Тобто розповсюдженим способом прийняття спадщини є фактичний вступ володіння чи керування спадковим майном. В.Гаврилов дослідив,що у Росії із 90 справ про спадкування, розглянутими судами Липецької області у 1997 році, у 49 випадках предметом позову було встановлення  факту прийняття спадщини. Спадкоємці протягом довгого часу не вертаються до нотаріусів за отриманням свідоцтва про право на спадщину суд для встановлення факту прийняття спадщини. За результатами цього  узагальнення, у 9 випадках спадкоємці звернулися з такими вимогами через 10 років, у 5 - через 20 років, в 1 - через ЗО років, і у 2 випадках - через 40 років після смерті спадкодавця.

Дії щодо прийняття спадщини мають бути здійснені протягом певного  часу, який безпосередньо визначається законодавством. Так, в Україні, РФ, Киргизії, Білорусі, Вірменії, Польщі спадкоємець повинен вчинити їх  протягом шести місяців, у Перу - трьох місяців, а якщо особа знаходиться за кордоном - протягом шести місяців (ст. 673 ЦК Перу), в Італії термін - десять років.

Д.Гольська пропонує збільшити термін прийняття спадщини до трьох років незалежно від громадянства спадкоємця. На нашу думку. Норми  щодо порядку прийняття спадщини в Україні потрібно було б удосконалити, врахувавши той факт, що у разі закликання до спадщини іноземців або громадян України, які проживають чи перебувають за кордоном, вони знаходяться за межами України.

Зазначимо, що в Угорщині спадкоємці отримують спадщину без здійснення особливих правових дій (№ 673 ЦК), тобто не діє система прийняття  спадщини.

Законодавство держав висуває вимогу щодо форми заяви про прийняття спадщини. Нотаріальна практика, наприклад РФ, України, Білорусі не визнає заяв такого роду в усній формі, але судова практика, наприклад  Польщі, ці заяви визнає.

Нині, у деяких країнах Латинської Америки норми спадкового права  містять обмеження щодо заміжніх жінок і не дозволяють їм приймати спадщину без дозволу чоловіка, а за його відсутності - суду (ст. 3334 ЦК Аргентини).

Законодавство держав по-різному відтворює принципи правонаступності (універсальний, сингулярний). Універсальність характеризується  тим, що до спадкоємців переходять не лише права, а й обов'язки. Так,  згідно зі ст. 1110 ЦК РФ при спадкуванні майно померлого переходить до  спадкоємців у порядку універсального правонаступництва. У статі 1008 ЦК Колумбії зазначено, що спадкування може бути універсальним або  сингулярним. Універсальним воно є тоді, коли після особи успадковується все її майно, всі права і обов'язки, цілісно чи у якійсь частині ( ½,2/3 частини). При сингулярному правонаступництві успадковується одна чи більше не конкретних речей певного роду(сорок гектарів пшениці)

Теорія не дає однозначної відповіді щодо цих принципів. Слід зазначити, що сингулярне правонаступництво тісно пов'язане з універсальним і завжди  існує у поєднанні з ним. В Україні принцип універсального правонаступництва передбачено у ЦК, але чітко не виписано. На наш погляд, ст..121б ЦК "Поняття спадкування" треба викласти так: "При спадкуванні майно померлого (спадщина) переходить до інших осіб у порядку універсального правонаступництва, тобто права і обов'язки від спадкодавців до спадкоємців переходять як одне ціле одночасно, якщо в Кодексі не передбачене інше".

        Характеризуючи прийняття спадщини як правочин, ми виділили одну з її ознак - безповоротність. Більшість вчених-цивілістів визнають наявність цієї ознаки при прийнятті спадщини шляхом подання заяви у нотаріальну контору чи суд. В.Толстой доводив, що відмовитися від спадщини, яку  прийнято "фактично", неможливо у будь-якому випадку. М.Гордон вказував, що спадкоємець втрачає право на відмову від спадщини у тому  випадку, коли здійснив дії, які засвідчують про прийняття спадщини. Проте В.Серебровський, М.Мурзін  вважають, що у випадку прийняття спадщини у формі конклюдентних дій, відмова від спадщини можлива. Тобто безповоротність акта прийняття спадщини в тому, що не можна відмовитися від спадщини, прийнятої фактично, якщо сплинув термін  від дня відкриття спадщини.

 Останній, третій, етап відносин триває доти, доки повністю не буде визначено долю майна, яка успадковується.

       Зазначимо, що об'єктом відносин на всіх його етапах є спадщина (ст. 1218 ЦК України, ст. 1112 ЦК РФ, ст. 922 ЦК Польщі, ст. 660 ЦК Перу. ст. 511 ЦК Чехії). Говорячи про об'єкт спадкування, мабуть, правильніше вести мову не про спадкове майно, а про спадкову масу - спадщину. У ЦК, наприклад, України, РФ, Грузії вживається термін "спадщина",в  Перу, Бразилії - "спадкова маса". У країнах Латинської Америки спадщина є легальною, якщо переходить до спадкоємців за законом, або тестаментарною - за заповітом. Проте у законодавчих актах держав

простежується різний підхід до визначення спадщини. Так, ст. 922 ГЗ Польщі встановлює, що майнові права та обов'язки померлого переходять з моменту його смерті до спадкоємців. До спадщини не входять права та обов'язки, які тісно пов'язані з його особою, а також права, які з моменту смерті переходять до певних осіб, незалежно від того, чи є вони спадкоємцями. Деякі закони щодо спадкування ухиляються від визначення спадщини або тлумачать її як сукупність матеріальних цінностей,речей тощо. Наприклад, у Законі Болгарії "Про спадкування" йдеться  про спадкове майно саме як про річ, предмет, рухоме і нерухоме майно, сільськогосподарські і транспортні машини, поле, землю, тощо.

Підставами спадкування у більшості держав Європи є заповіт та закон. Заповіт (testament, will) має переважне значення, тоді як закон (intesrot succession) - застосовується у разі відсутності чинного заповіту або коли  заповіт охоплює тільки частину спадщини, або не охоплює інтереси осіб,  які мають право на обов'язкову частку в спадщині, тощо. Проте у Швейцарії, Німеччині, Франції, Латвії підставою для спадкування є ще й договір про спадкування.

Як правило, заповіт за законодавством більшості держав, у тому числі  й України, є одностороннім та відкличним. Так, згідно зі ст. 895 ЦК Франції заповіт - це правочин, за допомогою якого заповідач розпоряджається  своїм майном на випадок смерті. Аналогічно його визначає і праве України, Угорщини, Італії.

Зробивши аналіз поняття "заповіт", прийдемо до висновку, що "заповіт" розглядається у двох значеннях: по-перше, цим терміном названо юридичний документ, у якому відображається воля спадкодавця, а по-друге, це односторонній правочин, який укладається особою щодо розпорядження спадщиною після його смерті, і не вимагає зустрічного волевиявлення іншої особи; має особистий характер, оскільки висловлює волю заповідача і направлений на досягнення правових наслідків. Дійсність заповіту не залежить від згоди спадкоємців.

Заповіт має бути укладений особисто заповідачем, тому законодавство більшості країн виключає можливість укладення заповіту представником чи довірителем (№ 2064 ЦК Німеччини, ст. 669 ЦК Іспанії, ст. 941 ЦК Польщі).

Вживши термін "заповідач", спадкодавців розділено на тих, які не склали заповіт, і тих, які склали його. Зазначимо, що законодавство всіх держав надає право громадянам укладати заповіти, проте цим правом кооптуються не всі.

У розумінні юридичної природи самого права заповідати немає єдності. На думку М. Агаркова, право скласти заповіт є окремим виявленням цивільної правоздатності. Його критикував С.Братусь, який у питаннях співвідношення правоздатності і суб'єктивного права, під першим розумів абстрактну можливість, що належить будь-кому, а під другим - можливість здійснення правоздатною особою позитивних дій. Його підтримували О.Іоффе, М.Малеін, Д.Чечот. Аналізуючи точки зору цих науковців, вважаємо, що право заповідати - це суб'єктивне право, право фізичної особи, що гарантується державою, і особа може скористатись ним на власний розсуд.

У законодавстві держав норми щодо свободи заповіту не однакові. Свобода заповідати виявляється на практиці трояко. По-перше, це можливість особи шляхом різних розпоряджень визначити долю свого майна но випадок смерті на власний розсуд, дотримуючись лише обмежень, встановлених законом. По-друге, свобода заповіту включає право у будь-який час і в будь-якому місці відмінити чи змінити складений заповіт. Громадяни у будь-який час мають право вільно, як на території, наприклад, України, так і за її межами, скласти, скасувати чи змінити заповіт. По-третє, ця  свобода складається із надання особі можливостей обирати форму заповіту, яку визначає закон.

Німецькі науковці, розкриваючи поняття "свобода заповіту", вказують  на те, що свобода заповіту дає право спадкодавцю без зазначення причин  відійти від законного порядку спадкування, - це стрижень спалого  права. Наприклад, у ст. 422 ЦК Латвії вказується, що заповідач на випадок своєї смерті може вільно розпорядитися всім своїм майном. При цьому  спадкодавець може розділити майно між спадкоємцями у будь-яких частках. У ЦК Німеччини заповідач має право призначити спадкоємця своїм  розпорядженням на випадок смерті (№ 1937), а також усунути від спадкування  родича або дружину (чоловіка) (№ 1938).

Проте мусульманське право істотно звужує свободу заповіту. За заповітом можна передати тільки 1/4 спадщини особам, які не входять до кола спадкоємців за законом. ЦК Колумбії також обмежує цю свободу, а саме: 1/2 всієї спадкової маси спадкується за законом. Решту заповідач  може розподілити так: 1/4 майна він передає будь-кому із своїх низхіднихродичів, останню чверть від загальної маси спадщини - будь-кому із осіб.

Слід зауважити, що законодавство більшості держав обмежує свободу  заповіту правилами про обов'язкову частку у спадщині. Коло осіб. Які мають право на цю частку, визначається законодавством країн не однаково.

       Так, обмеження свободи заповіту на користь неповнолітніх дітей спадкодавця, непрацездатної вдови та непрацездатних батьків передбачені  ст. 1241 ЦК України. Ці особи спадкують незалежно від змісту заповіту 1/2 частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.  Подібна норма міститься в ст. 1149 ЦК РФ, ст. 530 ЦК Білорусі, ст.. 35 Закону Сербії "Про спадкування".

ЦК Франції не містить спеціальних положень про обов'язкову частку, але існує поняття "вільна частка". Це частка, яка належить власнику для  заповідальних розпоряджень і прижиттєвих подарунків, але все інше майно "резерв" мусить бути розподілене між близькими родичами спадкодавця. Розмір вільної частки залежить від кількості дітей у спадкодавця(ст. 913 ЦК). При відсутності у спадкодавця дітей право на "резерв"  дається висхідним спадкоємцям у розмірі 1/4 для кожної лінії (ст. 914  ЦК). Подібний підхід існує і у праві Швейцарії. Відмінність лише у способі вирахування часток "резерву" і в тому, що до спадкоємців, які мають  право на "резерв", можуть бути включені брати, сестри спадкодавця та  вдова (вдівець) (ст. 471 ЦК).

У Німеччині батьки, вдова (вдівець) спадкодавця мають праве на обов'язкову частку у випадку, якщо їхні інтереси не були забезпечені у заповіті необхідним чином. Розмір цієї частки становить 1/2 того, що належало б  б їм при спадкуванні за законом (№ 2303 ЦК). Слід зазначити, що наведене  вище  і є відмінністю між правом на "обов'язкову частку" і "резервом " відповідно до французького права.