні підходи щодо прийняття спадщини, Одні держави, продовжуючи традиції римського права, визнають необхідним складення акта прийняття спадщини, а інші, які дотримуються давньонімецького права, вважають це зайвим і визнають, що всі права спадкоємці набувають самі собою в момент відкриття спадщини. Однак більшість законодавств країн не підтримують цієї точки зору. Прийняття спадщини вважається зайвим у тих країнах, де існують необхідні спадкоємці. Спадщина набувається спадкоємцем з моменту смерті спадкодавця. Проте законодавство, наприклад, Франції, вимагає ще й акт прийняття. 7таття 672 ЦК Перу зазначає, що прийняття спадщини можливе у формі публічного чи приватного акта. Мовчазним прийняттям спадщини визнається вступ спадкоємця у володіння майном чи здійснення ним інших дій, які свідчать про те, що його воля направлена на прийняття спадщини. У законодавстві Бразилії, Італії існують подібні норми.