У багатьох штатах США (Іллінойс, Масачусетс, Нью-Йорк, Пенсільванія використовується система обмеження свободи заповіту тільки в інтересах одного з подружжя. Вона зводиться до надання вдові (вдівцю)  права вибору між одержанням частки, виділеної в заповіті, і одержанням частки,  що належала б їй (йому) за законом. У випадку, якщо вона (він) робить  вибір на користь частки, що належить їй (йому) при спадкуванні за законом, у ряді штатів установлюється загальна межа частки, іноді з урахуванням кількості спадкоємців, залишених спадкодавцем. У законодавстві  Шотландії, Канади свобода заповіту також обмежена обов'язковою  часткою для одного із подружжя та дітей.

      Існує ще одна система забезпечення членів родини за допомогою обмеження: свободи заповіту, яка зводиться до надання членам родини права просити  суд про призначення аліментів із спадщини. Така система прийнята  англійським правом, де існує повна свобода заповіту. Закони передбачають, що якщо спадкодавець залишив вдову, неповнолітнього сина, незаміжню дочку або сина чи дочку, не здатних утримувати себе внаслідок  психічних чи  фізичних недоліків, і не зробив щодо них у заповіті " розумних розпоряджень", то суд може винести рішення про призначення їм "розумного утримання" зі спадщини. У деяких штатах США одному подружжя дозволяється також одержувати "розумне утримання" зі спадщини (зазвичай протягом року).

Наприклад, у Законі Англії від 1975 р. про спадкування міститься норма, згідно з якою гарантується особам, які були на утриманні спадкодавця, забезпечення і після його смерті. Такими особами, зокрема, можуть бути: чоловік (дружина), колишній чоловік (дружина) за умови, що він (вона) не перебував(ла) у шлюбі, людина, яка безпосередньо проживала із спадкодавцем як чоловік (дружина) протягом двох років до його смерті  діти спадкодавця та інші особи, які перебували на утриманні спадкодавця При цьому згідно із ст. 1 цього Закону "утриманцями" вважаються також особи, яким покійний (покійна), на відміну від їх повного утримання, робив істотний внесок у грошах чи цінностях з метою забезпечення розумних потреб цієї людини. Проте суди, визначаючи відповідний рівень утримання, розглядають соціальний стан претендента, умови життя, які створював покійний позивачу, тощо. Суд також має звертати увагу на умови, в яких навчалася чи буде навчатися дитина-позивач.

Згідно з вищезазначеним Законом будь-яке звернення до суду має відбутися протягом 6 місяців після дати видачі свідоцтва про смерть особи.  Проте суд має право продовжити цей строк.

У законодавстві Нової Зеландії, як і в законодавстві Англії, існує норма, яка передбачає, що в силу рішення, винесеного Верховним Судом у 1900 p., на сьогодні суд має право, незважаючи на волю спадкодавця, забезпечити отримання членами його сім'ї відповідної частки, необхідної  для їхнього утримання.

Л.Фрідмен зазначає, що згідно із американським правом, якщо  особа склала заповіт, то вона у ньому може позбавити спадщини будь-якого чаїна сім'ї. Тобто батько чи мати може залишити свою дитину без жодного  цента. Але чоловік і дружина не можуть один одного позбавити спадщини  у такий спосіб. Відповідно до законодавства один із подружжя має право  на частку у власності, і майже неможливо позбавити його цього права.

Отже, для законодавства США у цій сфері характерна англійська система спадкового права, але відмінність у тому, що принцип свободи заповіту обмежується, в основному, в інтересах одного із подружжя, який залишився живий.

Зазначимо, що у державах системи загального права існує положенні: якщо особа, яка уклала заповіт, взявши шлюб помирає і не встигає укласти новий заповіт, то суд щодо її власності ставиться так, ніби особа не укладала заповіту (смерть без заповіту). У такому випадку відбувається спадкування за законом.

Зміст заповіту складають насамперед розпорядження майнового характеру,однак він може включати і положення іншого роду, наприклад, визнання  позашлюбної дитини, призначення опікуна неповнолітньому, призначення виконавця заповіту тощо. Об'єктом заповіту повинне бути певне лайно, що належить заповідачу. У Англії та США особи, які успадковують  майно за заповітом, іменуються devisees, якщо йдеться про реальне майно, і legatees, коли успадковується персональне майно. Оскільки нині діє єдиний порядок спадкування реального і персонального майна, то розходження між тими й іншими втратило практичне значення.

У англосаксонському праві дозволено укладати, крім заповітів, ще й договори про спадкування, в яких однією стороною є спадкодавець, а іншою  - особа, що уповноважується на отримання певного майна спадкодавця після його смерті. Цей договір набирає чинності з моменту його укладання і не може бути розірвано в односторонньому порядку.

У праві деяких держав системи загального права, зокрема у Великобританії, передбачено ще й дарування на випадок смерті. Проте це не заповіт, договір між живими. При цьому англійське право вимагає, щоб таке дарування було зроблене не тільки за умови смерті особи, яка дарує, але і у зв'язку з цією смертю.

Зазначимо, що у англо-американському праві аспектом розпорядження майна, крім законодавства про заповіти, є законодавство про піклування. Так,  Л.Фрідмен вказує, що піклування є правочином, за яким деяка власність переводиться піклувальнику (частіше це банк) для інвестування  та управління. Піклувальник виплачує дохід одному чи декільком власникам - бенефіціаріям, - які є пасивними: вони отримують гроші. Багаті люди використовують інститут піклування для впорядкованого розподілення своєї власності. Проте більшість піклувань є заповідальними, тобто  є частинами заповіту. А інші укладаються задовго до смерті, проте і вони  передбачають деякі обставини, які можуть виникнути після смерті, та пов'язані з ним податки. Але жодне із піклувань, за виключенням дарування  може тривати вічно. Це обмежуюче правило називається правими проти увіковічення.

           У праві досліджуваних у цьому розділі держав, крім вищезазначених підстав спадкування, спадкування відбувається також і за законом. Воно вилежить не тільки до тих випадків, коли померлий не залишив після себе ніякого заповіту. Такі випадки непоодинокі, однак у будь-якому заповіті є пункт щодо "розпорядження іншою частиною майна" (residuary Exposition clause) щодо частки майна, про яке немає точних вказівок у заповіті, але особи, в чиїх інтересах зроблено такі розпорядження, можуть померти  за життя заповідача і, отже, залишається частка, позбавлена заповідальних розпоряджень унаслідок так званої "помилки" (lapse). Крім того, пункт "інша частина майна" може бути відсутнім чи не охоплювати певне майно. В усіх цих випадках залишається майно, до якого застосовуються правила спадкування за законом.

Крім того, норми щодо спадкування за законом застосовуються тільки до тієї частини майна померлої особи, що залишилася після сплати витрат на похорон, адміністрування майна та сплати боргів, що існували за життя спадкодавця (очищена спадщина). Зазначимо, що особи, які претендують на спадкування за законом як законні спадкоємці, не мають ніякого права втручатися у справи спадкодавця. Керує цими справами управляючий спадковою масою, за яким у разі потреби наглядає суд.

Відповідно до ст. 4 Закону Канади "Про реформування спадкового права", у разі порушення особою норми цієї статті чи іншим способом, укладаючи заповіт, зробила цю роботу неправильно, власність спадкодавця переходить за законом до спадкоємців.

У ряді країн системи загального права (США) у праві виділено особливу категорію "невеликі спадщини". При їхньому переході діє спрощений механізм спадкового правонаступництва. На практиці "невеликі спадщини" складають величезну більшість усіх спадщин, що відкриваються.

У різних країнах по-різному вирішується питання щодо черговості закликання спадкоємців до спадщини, визначення їх кола, розподілення між  ними часток спадкового майна тощо.

Як зазначає О.Кібенко, та сама особа (наприклад той із подружжя, хто  пережив іншого) може в одних країнах займати привілейоване становище,  і в першу чергу спадкувати основну частину майна, усуваючи інших родичів від спадкування (Великобританія), а в інших - закликатися до спадкування в одній із останніх черг (Франція).

Законодавство держав системи загального права значну увагу приділяє спадкуванню другому з подружжя. Але для того, щоб ця особа могла отримати спадщину, їй потрібно перебувати у дійсному (зареєстроване:н шлюбі зі спадкодавцем.

У Великобританії привілейоване становище в ряді спадкоємців за законом має другий з подружжя. Розмір його частки у спадковому майні залежить від того, чи залишив спадкодавець спадкоємців. За наявності спадкоємців другий з подружжя має право на одержання фіксованої грошової суми, розмір якої встановлює лорд-канцлер, і, крім того, він одержує у довічне користування 1/2 іншого майна спадкодавця, вільного від боргів. Інша половина майна переходить до дітей чи онуків. Якщо вони не досягли повноліття, то призначена їм частка майна утворює довірчу власність на основі закону, при цьому вони стають бенефіціантами. Якщо у спадкодавця залишилися батьки, брати і сестри, то другий із подружжя, що пережив іншого, має право на одержання фіксованої грошової  суми у великому розмірі. Крім того, він одержує право власності на половину іншого спадкоємного майна, вільного від боргів. Інша половина  майна переходить у такому випадку до батьків на праві власності, а якщо  їх немає в живих - до братів і сестер спадкодавця на засадах довірчої власності.

В обох розглянутих випадках другий із подружжя має виключне право на предмети домашнього побуту. Якщо у спадкодавця немає нікого з вищевказаних спадкоємців, то все майно переходить до другого з подружжя. Проте фактично права другого з подружжя у багатьох країнах загального права залежать від розмірів спадкового майна. Він є тут єдиним спадкоємцем лише для спадщин, що не досягають визначеного розміру. При значному розмірі майна другий з подружжя закликається до спадкування разом з іншими спадкоємцями.

Це характерно для тих систем спадкового права, що наділяють другого із подружжя так званим, "правом на перші долари" (чи фунти стерлінгів), Зокрема, таке право надається англійським спадковим правом і правом більшої кількості штатів США. Він має право одержати визначену законом суму, величина якої змінюється від країни до країни в досить значних межах. Якщо ця сума охоплює всю спадщину, інші спадкоємці нічого не отримують. Якщо ж спадщина перевершує цю суму, то із подружжя успадковує частину, що залишилася, поряд з іншими спадкоємцями.

Так, за англійським правом другий із подружжя отримує "право на перші фунти стерлінгів", якщо спадкодавець залишив спадкоємців. Розмір належної йому суми постійно змінюється у бік збільшення, і вона значно зростає, якщо спадкодавець залишив братів чи сестер. Крім того, у обох випадках другий з подружжя має певні права і на половину іншого майне У першому випадку він одержує на неї довічне право володіння і користування, а в другому - право власності.

У багатьох штатах США частка другого із подружжя у майні спадкодавця коливається від 1/2 до 1/3 залежно від наявності спадкоємців (Айова,  Каліфорнія, Огайо). При цьому у ряді штатів, крім одержання частки майна спадкодавця, другий із подружжя має право на одержання фіксованої грошової суми, що може досягати значних розмірів (у Айові - 25-ти тисячі доларів за відсутності спадкоємців, у Південній Дакоті - 100 тисяч доларів у аналогічній ситуації).