Згідно зі статтями 346-354 Цивільного кодексу України право власності на житло припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності на житло; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення житла; 5) викупу пам’яток історії та культури; 6) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; 8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Відчуження власником свого житла є загальною підставою припинення права власності і може мати місце внаслідок укладання різноманітних договорів, спрямованих на відчуження власником житла (продаж, міна, дарування, рента, довічне утримання тощо).

Розпорядження житлом за нормами житлового і цивільного законодавства також підкреслює особливості різних за своєю природою цивільних правовідносин. Розпорядження жилими приміщеннями як в житловому, так і в цивільному праві є елементом зобов’язальних правовідносин. Права і обов’язки виникають із цивільно-правового договору, спрямованого на припинення житлових правовідносин.

У статтях 47, 48 Конституції України визначено одним із основних напрямів забезпечення житлом за рахунок держави й органів місцевого самоврядування в межах встановленої норми соціально незахищених громадян, які потребують поліпшення житлових умов, зокрема це стосується малозабезпечених, інвалідів, ветеранів війни, військовослужбовців, осіб, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, та деяких інших категорій громадян, які визначаються Житловим кодексом України та іншими законами.

Проте деякі особи, використовуючи свій статус пільговика, можуть зловживати правом, отримуючи житло кілька разів, оскільки в законі не зазначено, скільки разів можна використовувати право на житло. Уявімо собі ситуацію, коли пільговик, як і більшість громадян України, що мешкають у квартирах державного житлового фонду, через деякий час відчужує квартиру, оскільки власник приватизованого житла має право розпорядження ним на свій розсуд.

Держава виконала перед пільговиком своє зобов’язання щодо передачі йому квартири державного житлового фонду спочатку у постійне користування, а потім і у власність, і надалі, начебто, державу не повинно цікавити його місце проживання, адже він має право й на купівлю іншої квартири, має право на отримання соціального житла, отриманого у спадщину, подарованого тощо.

Натомість як пільговик він може бути взятий на квартирний облік і включений як такий, що потребує поліпшення житлових умов, до позачергового списку на отримання квартири. Після цього він може намагатися приватизувати й другу квартиру, оскільки в нього залишилася частина (навіть незначна) житлового чеку. Законодавство відповіді не дає, а це дозволяє зробити висновок, що він таке право має.

За аналогією, відповідно до п. 17 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. № 470, громадяни, які штучно погіршили свої житлові умови (обмін, псування, руйнування, відчуження придатного та достатнього за розміром для проживання жилого будинку (частини будинку), не беруться на квартирний облік протягом п’яти років із моменту погіршення житлових умов. Відповідні зміни до чинного законодавства необхідно вносити, оскільки багато осіб позбавлені житла, перебувають на обліку як ті, що потребують поліпшення житлових умов, мають право на першочергове та позачергове одержання квартир, але не можуть його задовольнити. У той самий час у нас чимало і пенсіонерів, і учасників бойових дій, і інвалідів, які позбавлені нормальних умов проживання, не мають можливості задовольнити свої нагальні потреби у житлі.

Відмова від права власності (ст. 347 ДК України). Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на житло, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Стаття 347 ЦК України визначає такий спосіб припинення права власності, який не був закріплений у ЦК УРСР 1963 p., хоча фактичні дії відмови від права власності на житло здійснювалися і здійснюються повсякчасно, особливо в сільській місцевості. Така відмова від права власності полягає у відмові від проживання у житлі, фактичне непроживання у ньому як власника, так і членів сім’ї утриманців, або інших осіб, тимчасових мешканців чи інше користування майном на умовах найму чи безоплатного користування. Частина 3 ст. 347 Цивільного кодексу України визначає, що відмова від права власності на житло як об’єкта нерухомості припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Це положення суперечить частині першій цієї ж статті, в якій зазначено: «Особа може відмовитися від права власності, визнавши дії, які свідчать про відмову від права власності». Вважаємо, що вираз «за заявою власника?» із ч. 3 ст. 347 Цивільного кодексу України слід вилучити як такий, що обтяжує перехід права користування житлом. Якщо оцінка факту здійснення дій відмови від права власності носить суб’єктивний характер, то вона повинна оцінюватись судом. Слід виходити з того, що у випадку якщо особа вчинила дії, які свідчать про відмову від права власності на нерухоме майно, внесення відповідного запису до державного реєстру може здійснюватися на підставі рішеннв суду, а житло передається до житлового фонду соціального призначення.

Такі доповнення дозволять обліковувати житло, покинуте власниками, особливо в депресивних районах, що і дозволить зберігати його і використовувати за призначенням, в т.ч. і як житло соціального призначення.

Відмова від права власності може полягати у реприватизації житла згідно з Тимчасовим положенням про порядок передачі громадянами житла, що перебуває у їх приватній власності, органу, який здійснює поліпшення житлових умов, затвердженим наказом Держжитлокомунгоспу України від 1 червня 1995 р. № 24. Так, громадяни, які виявили бажання одержати житло в межах встановленої норми жилої площі в одному населеному пункті, подають до органу, який здійснює поліпшення житлових умов, заяву за встановленою формою, правовстановлюючий документ (свідоцтво про право власності, тощо) на будинок, квартиру, кімнату в квартирі та витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Для поліпшення житлових умов особі, що передає квартиру, право власності на яку набуто шляхом її приватизації, орган, який здійснює поліпшення житлових умов, на підставі заяви цієї особи в місячний термін приймає письмове рішення про прийняття житла до комунальної чи державної власності. Про це заявнику надсилається повідомлення у п’ятиденний термін з копією зазначеного рішення.

Орган приватизації на підставі цього рішення протягом трьох днів скасовує за заявою особи, житлові умови якої поліпшуються, рішення про приватизацію житла та анулює свідоцтво про право власності на приватизовану квартиру.

Орган приватизації на підставі прийнятого рішення вносить відповідну інформацію про зміну власника (або форми власності) квартири до Книги реєстрації квартир, одноквартирних будинків, що належать громадянам на праві власності (анулювання), а також перераховує відповідні суми житлових чеків до установ Ощадбанку України для зарахування на депозитні рахунки громадян.

Припинення права власності на житло, яке за законом не може належати особі (ст. 308 ЦК України). Застосування зазначених положень можливе тоді, коли з підстав, то не були заборонені законом, особа набула право власності на майно.

Є.О. Харитонов, А.І. Дрішлюк вважають, що умовами застосування цієї норми є: а) правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття; б) недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певного майна у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу); в) відмова у видачі спеціального дозволу (коли такий дозвіл потрібен); г) невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом[155]. У постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від і 7 червня 1992 р. № 2471-XII визначений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. Цей порядок передбачає, що громадяни набувають право власності на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, придбані ними з відповідного дозволу, що надається спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури.

Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання відповідно до Положення про Державний реєстр національного культурного надбання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466.

До Державного реєстру заносяться пам’ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки містобудування і архітектури – унікальні ансамблі та комплекси, окремі об’єкти архітектури тощо. Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини» від 1 лютого 2005 р. заборонено приватизацію пам’яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам’яток культурної спадщини, які підлягають приватизації[156].

Право власності на житло припиняється у випадку самочинного будівництва. Самочинним будівництвом вважається жилий будинок, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Ними можуть бути перебудова без відповідного дозволу, або з істотним відхиленням від проекту, або грубими порушеннями будівельних норм та правил, тобто умови, визначені ст. 375 ЦК України.