Здатність спадкоємця отримати право власності на спадок визначаєтеся за законом доміцилію спадкодавця. Цим законом визначаються такіпитання, як вік, з якого особа може бути спадкоємцем, або право організації, що не є корпорацією, бути спадкоємцем. Наведемо класичний приклад: у справі про заповіт Ре Хельмана (ReHellmann'sWill) суд вирішив використовувати не лише законодавство спадкодавця, а дотримався принципу, що у питанні правоздатності буде використовуватися те законодавство, що є більш сприятливим. Наприклад, англієць, що постійно проживав у Англії, заповів своє майно обом дітям, що проживали в Німеччині. Дітьми були донька 18-ти років та син 14-ти. Суд вирішив передати спадок дочці відразу, адже за німецьким законом вона була вже повнолітньою, а сину передати спадок як тільки він досягне повноліття за англійським, чи за німецьким законом залежно, що настане першим.

Крім питань щодо здатності осіб укладати заповіт, здатності спадкоємців отримувати спадщину, у законодавстві постають питання і щодо форми заповіту, його скасування та ін.

З точки зору загального права, доміцилій є єдиним фактором, що визначає право, за яким з'ясовується дійсність заповіту з точки зору його форми. Тобто формальні вимоги щодо заповіту висуваються законом країни, в якій постійно проживав спадкодавець на момент смерті, а його громадянство, місце проживання на момент створення заповіту та місце виконання його заповіту, не мають значення. Недоліки такого жорсткого регулювання були висвітлені у справі Бремера проти Фрімена (Bremervs. Freeman) у 1857p., де було вирішено, що заповіт, укладений підданим Британії за Англійськими законами був недійсним, адже особа померла на території Франції, а англійська форма заповіту не відповідає вимогам французького законодавства.

Згідно з пунктом 1 Закону про заповіти Англії (1963) заповіт вважається належно оформленим, якщо його складено відповідно до чинного законодавства країни, де на час оформлення заповіту чи смерті заповідача останній мав доміцилій, тобто місце постійного проживання, або був громадянином цієї країни. Пункт 6 (3) визначає, що форма заповіту повинна відповідати вимогам законодавства на час його складення, але якщо ці вимоги змінилися, і на момент розгляду справи форма заповіту відповідає новим вимогам, то його не можна вважати недійсним. Отже, змінам у законодавстві надається зворотна сила.

Зазначимо, що на сьогодні у країнах англо-американської сім'ї громадяни набагато частіше укладають заповіти ніж в інших країнах, наприклад, колишнього Радянського Союзу. Крім того, зростає кількість людей, що укладають заповіт в країні, де вони не проживають постійно, не є її громадянами тощо. У зв'язку з цим постають питання щодо визначення права до "міжнародної" форми заповіту. Значним кроком вперед у розв'язанні цих питань стала ратифікація Вашингтонської конвенції про єдиний закон щодо міжнародних заповітів як Англією, так і США, а також багатьма іншими країнами. Основним положенням цієї Конвенції є те, що заповіт буде дійсним в усіх країнах, що ратифікували конвенцію незалежно від місця його укладення, місця знаходження майна, громадянства, доміцилію чи місця проживання заповідача. Проте за умови, що форма заповіту відповідає вимогам, висунутим Конвенцією. Ці вимоги є такими: заповіт має бути у письмовій формі (будь-якою мовою) та підписаний або завірений заповідачем у присутності двох свідків та нотаріуса, який потім має завірити заповіт у присутності заповідача. Нотаріус повинен додати до заповіту сертифікат, виконаний у формі, передбаченій Конвенцією, що засвідчує дійсність заповіту та дотримання вимог його укладання. По суті, Конвенція пропонує нову додаткову форму заповіту, що має бути визнаною дійсною країнами, що ратифікували Конвенцію. Також ця форма може бути визнана в країні, що не приєдналася до Конвенції, але прийняла до застосування у справі законодавство країни, що приєдналася до Конвенції.

У доктрині створення уніфікованих колізійних норм за допомогою міжнародних договорів дискутується. Так, Фрідріх К.Юнгер бачить вирішення проблем сучасного МПрП у створенні уніфікованих норм матеріального приватного права різних держав, у розширенні принципу автономії вол: сторін тощо. Проте, на наш погляд, уніфікація МПрП більш вірогідна, ніж уніфікація матеріального права різних держав, при якій взагалі зникає потреба в класичному колізійному регулюванні.

Розглянемо тепер дійсність заповіту за його змістом. Як зазначалося вище, заповіт може бути визнано дійсним за формою згідно з будь-яким законодавством, що використовується у справі, але дія положень заповіт-визначається законодавством доміцилію на момент смерті. Наприклад якщо британський підданий помирає у Франції, уклавши заповіт в Англії згідно з англійськими законами, то формальна дійсність заповіту визнається. Але якщо у заповіті не передбачено передання певної частини майна його дітям, як цього вимагає французьке законодавство, т; англійський суд дозволить виконати заповіт лише таким чином, як його має бути виконано за французькими законами. Якщо за французьким законодавством положення заповіту буде визнано недійсними, то розподіл майна відбуватиметься за французькими законами як у випадку спадкування без заповіту. Якщо французьке законодавство вимагає, щоб лише частину майна було віддано дітям, то інші положення заповіту збережуть свою силу, із відповідним зменшенням пропорцій.

Цей принцип добре ілюструється на прикладі справи Грус проти Груза. (Groos vs. Groos). Так, громадянка Нідерландів уклала заповіт у Голландії  і передбачила, що її чоловік буде спадкоємцем рухомого майна, крім " законної частки, на яку претендують її законні спадкоємці". Вона померла постійно проживаючи в Англії, залишивши після себе чоловіка та п'ятьох дітей. За законами Голландії "законна частка" її дітей - це три чверті майна, а за англійським законом така частка не передбачається взагалі. Судом було вирішено, що через те, що спадкування адмініструвалося англійськими законами, все майно перейшло до чоловіка.

    Зазначимо, що питання, чи має спадкоємець певні права за заповітом, визначається законом доміцилію спадкодавця, якщо воно стосується матеріального права, а не процедури. Інші питання щодо змісту заповіту стосуються того, чи є дійсною передача майна особі, яка засвідчувала дійсність заповіту, або її родичу, чи укладався заповіт під тиском або неправомірним впливом на заповідача тощо. Не можна вважати, що лише через те, що заповідач помер проживаючи в Англії, його заповіт у питаннях змістовної дійсності підпорядковується виключно внутрішньому праву Англії. Ця точка зору ігнорує суттєву відмінність між правом давати та правом отримувати. Право заповідача давати, - чи це є право розпоряджатися всім майном на свій розсуд, чи воно обмежене обов'язком залишити певну частину дітям, - звичайно регулюється спадковим правом однієї країни. Але немає причин на те, щоб те саме право обмежувало права спадкоємця отримати майно згідно з положеннями заповіту, якщо спадок є дійсним з точки зору його власного права.

Звернемося також і до вирішення питань щодо скасування заповіту. У законодавстві держав існує декілька форм скасування заповіту. Проте положення щодо скасування заповіту в державах відрізняється і тому постає питання вибору права, за яким заповіт буде анульовано. Відповідно до права Англії та США заповіт може бути добровільно відкликано самим заповідачем або уповноваженою особою, новим заповітом, його руйнуванням, стиранням з метою анулювання. Крім того, заповіт може бути автоматично скасовано одруженням заповідача. Розглянемо ці випадки.

Так, заповіт, укладений з метою скасування старого, буде формально дійсним, якщо він відповідає вимогам законодавства щодо форми заповіту Якщо заповіт укладено в одній країні, то він скасовує заповіт, вчинений в іншій, навіть якщо таке скасування не відповідає законодавству країни, де було укладено попередній заповіт. Слід відзначити, що новий заповіт не відкликає старий, укладений в іншій країні, якщо новий має справу лише з майном у цій країні, а старий - в іншій. Навіть якщо новий заповіт містить норму про анулювання попереднього заповіту.

Іншою формою є скасування заповіту шляхом його руйнування. В законодавстві, однак, цей принцип не було відображено. Отож питання вибору права має вирішуватись ґрунтуючись на принципі доміцилію загального права. Питання доміцилію не виникає, якщо заповідач все життя проживав на одній території. Воно постає, якщо у момент руйнування заповіту і в момент смерті особа проживала в різних країнах. Адже заповіт може бути скасовано одним законодавством і залишено в силі іншим. Так, якщо заповідач живе у Квебеку і надсилає своєму представнику наказ спалити заповіт, то за законом Квебеку заповіт вважається скасованим. Але, якщо заповідач помирає, постійно проживаючи в Англії, то таке скасування не є дійсним, адже заповідач персонально не був присутній під час акту знищення. Через те, що заповідач помирає будучи підпорядкованим англійським законам, чи буде заповіт вважатися дійсним за умови встановлення змісту заповіту? Правові наслідки знищення мають визначатися правовою системою, якій підпорядковувався заповідач в момент знищення заповіту. Він мав намір відкликати свій заповіт, і це було виконано відповідними паями, а рішення визнається остаточним за законами, застосовуваними до заповідача на момент знищення. І немає іншого законодавства, якому підпорядковувався б заповідач. Було б нелогічним спростовувати рішення, прийняте і виконане в рамках закону, просто через те, що в наступний період заповідач опинився в правовому полі іншої системи. Таке спростування потребує дещо більшого, ніж проста зміна доміцилію, для скасування законного рішення, прийнятого в минулому. Подібне обґрунтування має місце і в зворотному випадку. Якщо знищення визнається англійськими законами, але не визнається законами Квебеку, то заповіт залишиться дійсним. Неочікувана зміна доміцилію навряд чи зробить життєздатних рішення, що було недійсним в самий момент його прийняття та виконання

Також у праві деяких держав існує положення щодо скасування заповіту подальшим одруженням. Так, законодавство більшості країн з англо-американською системою права, передбачає скасування заповіту актом одруження, крім випадків, коли укладання заповіту пов'язане певним чином з самим актом одруження. Коли особа одружується після укладення  заповіту, а потім помирає, залишаючи рухоме майно в якійсь іншій  країні, то постає питання: законодавство якої країни (країни одруження або смерті) буде визначати вплив одруження на заповіт. Відповідь залежить від того, яким правом регулюється питання впливу одруження на заповіт: шлюбним чи спадковим правом. Якщо норма стосується шлюбу, то вплив одруження має визначатися законом доміцилію на момент одруження, якщо ж питання не має нічого спільного із шлюбним законодавством, то застосовується законодавство доміцилію на момент смерті.

Отже, в державах загального права, як зазначалося вище, спадкування нерухомого майна регулюється не законом доміцилію спадкодавця, а законом місцезнаходження майна. Отже, якщо власник нерухомого майна помирає, не залишивши заповіту, порядок наслідування судами крани англо-американської системи права визначається за законом місця знаходження майна незалежно від постійного місця проживання спадкодавця.