Англосаксонська правова сім'я (система загального права) є однією з ннйрозповсюдженіших, старіших і впливовіших правових сімей сучасного світу. За своїми основними параметрами, включаючи географічні, культурні, історичні та інші фактори, а також міру свого впливу на інші плавові системи, ця правова сім'я, за загальним визнанням дослідників, може порівнюватися лише із такою правовою сім'єю, як романо-германська. Крім того, у основі романо-германської і англосаксонської правових сім'ях знаходяться спільні елементи культури. Так, Великобританія, США, Канада і держави Європи мають схожий рівень розвитку, зокрема у галузі науки, техніки, мистецтва, у політичній, соціальній і правовій тнзрії160. Проте кожна система права в силу своїх природних та інших особливостей виробляє у собі поряд із загальними ознаками "настільки яскраві та особливі якості", що це дозволяє кожній із них "мати свою певну індивідуальність". "Загальне право - інше", вказує бельгійський вчений, спеціаліст у галузі порівняльного права Рауль ван Канегем.

О.Гренкова, дослідивши дві системи спадкового права, стверджує,  що вони єдині за своєю природою та соціально-економічними функціями, проте мають багато розбіжностей, що пов'язані насамперед з poзбіжностями  між системами права, а також з тим, що спадкове право відображає устрій сімейних відносин, історичні традиції, релігію тощо.

Загальне право, як система права, вказує А.Довгерт, створено в Англії  після норманського завоювання у результаті діяльності королівських судів. Найвідомішою пам'яткою цього права є "Правда Етельберта" (600), що містила 90 статей, які регулювали правові відносини, в тому  числі, і відносини спадкування. Англійське право за свою багатовікову  історію не мало великих потрясінь та катастроф, як це було, наприклад у  Франції 1793 р. чи в Росії у 1917 р., зазначає А.Романов167. Це право завжди було і залишається домінуючою частиною, осередком правової системи  загального права. Воно - її основа, фундамент, на якому стоїть вся будівля  загального права. Крім того, право Англії є зразком (моделлю) для правових систем більшості англомовних країн, від якого, за словами Р.Давида, безумовно, можна відхилятися з деяких питань, але воно в цілому береться до уваги і шанується.

Проте Великобританія не є державою з єдиним правопорядком . Так,  Ірландія, Шотландія, Нормандські острови та острів Мен мають частково  власне право, яке відрізняється від права Англії та Уелса. Тому, наприклад, у Шотландії діє шотландське право, яке відрізняється, зокрема  кодифікацією.

Правова система США в силу свого історичного розвитку, за виключенням штату Луїзіана, ґрунтується на загальному праві Англії. О.Жидков вказує, що більшість американських правових інститутів є похідними від  англійських, але загальне право СІЛА не є лише копією права Англії. При  всіх його генетичних зв'язках та схожості з англійським правом, воно у  процесі історичного розвитку набуло своєрідності та унікальності.

"Батько" американської юридичної науки Д.Сторі доводив: загальне право у  США за своєю природою і характером не є абсолютно законсервованим та  незмінним. Це сукупність елементарних принципів і суспільно прийнятих судових істин, які з прогресом суспільства постійно поповнюються та  пристосовуються до змін.

Зазначимо, що створене в Англії загальне право сприйнято одними державами частково, а в інших воно перетворилося на власне прецедентне право, яке багато в чому відмінне від англійського. Розглянемо особливостіспадкування у цих державах.

Якзазначалося вище, американська система права сформувалася на основі  англійського права, проте в США МПрП виникло раніше, ніж в Англії і отримало більший розвиток. Великобританія у першій половині ХІХ ст. перейняла у США колізійну доктрину. Засновником цієї доктрини вважається член Верховного суду США Д.Сторі, який опублікував у 1834 "Коментарі до конфліктного права".

       Л.Лунц вказує, що протягом першої половини XIX ст., і навіть пізніше, англійські та американські суди не знали інших авторитетів у галузі конфліктного  права, окрім Д.Сторі. Для побудови свого колізійного вчення Д.Сторі перейняв деякі юридично-технічні прийоми та поняття у голландських  юристів У.Губера і Вутта. Дуже довгий час доктрина існувала як основне джерело вирішення колізійних питань як в Англії, так і в США. Це джерело вдосконалювали, зокрема А.Дайсі - в Англії, в США -Д.Біль.

Л.Лунц доводив, що не існує кодифікації МПрП у Англії та США. В цих країнах є окремі, казуїстичного характеру акти щодо колізійних питань. В Англії користувався значним впливом курс А.Дайсі, який містив кодифікаціюсудових прецедентів у галузі конфлікту законів. Американським  інститутом права (США) у 1934 р. було складено "Перший звід колізійного права США" (First Restatement) на базі тритомного курсу конфліктного права Д.Біля. Звід - це неофіційне доктринальне джерело, яке мало великий авторитет серед американських суддів, і вплинуло на судову  практику. Так, Х.Кох, У.Магнус, П.Вінклер фон Моренфельс зазначають, що американські судді у спірних питаннях часто звертаються до  Зводу за доказовою базою для своєї аргументації.

В основу цього Зводу покладено теорію набутих прав (vested right; Відповідно до якої, як її трактують у англо-американському праві, виходячи з принципу державного суверенітету, американський суд не застосовує іноземне право як таке, а розглядає його як фактичні обставини справі, тобто надає захист суб'єктивному праву, що виникло в іноземній державі. Якщо сторона не довела існування цих обставин, то суб'єктивне право не застосовується. Сам захист набутих прав відбувається в силу міжнародної ввічливості. В одному відомому судовому рішенні Великобританії 1921 р. у справі Лютера - Сегора суддя відзначив: "Заявити, що законодавство держави, яка визнана суверенною з боку нашої держави суперечить основним принципам справедливості і моралі, - означає суттєво порушити міжнародну ввічливість".

На думку А.Дайсі та Д.Біля, іноземне право за жодних обставин не може діяти за межами території цієї держави, тому використання національним судом іноземного права пояснюється за допомогою створення та реалізації набутих прав. Ці науковці стверджували, що у разі виникнення певних обставин на іноземній території створюється  суб'єктивне право. Оскільки єдиним правом, яке діє на території  земної суверенної держави, є право цієї держави, то звідси випливає, що існування та зміст суб'єктивного права має визначатися виключно за допомогою іноземного права. Отже, національний суд лише реалізує  суб'єктивне право, яке було "набуте" на іноземній території  відповідно іноземного права.

Однією з особливостей Першого зводу є те, що колізійні норми направлено на визначення насамперед компетентного правопорядку, а не на  вибір між конкуруючими матеріальними нормами. Такий підхід передбачає, що американський суд не розглядає, яка матеріальна норма права  краща, він обирає компетентну правову систему.

Проте теорія набутих прав зазнавала критики. Так, У.Кук у  своїй критиці виходив із домінуючої в американській доктрині на той час  теорії юридичного реалізму, яка передбачала, що суд у конкретному  випадку підтримає позивача. Тобто суб'єктивне право не є чимось що існує незалежно від суду до того моменту, коли суд прийме рішення про примусову реалізацію права. Іншими словами, доти, доки суд не винесе рішення, ніякого права, яке треба примусово виконати, просте не існує. У.Кук довів, що теорія набутих прав не відображає реалій тодішньої судової практики. Він запропонував свою теорію - теорію місцевого права.

 У Англії теорію набутих прав було виключено з монографії з колізійного  права А.Дайсі (1949).

      Прийнятий у 1971 р. під тиском цієї критики Другий звід колізійного права США (Restatement (second) of conflict of laws) також не отримав підтримки ні у авторитетних у США представників МПрП, ні у європейській доктрині. Причиною цього були його суттєві концептуальні тлінності від Першого зводу, а саме: відмова від запровадження чітких норм, від акцентування уваги на більш легко встановлюваному lex fori. Другий звід пропонує, скоріш, не норми, а підхід, метою якого є подальшийрозвиток колізійних принципів у прецедентному праві.

       У цьому Зводі втілено розроблену Ф.К. фон Савіньї ідею знаходження осілості правовідношення для кожної конкретної справи чи то частини справи, яка була. Так, у своїй роботі "Система сучасного римського права" Ф.К. фон Савіньї запропонував зводити колізійну проблему до локалізації правовідносин у просторі. Кожне правовідношення має основний зв'язок з певним правопорядком (осілість правовідношення), який і треба відшукати за допомогою колізійних принципів. У США ця теорія відома під назвою "найбільш тісного зв'язку". Система Другого зводу колізійного права складається із загальної концепції (розділ 6), концепції найбільш тісного зв'язку та переліку партикулярних прив'язок. Розділ 6 приписує судам при виборі права враховувати такі фактори, як: потреби міжштатної та міжнародної систем, політику інших держав, що мають відношення до справи, їхні інтереси у застосуванні до неї свого законодавства, а також захист виправданих очікувань сторін, основні політичні міркування, на яких ґрунтується відповідна галузь права, визначеність, передбачуваність і спільність результатів тощо. Принципи розділу 6 та спеціальні прив'язки, що пропонуються для розгляду у конкретних сферах права, спрямовують суди на право держав з найбільш тісним зв'язком.

У Великобританії останнім часом спостерігається тенденція до розширення дії статутного права, в тому числі у колізійній сфері. Ця тенденція пояснюється участю держави у Гаазьких конвенціях.

Нині у держав системи загального права немає більш-менш чіткої комплексної кодифікації МПрП. З цього приводу професор Рауль ван Канегем вказує, що "право Англії набагато більше від інших правових систем, які мають кодифікацію, воно є продуктом його історичного розвитку, а будь-яка кодифікація - це насамперед удар сокирою по неперервних зв'язках з історією".

Норми відповідно до судочинства, доказів, підсудності, виконання судових рішень розглядаються юристами цих держав як пріоритетні не лише щодо матеріальних, а й колізійних норм.

У контексті вищенаведеного розглянемо колізійні питання спадкування та їх вирішення у праві держав загальної системи права.

Розвиток колізійного спадкового права протягом багатьох віків зводиться до боротьби трьох колізійних основ: особистого закону,  закону місця укладення акта (заповіту) та закону місця знаходження речі.

Є два основні критерії визначення особистого закону. Традиційно вважається, що закон громадянства узвичаєний практикою країн Європи і правових систем, які зазнали впливу континентальних традицій правотворчості, а критерій доміцилію, своєю чергою, є характерною рисою правових систем, що утворюють англо-американську сім'ю права. Проте аналіз історії становлення системи колізійних норм та їх кодифікації свідчить, що ці критерії не прив'язані до тієї чи іншої правової сім'ї.

 Л. Лунц щодо цього зазначав, що насправді та чи інша концепція особистого закону є лише вихідними засадами, з яких зроблено багато винятків (закріплених у законі або втілених у судовій практиці), що кількість тут  перетворюється на якість, і вся сукупність таких винятків ставить під сумнів значення вихідних засад у цих державах. З цього випливає, що у різних правових системах у галузі МПрП не існує єдиного і послідовного  підходу до вибору критеріїв визначення застосовуваного права у питаннях особистого статусу фізичної особи.