Загальним правилом при спадкуванні рухомого майна за заповітом, як  і у випадку спадкування за законом, є застосування закону місцезнаходження майна. Щодо правоздатності спадкодавця, то не може бути сумнівів  у тому, що заповідач має право заповідати нерухомість, а спадкоємець отримувати спадок. За загальним правом форма заповіту повинна відповідати праву місця знаходження майна. Проте у законодавстві досліджуваних  держав заповіт також вважається дійсним, якщо його форма відповідає:  закону постійного місця проживання заповідача, або закону країни його  громадянства, або закону місця укладання заповіту.

Дійсність змісту заповіту регулюється, без сумніву, законом місцезнаходження майна. Ця норма застосовується, зокрема, до таких питань : чи  суперечить правилам про довічні розпорядження, чи є дійсними благодійні дарування, чи має бути залишена певна частина дітям або другому  з подружжя, чи можна взагалі розділити нерухомість на частини.  Чи може суд прийняти рішення про відрахування для забезпечення утриманців  за рахунок нерухомості, - є одним з важливих практичних питань За  англійським законодавством суд може винести таке рішення : якщо  постійним місцем проживання заповідача на момент смерті є Англія. Отож Закон "Про спадкування" (1975) має серйозний недолік адже у випадку, коли на момент смерті доміцилієм є інша територія, суд не зможе призначити утримання. Через право місцезнаходження майна іноземний  суд також не зможе призначити таке утримання. Постають також проблеми і при тлумаченні заповітів, що стосуються нерухомості.

     Так, перед судом чи іншим органом, який має вирішити спір з іноземним елементом, виникають різні проблеми, зокрема і проблема тлумачення норми. Під тлумаченням права розуміється процес мислення, спрямований на  з'ясування змісту норми права шляхом встановлення значення і змісту   термінів та виразів, що містяться у нормативних актах. З іншого боку, під тлумаченням права розуміють результат процесу мислення, який фіксується у сукупності мовних висловів, що відображають зміст норм  права.

     Метою  тлумачення є переконання в тому, що наміри, висловлені заповідачем,тобто значення слів у заповіті, будуть виконані. Якщо наміри  висловлені так, що не залишають місця для сумніву, немає необхідності застосовувати норми МПрП. Однак, якщо текст заповіту залишає наміри незрозумілими,або якщо в ньому використовуються вирази, що можуть бути сприйняті неоднозначно, або якщо заповідач не передбачив у заповіті певних подій, то саме тоді постає проблема вибору закону. Адже неоднозначні наміри заповідача мають трактуватися через призму однієї системи  права. Наслідки вибору тієї чи іншої системи права можуть бути досить серйозними, адже навіть якщо наміри заповідача - це єдине, чим треба керуватися в питанні тлумачення, воно все одно має проводитись згідно з процедурами тлумачення, які передбачає обрана система права. Отже, виявляється,що обрана для тлумачення система права має бути такою, яка заповідачу є найближчою, тобто яку він мав на увазі укладаючи заповіт Певні вирази, наприклад, "найближчий родич", мають різне значення в різних країнах, і наказ заповідача може бути витлумачено неправильно,  якщо не встановлено правову систему, яку заповідач мав на увазі.

       Право , з яким звичайна особа знайома найближче, це право його поточного доміцилію, і незважаючи на те, що деякі системи звертаються до права доміцилію на момент смерті, звернення до права доміцилію на момент  здійснення заповіту краще відповідає намірам суду виконати побажання заповідача, крім випадків, коли є свідчення на користь того, що думки  спадкодавця спрямовувалися, іншою правовою системою.

         Колізійна практика Англії, а також деяких держав континентальної Європи, передбачає застосування у галузі спадкування зворотного відсилання.Зворотна відсилка використовується, як вказує Л.Лунц, з метою обмеженнязастосування норм іноземного спадкового права. Так, у Каліфорнії,Айові та в деяких інших штатах США було видано закони, в  яких право спадкувати майно, що знаходиться в США, визнається за іноземцями, які проживають за кордоном, лише за умови взаємності. При цьому на  практиці то вводилося, то скасовувалося правило, згідно з яким доказувати  наявність взаємності треба було іноземцю, який закликається до спадкування: він повинен довести, що держава, де він проживає, надає американцям право спадкувати майно, що знаходиться на її території,

У деяких штатах практика застосування цих законів містила вимогу про матеріальну взаємність: доказовість того, що американцю в іноземній державі надаються ті самі права спадкування, якими користуються громадяни держави, є недостатньою; вимагалося не взаємного надання національного режиму, а рівності конкретних правомочностей. Так, виносилося рішення, де іноземцю-спадкоємцю надавалося право спадкувати у  відповідному штаті США за умови, що він щодо американського спадкоємця перебуває у тому самому ступені рідства, при якому дозволяється  спадкувати і за правом держави, до якої належав іноземець-спадкоємець.  Проте Л.Лунц доводив, що вимога матеріальної взаємності у питаннях цивільної правоздатності іноземців суперечить міжнародним звичаям.

Безумовно, проблема відсилання є однією з найскладніших проблем МПрП з огляду на кількість породжуваних нею питань, неоднозначності доктринальних, законодавчих та юрисдикційних підходів. Суть проблемі полягає у тому, що при вирішенні справи суд визначає право, яке підлягає застосуванню, згідно з колізійними нормами своєї країни. Проблеми зникають тоді, коли у конкретному випадку вводиться в дію одностороння або  двостороння колізійна норма і норма відсилає до закону суду. Якщо  колізійна норма зобов'язує суддю застосувати право іншої держави, то  постає запитання, на якому базується весь інститут відсилання: чи відсилає колізійна норма до іноземного правопорядку в цілому, включаючи його колізійні норми, чи лише до матеріальних норм або навіть до конкретної норми?

Слід зазначити, що на результат застосування колізійних норм впливає зміст колізійних норм того правопорядку, згідно з яким  здійснюється відсилання. Це іноземне право може передбачати застосування до певних відносин права іншої держави: права держави, на підставі колізійних  норм якої іноземне право підлягає застосуванню, або права третьої держави. Перший аспект цього явища (renvoi) називають зворотним відсиланням, а другий - відсиланням до права третьої держави. Зрозуміло, що за наявності таких відсилань механізм правового регулювання суттєво ускладнюється. На думку А.Нуссбаума, зворотне відсилання (renvoi) є однією  з цікавих проблем МПрП, кількість присвячених їй робіт може порівнюватися з кількістю робіт з МПрП. Проблема renvoi була і залишається однією з дискусійних у МПрП.

Розглянемо специфіку renvoi. В науці МПрП для позначення відсилання й окремих його аспектів немає єдиної термінології. Одні автори намагаються підкреслити механізм дії цього інституту, позначаючи зворотне відсилання і відсилання до права третьої країни відповідно як renvoi, а  інші -роблять наголос на сутності та функціях цього явища, говорячи про  відсилання до закону суду і відсилання до права третьої держави.

 Специфіка renvoi привернула до себе увагу у XIX ст. у зв'язку з рішенням низки судів Англії, Німеччини, Франції переважно у сфері спадкування.  Як приклад наведемо рішення Кентерберійського суду 1841 р., винесене при обговоренні дійсності духовного заповіту, складеного за англійськими законами британським підлеглим, який проживав у Бельгії. Англійський закон у цій справі відсилав до бельгійського закону - місця проживання спадкодавця. Бельгійський закон, своєю чергою,  виходячи з принципу громадянства відсилав назад до законів Англії. І тоді англійський суд визнав заповіт дійсним, зайнявши позицію визнання зворотного відсилання, чим започаткував правило, яке лягло в основу англійської судової практики у цій сфері. Як зазначив А.Макаров, "з тих пір  у Англії прийняття відсилання стало традицією, тоді як континентальна  практика у питаннях відсилання стримувалася".

       Класичним прикладом, з якого почалося дослідження проблеми зворотного відсилання у державах континентального права, - це справа Форго, що розглядалася французькими судами в кінці XIX ст. Форго, незаконно- народжений громадянин Баварії, постійно проживав у Франції і помер, не залишивши заповіт. Після його смерті залишилося рухоме майно у Франції. У Форго були родичі з бокової лінії. Французьке право відіслало до закону  громадянства для вирішення питань спадкування, тобто до баварських  законів, які визнають право спадкування за родичами незаконнонародженого по боковій лінії. Баварське колізійне право для вирішення питань  спадкування відіслало до права доміцилію - французького права, відповідно до матеріальних норм якого родичі з бокової лінії не мають права спадкувати майно, і спадщина повинна перейти до держави. Французький суд, розглянувши справу, прийняв зворотне відсилання, застосував французьке матеріальне право, і майно відійшло Франції.

До сьогодні у доктрині МПрП ще не існує єдиної думки щодо обґрунтування прийняття renvoi. Можна мислити категоріями МПрП, як це робив

К фон  Бар, виводячи необхідність прийняття відсилання з принципу поваги до  суверенітету держав. Можна виходити з прагматичних міркувань Л.Лунца - "її прийняття веде до скорочення застосування іноземного права й полегшує роботу органів юстиції". Зазначимо, що існування різних  точок зору щодо оцінки renvoi відповідає підходам, які склалися в різних правових системах щодо меж і наслідків прийняття відсилання. Особливістю правового регулювання проблеми є неоднозначне ставлення до  прийняття відсилань і до визнання кола відносин, у сфері яких дозволено  їх прийняття. Протягом багатьох років обговорення проблеми зворотного  відсилання фактично зводилося до обґрунтування доцільності її допущення чи недопущення.

Зазначимо, що законодавство держав по-різному вирішує проблему зворотного відсилання, і залежно від особливостей її вирішення виділимо декілька груп. У першу групу входять держави, закони яких передбачають застосування зворотного відсилання у повному обсязі (Австрія, Польща, Фінляндія). До другої групи належать держави, закони яких передбачають застосування тільки зворотного відсилання - відсилання до власного права (Угорщина, Іспанія, Іран, Ліхтенштейн, Румунія, Японія). Іншу групу складають держави, закони яких повністю не сприймають цю проблему (Бразилія, Греція, Перу, Єгипет). Крім того, закони деяких держав  взагалі її не вирішують.

Зазначимо, що у Законі України "Про міжнародне приватне право  вказується: "Будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом" (ч.І ст. 9 Закону). Тобто право Україні зайняло негативну позицію щодо відсилання. Проте у ч. 2 цієї статті вказується, що "у випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу  фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається". Отже, відсилання приймається у питаннях особисто-правового і шлюбно.-сімейного характеру. Розмежування питань, у яких відсилання застосовується, а в яких - ні, є позитивною тенденцією, яка простежується у багатьох законодавчих актах різних держав у сфері МПрП.