Прикладом застосування колізійної прив'язки lex rei sitae може  бути справа In re Barrie's Estate. Справа стосується вирішення долі спадкового майна після смерті заповідача, який мав доміцилій в Іллінойсі і залишив нерухомість в Айові, а також рухоме і нерухоме майно в Іллінойсі.  Позивачу було відмовлено в офіційному затвердженні заповіту в  штаті  Іллінойс у зв'язку з тим, що заповіт ще за життя заповідача було відкликано і анульовано. Незважаючи на це, спадкоємець за заповітом подав заповіт для затвердження у штаті Айова, але спадкоємці за законом висунули протест. Першим питанням, яке постало перед Верховним судом штату  Айова, було, зокрема, таке: чи мав закон, на основі якого відбулася відмова штату Іллінойс у затвердженні заповіту, зв'язуючий ефект для судів штату Айова. Суд прийшов до висновку, що закон про затвердження заповіту, який прийнято в одному штаті, не може стосуватися нерухомого  майна, що перебуває у іншому штаті. Проте, незважаючи на те, що заповідач  власноручно анулював заповіт, дана дія заповідача розглядається як юридично дійсне анулювання тільки відповідно до права Іллінойс, але не права  Айови.

     Розглянувши всі обставини справи, Верховний суд Айови вирішив, що  за законом місця знаходження майна застосовується право Айови, і, відповідно, визнав право на спадкування майна за спадкоємцями за заповітом.

             Як бачимо, застосування прив'язки lex rei sitae породжує проблеми. При прийнятті цього рішення у Верховному суді Айови судді не прийшли до одного рішення. Зміст спору полягає у тому, що меншість суддів акцентувала увагу на меті, яка покладена в основу закону, проте більшість суддів  чітко дотримувалася "букви" закону. Така позиція більшості була  характерною для багатьох американських судів, які слідували принципам Першого зводу колізійного права.         Х.Кох, У.Магнус, П.Вінклер фон Моренфельс зазначають, що для американських спадкодавців з останнім доміцилієм у США, які мають нерухомість у Німеччині, небезпечна часткова зворотна відсилка до німецького права, а в кінцевому випадку - розщеплення статуту спадкування

             Так, згідно зі ст. 25 ВЗ Німецького ЦК статут спадкування визначається  за законом громадянства спадкодавця на момент його смерті. Тобто у Німеччині, на відміну від системи, прийнятої у Великобританії, діє принцип  єдності спадкової маси: для врегулювання відносин щодо спадкування  рухомого і нерухомого майна використовується закон громадянства фізичної особи (спадкодавця).

       Приведемо класичний приклад. Після американського спадкодавця останнім постійним місцем проживання в Каліфорнії залишається рухоме  і нерухоме майно в США і Німеччині. Згідно з ВЗ Німецького ЦК спадкове право штату Каліфорнія відсилає щодо майна (земельна ділянка), яке розташоване у Німеччині, до німецького lex rei sitae. А щодо іншого майна діє спадкове право штату Каліфорнія. Все майно, яке знаходиться у 7ZZA, і німецьке рухоме майно, регулюється правом штату Каліфорнія, тоді як нерухоме майно, що знаходиться у Німеччині, спадкується за німецьким правом.

Якщо нині у континентальній системі права майно поділяється на рухоме і нерухоме, то у праві США майно поділяється на реальне (real pro-іетту, realty, real estate): земля і все, що з нею пов'язане, тобто фактично нерухоме майно; та персональне (personal property, personalty, shattel) все інше майно - рухоме. Л.Фрідмен відносить до рухомого майна, зокрема, гроші, цінні папери, облігації, ювелірні вироби, автомобілі, прогони лісу, боргові розписки, банківські вклади та ін. До нерухомого - маєток, землю і споруди, а також такі речі, як дозріваючий на цій землі  врожай.

Згідно із № 657 ЦК Штату Каліфорнія майно поділяється на реальне (нерухоме) і особисте (рухоме). Реальне майно складає земля, те, що прикріплено до неї (є приналежним до неї), і те, що вважається нерухомим згідно із законом; виключення становлять речі, які можна відділити від землі з  метою продажу - плоди, врожай, речі, які, будучи прикріпленими до землі чи є її частиною, були відділені перед укладенням договору про купівлю-продаж, - все це вважається товарами і підпадає під дію тих норм Кодексу, які регулюють продаж товарів (№ 658 ЦК). Крім того, у № 663 Кодексу вказано, що майно, яке не є нерухомим, вважається рухомим.

Відповідно до № 303, 306 Першого зводу колізійного права США питання спадкування рухомого майна вирішуються відповідно до закону місця проживання спадкодавця у момент смерті.

Як зазначалося вище, в основу Першого зводу покладено територіальний принцип, проте дані норми є винятком з правила, і він обгрунтовується тим, що майно спадкодавця має переходити до спадкоємців відповідно  до єдиного плану. В іншому випадку спадкування різних об'єктів  рухомого майна, яке перебуває в різних державах, привело б до відсутності єдиного підходу і до підпорядкування цих об'єктів різним правовим режимом. Так, якби спадкодавець не залишив заповіт, то кожний об'єкт його рухомого майна розподілявся б відповідно до норм, які існують у законах різних держав, де ці об'єкти знаходяться. Якщо ж заповіт було б складено, то його могло бути визнано дійсним в одних державах, де перебуває частина майна, а в інших, де знаходиться друга частина майна, - недійсним. На практиці все це привело б до ускладнень.

Зазначимо, що американські суди напрацювали низку засобів,  які дозволяють за необхідності для вирішення питань щодо спадкування змінити колізійну прив'язку закону місця знаходження майна на закон доміцилію спадкодавця. Типовим прикладом є справа Duckwall v. Lease.

У англійському праві спадкування нерухомості як за законом,  так і за заповітом, підкоряється формулі, встановленій Законом "Про  власність "1925 р. У Законі вказується, що спадкування нерухомого майна. Зокрема землі, матеріальних речей, що пов'язані із землею і складають єдине ціле, здійснюється за правом тієї держави, на території якої це майно знаходиться.

Як класичний приклад наведемо судове рішення щодо суперечки між  родичами заповідача Ре Озоби. Останній постійно проживав у Нігерії і мав  там орендовану власність. Однак в Лондоні він також мав  житловий будинок на правах безумовного особистого володіння. Цей факт став вирішальним  для суду, коли в ході розгляду виникло питання про правозастосування. Рішення судової інстанції було цілком очевидним - правове знаходження власності заповідача в Лондоні визначається тільки англійськими законами.

У випадку, якщо предметом спадкування є рухоме майно, то вибір права здійснюється вже за законом місця останнього проживання особи, яка залишила таке майно. Непорушною умовою застосування даної колізійної прив'язки є відсутність заповіту. Англійська судова практика не раз використовувала цей колізійний принцип, коли треба було встановити чи підкоряється та або інша ситуація, пов'язана зі спадкуванням рухомого майна, англійському законодавству. Так, у процесі судового розгляду спору щодо розподілення майна, яке належало голові сім'ї Івінг до його смерті (Ewingv. OrrEwing; 1985), суд виніс рішення, що розподіл власності, яке має особа, повинен підпорядковуватися закону місця його проживання.

Мимоволі виникає запитання, чи припускає англійське право застосування інших колізійних прив'язок у відносинах спадкування рухомого і нерухомого майна? Судова практика Англії знає випадки застосування закону місця складання угоди. Ця колізійна прив'язка, очевидно, може бути використана при регламентації спадкових правовідносин, що виникають у момент оформлення акта купівлі-продажу нерухомості, що знаходиться в безумовному особистому володінні однієї з осіб.

Г. Дмитрієва припускає, що в процесі визначення правозастосування при розподілі спадщини було встановлено, що такий розподіл повинен здійснюватися згідно з англійськими законами. Тоді набирає чинності перша стадія передачі спадщини: управління спадковим майном з боку компетентної особи, яка взяла на себе функції розпорядника (executor). Ця особа набуває вагоміших повноважень у сфері розпорядження майном спадкодавця. Зокрема, з метою ліквідації боргів спадкодавця розпорядник вправі продавати майно, закладати його або здавати в оренду. Окрім нього, він зобов'язаний сплачувати податки на спадщину, здійснювати заходи щодо заповідальної відмови і навіть забезпечувати діяльність підприємств спадкодавця. У другій стадії, безпосереднього спадкування, згідно із Законом "Про спадкування" 1975 p., бере участь майно, вільне від усіх обтяжень (у законодавчій та судовій практиці воно називаєтьсяresidue). Це майно і розподіляється між спадкоємцями за законом і за заповітом. Зазначений розподіл здійснюється з врахуванням тієї частки майна, що успадковується кожним із спадкоємців. Так, живий з подружжя здержує все майно у повну власність, якщо у спадкодавця немає низхідних родичів. Наявність таких родичів дає живим дружині або чоловіку право на предмети домашнього вжитку.

Проаналізувавши колізійні прив'язки, які застосовуються до особистого статусу фізичної особи (спадкодавця), а також до правового становища майна (спадщини), зазначимо, що у державах загального права основними  колізійними питаннями у сфері спадкування є загальне правило щодо визначення закону, який буде застосовуватися до відносин спадкування Крім того, колізійними питаннями є також питання щодо форми, змісту заповіту, а також можливості реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Питання, що постають при спадкуванні за заповітом, розглядаються у державах англо-американської правової сім'ї по-різному.

Здатність спадкодавця здійснювати заповіт визначається за законом його доміцілію, і не існує різниці між "відсутністю правоздатності через незрілість чи статус, та відсутністю правоздатності, що виникає з медичних причин". Значення цього твердження є зрозумілим, якщо в момент смерті спадкодавець перебуває в тій самій країні, в якій було зроблено заповіт. Якщо це відбулося за кордоном, то його правоздатність є нематеріальною. Так, у справі, коли заміжня жінка, що проживала в Іспанії, не мала права укладати заповіт за загальним правом, англійський суд над аз їй таке право, через те, що за іспанським законодавством одружена жінка має право заповідати своє рухоме майно.

У доктрині МПрП питання щодо заповідальної здатності особи розглядається по-різному. Д.Біль, Нуссбаум, Левальд, М.Вольф, Бреслауер розглядають заповідальну здатність особи як елемент її загальної дієздатності і висловлюються на користь національного закону на момент укладення нею заповіту. Проте, на думку деяких англійських вчених у галу:, колізійного права, питання щодо здатності укладати заповіт має вирішуватися за законом доміцилію. У разі, коли спадкодавець змінює місце перебування після укладання заповіту, може бути використано як закон країни, де перебувала особа не момент смерті, так і закони країни, де було здійснено заповіт. У доктрин; з цього приводу не існує єдиної думки, проте більшість науковців схиляється до варіанту використання закону доміцилію. Важливим є те, що моментом, коли перевіряється здатність особи складати заповіт, є момент фактичного складання заповіту. Тобто заповіт, вчинений неповнолітнім, або людиною, яка перебувала у неадекватному ментальному становищі, не може бути визнано дійсним, ґрунтуючись на подальших подіях. Іншими словами, заповіт не може бути дійсним, якщо він не був дійсним у момент його складання. В принципі, немає різниці в чому полягали ці подальші  події. Це може бути і зміна доміцилію на іншу країну з більш сприятливими законами щодо здатності складати заповіт.