У країнах загальної системи права, зокрема у Великобританії, США , а також Норвегії, Данії, Ісландії діє колізійна прив'язка до закону  місця проживання, згідно з якою питання правового статусу та питання спадкування (щодо рухомого майна) регулюються законом місця проживання  особи.

Так, згідно із Законопроектом Австралії "Про вибір права" (1992) буж-яке  яке питання, яке стосується спадкування, за виключенням питання щодо здатності заповідача укладати заповідальний документ, визначаються відповідно до права, яке діє на місці, де померла особа була в останній раз доміцильована. При цьому термін "право" включає будь-який закон,який стосується вибору права (ст. 12 (5).

Основи англо-американської концепції доміцилію викладено, зокремау працях М.Вольфа, Дж.Чешира, П.Норта. Основні принципи  цієї концепції зводяться до такого:

-   будь-яка особа має тільки один доміцилій. У випадку  одночасного проживання у декількох місцях встановлюється переважний доміцилій;

-   при народженні особа набуває доміцилій за походженням, яким є держава, де доміцильовано її батька. До досягнення повноліття доміцилій  дитини слідує доміцилію батька. Якщо батька не встановлено чи він помер, то дитина слідує доміцилію матері;

-   повнолітня особа має право встановлювати доміцилій за вибором. Для придбання доміцилію за вибором необхідні чотири умови: правоздатність, дієздатність, постійне перебування та наміри;

-   намір - найбільш складний елемент доміцилію, який передбачає бажання постійно перебувати на даній території (намір повинен бути вільним  від зовнішніх тисків);

-   якщо доміцилій за вибором втрачається, діє доміцилій походження

(англійська система) або існує фікція дії цього доміцилію до встановлення нового  (американська системи);

-   фактичне проживання навіть протягом довгого часу не розглядається як доміцилій, якщо особа має намір залишити державу проживання у випадку настання у майбутньому якої-небудь події.

         Слід зазначити, що визначення поняття "доміцилій" запозичене з праць Д.Сторі. Вчений розглядав доміцилій як місце, де особа має реальний, усталений та постійний дім і куди, будучи відсутньою, вона має намір ж вернутися. Таке розуміння доміцилію може варіюватися з огляду на відсутність у США єдиної чіткої кодифікації колізійного права та специфіку судової практики в тій чи іншій сфері приватноправового обігу

         . Прив'язка до місця проживання характеризується різними термінами, . інколи не збігаються за змістом. Зокрема, "батьківщина" (habitat), "місце проживання" (residence), "звичайне місце проживання" (habitual г^ноіепсе) та ін. В більшості випадків ці назви тлумачаться  як "доміцилій". Але поряд з цим існують закони, в яких інститутові доміцилію надається інший зміст. Так, у ст. 2-506 Єдиного Уніфікованого кодексу про визнання заповітів міститься формулювання, згідно з яким заповіт визнається дійсним, якщо його форма відповідає законам місця, в якому заповідач на момент смерті був доміцильований, мав місце перебування (ріа-ss н" abode) або громадянство. У цьому контексті, термін "place of abode* передбачає менш тісний зв'язок особи з місцем перебування, ніж доміцилій.

Нині у колізійному праві США набув поширення термін "звичайне місце проживання" (habitual residence). Зазначене поняття вужче від поняттядоміцилію тому, що проживання на певній території передбачає лише фізичну присутність без наміру набути тут доміцилій.

В.Толстих вказує, що постійне місце проживання означає просте проживання протягом певного часу в певному місці. На думку Дж.Чешира і Норта, критерій "постійне місце проживання" чи "звичайне місце перебування" відрізняється від доміцилію тим, що вимагаючий елемент наміру тут виражено більш слабо. Намір проживати у цьому випадку стосується даного моменту, тоді як у випадку доміцилію треба встановити, чи не має особа наміру проживати у іншому місці у майбутньому. Звичайне проживання є питанням факту, причому питанням, яке позбавлене штучних правових нюансів, властивих концепціям доміцилію. В.Толстих вказує, що недоліком використання цієї прив'язки є те, що постійне місце проживання не завжди можна визначити. Крім того, як і у випадку доміцилію особа частіше менш пов'язана з державою проживання, ніж з державою громадянства.

У англійському праві поняттю "доміцилій" надається інший зміст. Л.Раапе зазначав, що англійський доміцилій взагалі означає зв'язок не з місцем, а зі сферою дії певного права, наприклад англійського, яке протиставляється шотландському або індуському праву. Англійська концепція наближає його до статусу громадянства, оскільки щодо британських підданих (і не тільки) діє презумпція, що вони зберігають свій доміцилій навіть при тривалому перебуванні за кордоном. Для зміни цього доміцилію, вказує Л.Раапе, треба довести відсутність наміру особи повернутися на батьківщину, а це інколи буває досить важко. Отже, робить висновок Л.Раапе, визначення доміцилію особи, а отже і права, що застосовується, залежить від волі судді.

Тобто Великобританія фактично надає суддям у цьому питанні широку свободу вибору. В результаті цього, вказував Л.Лунц, судді виносять рішення, за якими деякі британські піддані, що все своє життя прожили в  іншій державі, визнаються доміцильованими в Англії і підпорядковуються англійським законам. І навпаки, деякі іноземці, роками проживають в  Англії і Австралії, в силу тієї ж складно опротестованої презумпції не визнаються особами, доміцильованими у цих державах.

Зазначимо: в силу того, що деякі держави Латинської Америки дотримуються критерію закону громадянства, а інші - закону доміцилію, Кодекс Бустаманте не зміг усунути протиріччя і зафіксував, що кожна із держав-учасниць буде застосовувати як особистий закон доміцилію або  закон громадянства, або закони, які вже прийнято чи буде прийнято у її внутрішньому законодавстві (ст. 7). Так, щодо спадкування у ст. 144 Кодексу Бустаманте вказується, що спадкування за заповітом чи за законом  включаючи порядок закликання до спадкування, розмір спадкових податків і дійсність заповідальних розпоряджень, регулюватиметься, за встановленими Кодексом винятками, особистим законом спадкодавця яким би не був характер майна і місце його знаходження.

Бразильське МПрП, наприклад, при вирішенні питання щодо спадкування виходить із критерію місця проживання спадкодавця на момент смерті. При цьому поняття "місце проживання" відповідає поняттю "доміцилій" англійського загального права.

В.Кисіль, наводячи головні принципи англо-американської доктрини, вказує, що поняття "сіогаісії" ґрунтується на критерії походження, а не місця проживання. Наприклад, якщо англієць за походженням упродовж кількох років мав постійне місце проживання, скажімо, в Австралії, то це аж ніяк не означає, що він є доміцильованим в Австралії.

У англійському праві людина отримує доміцилій з народження (фактично це місце її народження). Проте доміцилій може бути змінено добровільно, тобто за власним бажанням, або примусово в судовому чи  адміністративному порядку.

В.Толстих вказує, що у критерію domicil є і переваги і недоліки. Зокрема, перевагами критерію доміцилію є те, що:

-   вказаний критерій забезпечує єдність права, яке застосовується до членів сім'ї, незалежно від громадянства;

-   закони держави доміцилію краще відомі особі, ніж закони держави її громадянства, якщо вона проживає на території однієї держави, а має громадянство іншої. Особі легше отримати інформацію про закони держави доміцилію, ніж про закони держави громадянства;

-   критерій доміцилію більш реалістичний та ліберальний, ніж критерій громадянства. Ситуація, коли відносини особи підпорядковуються законам тієї держави, де вона проживає, більш природна;

-   принцип доміцилію забезпечує єдність правозастосовної техніки у федеральних державах. Міжобласне колізійне право об'єктивно не може грунтуватися на критерії громадянства;

-   особа, яка проживає протягом довгого часу у державі іншій, ніж держава її громадянства, як правило, має з першою державою (з її населенням, територією) більш тісний зв'язок, ніж з другою;

-   держава, де особа проживає, при використанні критерію доміцилію : гримує можливість забезпечувати єдність правопорядку на своїй території. Водночас держава громадянства не має нагальної потреби в реалізації своєї юрисдикції щодо своїх громадян, які перебувають за кордоном.

Недоліками критерію доміцилію є:

-   важко відрізнити "доміцилій" від "простого місцеперебування";

-   доміцилій дуже важко довести, особливо його суб'єктивний елемент - намір проживати без строку;

-   при використанні критерію доміцилію створюються сприятливі умови для обходу закону;

-   у ситуації, коли довготривале проживання без наміру залишитися не розглядається як доміцилій, доміцилій визначити важко, а якщо і можливо, то результат може виявитися парадоксальним;

-   правопорядок держави може бути дуже далеким від доміцильованої особи у цій державі, якщо вона проживає ізольовано і не веде ніякої активної діяльності. Водночас у особи завжди зберігаються зв'язки з державою  громадянства або особа завжди розглядає цю державу як державу соціально близьку, як довго вона не проживала б за кордоном.

Для держав системи загального права характерне розщепленню колізійної прив'язки у галузі спадкування. Колізійно-правове регулювання рухомого і нерухомого майна здійснюється по-різному: прив'язкою для рухомого спадкового майна, як правило, є закон місця проживання спадкодавця, для нерухомого майна - закон місця знаходження речі. Тобто спадкування кожного виду майна (рухомого чи нерухомого) має визначатися окремо відповідно до діючих щодо них норм.

Так, щодо нерухомого майна, зокрема землі, Перший звід колізійного права США закріпив прив'язку lex rei sitae - закон місця знаходження майна. Як вказує О.Мережко, у сучасній американській доктрині колізійного права висуваються аргументи на користь цієї колізійної прив'язки. По-перше, тільки суди місця знаходження земельної ділянки можуть  приймати рішення, яке безпосередньо стосується права власності на цю  ділянку (title to land). По-друге, застосування lex rei sitae обґрунтовуєте за допомогою практичних міркувань, пов'язаних з тією обставиною,  що визначити юридичний статус земельної ділянки легше шляхом аналізу відповідних записів у спеціальних реєстрах нерухомості чи в земельних книгах, наявних на території держави (штату), де знаходиться земельна  ділянка. Третім аргументом є те, що у питаннях регулювання статусу земельної ділянки зацікавлений той штат (держава), де знаходиться ця  ділянка - прив'язка lex rei sitae.