Окрім протиріч між загальною та континентальною системами права, законодавство держави незалежно від того, якої правової системи вона притримується, передбачає свої специфічні особливості регулювання окремих  інститутів спадкування. Так, питання щодо визначення кола спадкоємців  за законом і за заповітом, порядку їх закликання до спадщини тощо врегульовується законодавчими актами у різних державах по-різному.

         Розглянемо докладніше підстави спадкування. У праві держав загальної системи права заповіт традиційно є звичним способом передачі майна у спадщину. У зв'язку з цим Л.Фрідмен зазначає, що законодавство щодо заповіту  тісно пов'язане з майновим правом. У США існує могутня система приватної власності. Власність розподілена серед індивідуальних власників ,  і ця практика не схожа на ту, яка склалася в інших суспільствах. Американці  намагаються володіти нерухомим і рухомим майном (від обручок і годинників до цінних паперів, грошей у банку). Вони живуть за принципом: кожна людина помирає і своє майно залишає,  тому власність повинна бути передана за заповітом.

Згідно із Законом Англії про заповіти заповіт - це юридичний документ, у якому заповідач висловлює бажання щодо розподілення його власності після його смерті. Із всіх сум грошей, які заповідач залишає громадянам, мають бути сплачені податки.

Як законодавство Англії, так і законодавство майже всіх держав,  які належать до системи загального права, визнають, що заповіт є висловленням волі заповідача. Заповіт може бути відкликано у будь-який час заповідачем з його волі.

Згідно з англійським правом заповідач має дві можливості для відкликання заповіту: складення нового заповіту та знищення заповіту заповідачем чи іншою особою (у присутності і за згодою заповідача). Якщо заповіт  особи, яка померла, не можна знайти (він пропав), то вважається, що заповідач його знищив. Ця презумпція існує і у випадку, коли заповіт було знайдено розірваним. Крім того, у Англії та США заповіт автоматично  анулюється у зв'язку зі зміною сімейного стану особи, яка уклала заповіт.

Слід зазначити, що у державах, які притримуються англійського права особи повинні переглядати і переписувати заповіт кожного разу, коли відбуваються дуже важливі події, наприклад, коли особа укладає шлюб, чи  в неї з'являються діти, або особа успадковує велику грошову суму тощо.

За загальним правилом, заповіт укладається громадянином особисто  від свого імені, але особа має усвідомлювати значення своїх дій. Так, згідно із ЦК штату Каліфорнія особа, яка не керує своїми діями, не має права укладати ніяких договорів (№ 38). Тобто волевиявлення має, як правило однобічний характер і є відкличним. Разом з тим законодавство ряду країн (Англія, США) передбачає можливість складання, так званих, спільних заповітів, у яких висловлено волю двох чи декількох осіб.  Англо-американському праву відомі також заповіти, що містять взаємні зобов'язання: кожна із осіб, яка уклала заповіт, не має права відкликати  його, не повідомивши про це іншого.

Як і в законодавстві держав континентальної Європи, так і в законодавстві держав системи загального права, об'єктом заповіту є певне  майно, що належить заповідачу. Особи, які успадкують право на це майно за. заповітом, чітко повинні бути визначені у заповіті. Спадкоємцями за заповітом у англо-американському праві не можуть бути такі особи: недостойні спадкоємці, виконавці заповіту, свідки, які засвідчували заповіт,  лікар, який лікував хворого спадкодавця, колишні духовні наставники  померлого, а також екстрасенси, які незаконно лікували хворого спадкодавця  та ін. (Закон Англії про заповіти).

Право держав системи загального права передбачає норми, які регулюють умови дійсності заповіту. Такими умовами, зокрема, є те, що зміст заповіту не повинен порушувати норми моралі та публічного порядку.

      Іншою  умовою укладення заповіту є те, що заповідач повинен мати право на  укладення заповіту, а також усвідомлювати свої дії. Визначення у праві  держав віку, з якого настає здатність особи складати заповіт, залежить також від розвитку культури, історичних, законодавчих традицій та  інших факторів (етнічних, географічних) тієї чи іншої держави. Зокрема,  у Англії  дії заповідальна здатність особи виникає в повному обсязі з досягнення нею повноліття, тобто з 18 років. Проте при особливих обставинах, коли  дитина ще не досягла цього віку для написання заповіту, але має велику суму коштів, суд згідно з матеріально-правовою нормою відповідної держави може надати їй дозвіл на укладення заповіту. В окремих штатах  США здатність до складення заповіту виникає ще раніше (у Джорджії - з 16 років). В Англії військовослужбовці і моряки, які перебувають у рейсах   мають право складати заповіт з 14 років. Але ця норма використовується  дуже рідко. У законодавстві Шотландії, що суттєво відрізняється від  права Англії, передбачено, що особа може  укладати заповіт навіть у 12 років. Законодавство Канади, зокрема Закон "Про реформування спадкового  права", дозволяє укласти заповіт особі, яка не досягла повноліття. Підставою для укладання такого заповіту є проходження заповідачем військової служби, вступ у шлюб або намір одружитися (в останньому випадку в  заповіті треба зазначити ім'я особи, з якою заповідач має намір одружитися).

З огляду на необхідність вільного висловлення волі заповідачем, законодавство і судова практика визнають недійсними заповіти, вчинені душевнохворими, недоумкуватими, а також написані під впливом насильства. погрози, обману, омани тощо.

Ще однією з умов дійсності заповіту є складення заповіту у певній формі, тобто форма заповіту має відповідати вимогам закону держави.

У питанні про форму заповіту спадкове право дотримується двох основних систем: системи плюралізму форм заповіту та системи єдиної форми заповіту. Законодавство висуває до форми заповіту різноманітні й багато в чому суперечливі вимоги. Так, форма не повинна бути обтяжливою та перешкоджати здійсненню заповіту в будь-який час, і в будь-якому місці: її застосування має забезпечити дійсність заповіту, не суперечити таємниці заповіту тощо.

Спадкове право більшості країн передбачає кілька форм заповіту. Заповідачу надається право вибору форми заповіту. Плюралізм форм заповіту притаманний спадковому праву США.

Як уже зазначалося, у Англії закон передбачає лише одну основну форму заповіту, яка є незмінною з 1837 р., не залишаючи заповідачу свободи вибору, - власноручний заповіт. Відповідно до ст. 9 цього Закону заповіт має бути складений особою власноручно у письмовій формі. Заповідач сам скріплює цей документ своїм підписом у присутності не менше двох  свідків. Заповіт може бути підписаний за заповідача й іншою особою, але у присутності заповідача. Кожен із свідків повинен засвідчити та підписати заповіт у присутності заповідача. Проте якщо у заповіті заповідач посилається на документ, який не засвідчено свідками, то його може бути подано на затвердження як частину заповіту за таких обставин: документ повинен існувати на момент складення заповіту; у заповіті на нього має бути  зроблено посилання як на існуючий; в заповіті цей документ повинен бути зрозуміло ідентифікований.

На відміну від власноручного заповіту країн континентальної системи права, англійський закон не вимагає, щоб заповіт було написано власноручно заповідачем. За нього може написати заповіт інша особа або надрукувати на друкарській машинці чи навіть оформити у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного тексту у заповіті.

У законодавстві Шотландії, на відміну від закону Англії 1837 p., заповіт, який укладається у письмовій формі, не вимагає присутності свідків при його оформленні.

Англійську форму заповіту в основних рисах було сприйнято всіма штатами США, за винятком Луїзіани, де право дотримується французького зразка. Але деякі штати США (Арізона, Арканзас, Каліфорнія) поряд з  англійською формою заповіту дозволили існування й інших форм заповіту. Відмінності, що спостерігаються у законодавствах окремих штатів, не мають принципового характеру. Так, законодавство деяких штани (Массачусетс, Іллінойс) передбачає необхідність засвідчення заповіту трьома свідками. Разом з тим у багатьох штатах (Арізона, Арканзас, Каліфорнія) зазначена форма заповіту не є єдиною. У цих штатах допускаються (у певних межах) власноручні заповіти, аналогічні передбаченій" законодавством країн континентальної Європи. Такої форми легко дотриматися і вона забезпечує таємницю заповіту.

Л.Фрідмен зазначає, що заповіт у американському праві є формальні: • документом. Він повинен бути виконаний згідно зі встановленими права лами і в більшості штатів вимагає засвідчення двома свідками. Приблизно у половині штатів (захід та південь), особа має право висловити свою в волю без свідків, уклавши власноручний заповіт. Цей вид документа повинен бути написаний повністю рукою заповідача, друкування не допускаєтеся.

Дуже цікавий підхід до форми заповіту демонструє законодавство Канади. Зокрема у ст. 4 Закону "Про реформування спадкового права" вказується, що заповіт має юридичну силу тільки тоді, коли він укладений у  письмовій формі. Процедура підписання подібна до встановленої англійським правом. Однак розглянутий акт вимагає, щоб заповіт було підписано  рукою заповідача. Підпис іншої особи не допускається (навіть якщо це  зроблено у присутності заповідача). Заповіт не може бути оголошено недійсним, якщо підпис заповідача поставлено, скажімо, на початку, між рядками, після преамбули чи на зворотному боці аркуша.

           Поряд з розглянутими формами заповітів законодавство встановлює спрощений порядок здійснення заповітів у особливих, виняткових обставинах, коли звернутися до звичайних форм неможливо чи вкрай важко, а також  щодо окремих категорій осіб (військовослужбовців, моряків). Так, ст. 11 Закону Англії 1837 р. передбачає, що військовослужбовці, які перебувають на  дійсній службі, моряки у плаванні вправі робити усні заповіти, що не  вимагають підписання чи засвідчення свідками. У деяких штатах США здійснення усних заповітів дозволено щодо майна обмеженої вартості чи для заповідача, який знаходиться в неминучій і раптово виниклій смертельній небезпеці.

          Як стверджує О.Гренкова, до 1938 р. в Англії існувала повна свобода заповіту.     У Англії не існувало такого терміна, як "обов'язкова частка", і до  1938 р. спадкодавець міг позбавити свою сім'ю права на спадщину.

       Принцип свободи заповіту дозволяє спадкодавцю вказати як спадкоємця  будь-яку особу, незважаючи на інтереси найближчих родичів. Однак цей принцип обмежується на користь родини спадкодавця, і він по-різному  регламентується законодавством країн.