Перш ніж розглянути протиріччя та неузгодженості у матеріальному праві держав системи загального права, звернемося до джерел права, які  містять матеріально-правові норми щодо спадкування.

Як вище вказувалося, однією із відмінностей між континентальний правом і англо-американським правом є те, що в основу останнього покладено судовий прецедент, а не нормативно-правовий акт. У зв'язку з цим у  доктрині звертається увага на те, що уявлення про джерела права у рамках континентальної системи права, а також інших правових систем зумовлено цілим рядом обставин і варіюються від країни до країни, і навіть у межах окремої країни - час від часу змінюються. М.Райман доводить,  що в континентальному праві у випадку виникнення протиріч серед джерел права (чи в самому праві) особа шукатиме справедливе вирішення питання у законодавчих актах. Водночас американський колега намагатиметься справедливо вирішити аналогічне питання шляхом аналізу судових рішень.

У доктрині МПрП немає єдиного визначення поняття "джерело (форми ) права", "джерело (форма) спадкового права". Відсутність єдиної точки зору щодо поняття джерела (форми) права, а разом з тим єдиного його визначення, не означає, що серед дослідників, які займаються проблемами правових систем, зокрема і проблемами спадкового права, до цього часу не напрацьовано спільного уявлення щодо них. У процесі таких напрацювань дослідники прийшли до висновку, що серед джерел (форм) права у  континентальній системі права провідна роль належить закону. Р Давид зазначив, що закон у широкому розумінні цього слова в наш час є першочерговим, майже єдиним, джерелом у цій системі права.

      У системі загального права у загальному розумінні "джерело (форма) права    розглядається як один із шляхів, засобів та прийомів формування тієї чи  іншої національної правової системи, яке визнається і використовується судами. У розгорнутому варіанті "джерело (форма) права"- це офіційний документ, акт (record), який містить норми права (наприклад, судові  звіти, статути в Англії).

      С . Шимон вказує, що у доктрині загального права система джерел права поділяється на дві групи: обов'язкові та необов'язкові. В англійському праві до  обов'язкових джерел належать: судові прецеденти, закони, підзаконні акти, звичаї, міжнародні угоди та ін. До необов'язкових - закони зарубіжних країн, рішення іноземних судів тощо. Подібні джерела права і в американському праві.

        Отже, система загального права - це система суддівського, а точніше -прецедентного права, в якій головна роль належить судовій практиці чи прецеденту.. Проте у країнах цієї системи права поряд з судовим прецедентом: істотна роль у регулюванні відносин, зокрема і спадкових, належить закону.

          Зазначимо, що в США ніколи не існувало єдиного ЦК, який би, як вказують  С.Боботов та І.Жигачев, "подібно наполеонівському творінню цементував би  громадянське суспільство" , але основні цінності громадянського  суспільства фіксуються у законах штатів.

Р.Давид, К.Жоффре-Спінозі підкреслюють, що у Англії закон і підзаконні  акти не можуть вважатися вторинними. Вони фактично відіграють таку саму роль, як і аналогічні джерела права на Європейському континенті. І.Богдановська також вказує, що закон займає особливе місце у системі джерел англійського права. В.Шумілов,  дослідивши правову систему США, зазначає, що важливим джерелом цієї системи є також і закони, які видаються Конгресом, а також законодавство штатів.

         Наприклад, у Англії ще у 1837 р. прийнято Закон "Про заповіти", а пізніше, у 1925 р. - Закон "Про адміністрування спадщини:", у 1952 р. - Закон "Про спадщину осіб, які не залишили заповіт", і в 1975 р. - Закон "Про спадкування" тощо. У Канаді спадкові відносини регулюються законодавством федерації і частково законодавством провінцій, зокрема Законом  про реформу сімейного права (наприклад, Онтаріо).

У Ірландії, система права якої входить у сім'ю англійського права, діє Закон про спадкування, складений з урахуванням норм французького права та іншого іноземного законодавства. Це було зроблено, як вказує А.Сухарев, з метою попередження можливих конфліктів, пов'язаних а проживанням великої кількості ірландців у еміграції.

У США прийняття законів про спадкування віднесено до компетенції  окремих штатів. У багатьох з них закони про спадкування включені у  звід законів штату (Вірджинія, Теннессі, Південна Кароліна). Існуючі (інколи дуже суттєві) відмінності в регламентації спадкових відносин в рамках окремих штатів спонукали до прийняття єдиних норм у цій галузі. Так, у кількох штатах, наприклад, Алясці, Айдахо, Массачусетс, було прийнято єдиний закон про спадкування (Uniform Probate Code). Щодо цього  С.Шимон вказує, що у тих штатах, де діють цивільні кодекси, спадкове  ж право регулюється нормами кодексів, але єдиний (типовий) закон про спадкування прийнято у небагатьох штатах США, що природно з огляду  на особливості цього інституту, який досить складно уніфікувати. Судова практика, врегульовуючи спадкові відносини, у всіх країнах заповнює  прогалини законодавчої регламентації.

Правова система Бангладеш ґрунтується переважно на англійському  праві, але у питаннях особистого статусу, зокрема і щодо спадкування  кожна релігійна спільнота керується своїм правом (мусульманським,  індуським). Так, питання спадкування представників мусульманської  спільноти регулює Ордонанс про мусульманські сімейні закони.

Різне регулювання спадкових відносин викликане різним впливом на законодавство держави (це релігія, національна культура тощо). Основні розбіжності виявляються у тому, що інститут спадкування у системі загального права і континентальній системі права розглядається по-різному: у першому випадку - це система норм, які регулюють відносини пов'язані з виконанням адміністратором (чи виконавцем заповіту) функцій "розпорядника" спадкового майна; у другому випадку - це система норм, які регулюють правонаступництво спадкоємців щодо прав та обов'язків  померлого.

       Система загального права у питаннях спадкування відрізняється від континентальної насамперед механізмом спадкового правонаступництва.  Центральною фігурою в цьому процесі є "особистий представник" "спадкодавця. Якщо він призначений у заповіті, то іменується виконавцем заповіту (executor), в інших випадках - адміністратором. Повноваження особистого представника виникають з моменту затвердження його судом. До нього переходить усе спадкоємне майно, яким він  керує як довірчий власник. Функції цього представника можуть  виконувати як одна, так і декілька осіб залежно від змісту заповіту чи рішення суду. Особистий представник керує майном спадкодавця, погашаючи його борги відповідно до встановленої законом черговості і  пред'являючи вимоги до боржників спадкоємця. Він вправі чинити  й інші дії, пов'язані з управлінням довіреним йому майном, зокрема дії, які необхідні для забезпечення нормального функціонування підприємства спадкодавця. Управління майном контролює суд, що може вимагати пред'явлення опису майна і звіту представника про виконані  ним дії. Очищене від боргів майно спадкодавця представник передає  спадкоємцям за заповітом чи за законом з урахуванням належної  кожному з них частки. Оскільки спадкоємці здобувають у такий спосіб  не обтяжене боргами майно, питання про їхню відповідальність перед кредиторами спадкодавця в англо-американському праві не виникає. Отже,  спадкове правонаступництво як правонаступництво універсальне   припускає перехід майнових і деяких немайнових прав до спадкоємців у їхній повній сукупності.

С.Шимон, аналізуючи механізми спадкового правонаступництва у різних державах, доводить, що механізм, який діє в англо-американському праві, дозволяє спадкоємцям одержувати вигоду від майна, він звільняє їх від обов'язків управління цим майном до того часу, поки майно не буде звільнене від зобов'язань.

На відміну від системи загального права, континентальна система права передбачає зовсім інший порядок переходу спадкового майна: майно померлого без яких-небудь посередників переходить до спадкоємців за законом чи за заповітом, які потім самі відповідають за борги померлого.

Отже, в державах системи загального права передбачено принципово  інший механізм переходу спадкового майна, де центральною фігурою  є особистий представник спадкодавця. Функції особистого представника може виконувати як одна особа, так і декілька осіб, залежно від змісту заповіту чи рішення суду.

У системі загального права підставою відкриття спадщини є смерть  спадкодавця. Визначення дати смерті і виходячи з цього - дати відкриття  спадщини на практиці рідко викликає ускладнення. Проте, якщо декілька  осіб, які закликаються до спадщини, помирають один за одним за  тих самих обставин, то виникає проблема щодо встановлення моменту смерті  кожного із них. Так, в Англії до 1925 р. не існувало презумпції для  визначення на випадок спільної загибелі декількох осіб, хто і в якій послідовності помер. Закон про власність 1925 р. встановив, якщо такі випадки  будуть розглядатися у суді щодо права власності, то смерть буде вважатися  такою, що настала у порядку старшинства.

Зазначимо, що у США, на відміну від європейських країн, немає  матеріально-правового інституту безвісно відсутньої особи чи оголошення особи померлою, якщо вона була визнана безвісно відсутньою. Ці  питання вирішуються у судовому порядку, тобто є інститутом процесуального права. Суд під час розгляду справи щодо права на майно застосовує, зокрема  таку презумпцію: якщо від відсутньої особи не було відомостей  протягом 7 -ми років - особа вважається померлою. Проте, якщо у разі з'ясування  обставин справи виявиться, що таке повідомлення не повинне надійти, то презумпція не застосовується.

Право спадкування є однією із складових цивільної правоздатності. За загальним правилом, з моменту народження і до настання смерті фізичної особи всі громадяни можуть бути спадкоємцями. Крім них, отримати спадщину  також можуть держава та юридичні особи. У спадковому праві  більшості держав системи загального права не існує обмежень щодо прав громадянина стати спадкоємцем залежно від статі, віку, стану здоров'я, національності, раси, релігійних переконань тощо. Майже у всіх системах права, від спадкування усуваються недостойні спадкоємці. Так,  згідно з англійським правом, яке домінує у деяких країнах загального права  від спадкування усуваються особи, які навмисно спричинили смерть  спадкодавцю.

 У більшості держав системи загального права підставами спадкування є заповіт та закон. На відміну від континентальної системи права, зокрема права Франції, як вказує О.Гренкова, де спадкування найчастіше відбувається за законом, у державах системи загального права, наприклад І Англії, спадкування у більшості випадків здійснюється за заповітом. Зауважимо, що у континентальному праві спадкування за законом має обов'язковий характер, якщо воно стосується найближчих родичів спадкодавця (дітей та інших осіб, щодо яких встановлено обов'язкову частку), тоді як  у англійському праві спадкування за тих самих підстав має субсидіарний характер.