Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК України. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво житла, не набуває права власності на нього. При цьому: 1) право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно; 2) майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок; 3) на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб; 4) у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову; 5) виникнення права власності на нове житло у зв’язку з вилученням земельної ділянки.

У разі знесення будинку в зв’язку з вилученням земельної ділянки для державних або громадських потреб вимога компенсації за будинок, що підлягає знесенню, є суб’єктивним правом власника або власників.

У випадку зносу будинку, що належить подружжю та його неповнолітнім дітям, сім’ї надається квартира та виплачується грошова компенсація за будинок. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284. Надання окремих квартир для подружжя неможливе, коли йдеться про спільну сумісну власність, а не про спільну часткову. Якщо сім’я розпалась, тоді колишнє подружжя може претендувати на надання кожному з подружжя окремих квартир.

Особи, які брали участь у будівництві жилого будинку не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, мають право вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх витрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно. Недоведення ними розміру цих витрат може бути підставою для відшкодування останніх у розмірі, встановленому судом, а не для відмови в задоволенні позову.

Припинення права власності внаслідок знищення житла (ст. 349 ЦК України). Право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення житла, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до Державного реєстру, а не з моменту його фактичного знищення. Під знищенням житла слід розуміти і зміну його функціонального призначення, відповідно до якого житло переходить до нежитлового фонду, коли відсутня можливість його подальшого використання для постійного чи тимчасового проживання. Право власності на житло може припинятися як за волею власника (перебудова житла, переведення житла у нежитловий фонд), так і поза волею власника (у випадку непереборної сили, неправомірних дій третіх осіб тощо).

У Житловому кодексі передбачені умови які загрожують житлу, зокрема, це загроза обвалом будинку або жилого приміщення, що розміщується в ньому (статті 110, 112 ЖК УРСР).

Відповідно до призначення житла технічний стан конструктивних елементів і технічного обладнання жилого будинку має забезпечувати безпечне проживання в ньому людей. У разі появи відхилень від нормативних вимог повинні проводитися роботи для їх негайного усунення, При виявленні відхилень від норми у технічному стані конструктивних елементів, що загрожують безпечному перебуванню людей з будинку, мешканці, незалежно від форми власності будинку, підлягають відселенню до іншого жилого приміщення.

Громадянам, яких виселяють з такого будинку чи жилого приміщення виконавчими органами відповідної ради, надасться інше благоустроєне приміщення.

Якщо загроза обвалу будинку або жилого приміщення в ньому виникла внаслідок дій відповідної організації, то обов’язок надати інше благоустроєне приміщення покладається на цю організацію, якщо вона такі приміщення має у своєму розпорядженні.

Слід розмежовувати випадки існування загрози обвалу жилого будинку чи жилого приміщення в ньому при виникненні самостійних, надзвичайних підстав від такої підстави, як знесення будинку. Цей факт повинен бути своєчасно і належним чином встановлений.

Від загрози обвалу, що може бути спричинений непередбачуваними обставинами (землетрусом, просіданням ґрунту), потрібно розрізняти випадки, коли жилий будинок є ветхим і підлягає капітальному ремоиту або знесенню.

Виселення з жилого приміщення в будинку (що загрожує обвалом) не в установленому порядку не позбавляє осіб, які правомірно користувалися цим приміщенням, права вимагати в судовому порядку надання іншого благоустроєного жилого приміщення за правилами ст. 112 ЖК УРСР.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, що має бути зазначено в рішенні суду із вказівкою конкретної адреси. Відступ від цього правила можливий під гарантійні зобов’язання організацій про надання жилих приміщень за згодою тих, кого виселяють. У разі неправомірного (не за рішенням суду) виселення з аварійного жилого приміщення, виселені особи вправі вимагати поновлення порушеного права користування жилим приміщенням.

Під знищенням житла можна розуміти переобладнання жилих будинків або жилих приміщень у нежилі (статті 110, 111 ЖК УРСР). Якщо будинок, в якому розміщується жиле приміщення, у зв’язку з непридатністю для проживання підлягає знесенню або переобладнанню у нежилий, інше благоустроєне жиле приміщення надається особам, які виселяються, державною, іншою організацією, якій належить будинок, що підлягає знесенню, або якій призначається будинок, що підлягає переобладнанню, а в разі відсутності цієї організації чи неможливості надання нею жилого приміщення – виконавчим органом відповідної місцевої ради.

При цьому не має значення, що особи поселилися в будинок раніше, на яких підставах. Якщо організація не в змозі надати їм інше благоустроєне жиле приміщення у зв’язку з його відсутністю, або коли жиле приміщення перебувас у віданні місцевої ради, обов’язок з надання жилого приміщення покладається відповідно на місцеву раду, хоч рішення про знесення або переобладнання жидого будинку в нежилий вносить державна адміністрація обласної чи міської ради, тобто вища за підпорядкованістю.

Викуп пам’ятки історії тй культури (ст. 352 ЦК України). Безгосподарне ставлення власника до свого будинку, який становить пам’ятку історії та культури, повинно розглядатися як зловживання правом. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятці історії та культури загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження. Тільки в разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження. Підставою для викупу пам’ятки історії та культури може бути наявність технічних несправностей, що загрожують пошкодженням, і не є наслідком знесення. Викуп пам’ятки є крайнім заходом впливу на власника і застосовується у тих випадках, коли не діють інші заходи, наприклад, попередження провести ремонт у визначений місцевою радою строк. Викуп можливий як у випадку, коли власник не має можливості підтримувати в належному стані будинок, так і у випадку, коли власник не бажає його робити.

Якщо власник пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, тільки суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави і може використовуватися не для проживання, а за іншим призначенням. Викупна ціна пам’ятки історії та культури, яка переходить у власність держави, визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом.

Необхідно зазначити, що законодавство України не виробило єдиної юридичної термінології у галузі охорони пам’яток історії та культури. Так, для визначення об’єктів культурної спадщини в Законі України «Про власність»[157] застосовувався термін «національні, культурні та історичні цінності», в Законі «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»[158] – термін «будівлі або окремі частини, що становлять національну культурну або історичну цінність», Закон України «Про приватизацію державного майна»[159] трактував їх як «національні культурні та історичні цінності», а після внесення змін до Закону – вже як «об’єкти культури, мистецтва, архітектури тощо загальнонаціонального значенням. В Основах законодавства України про культуру[160] вжито кілька термінів: «пам’ятки історії та культури», «культурні цінності», «об’єкти загальнонаціонального культурного надбання», а в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» – «пам’ятки історії і культури, архітектури і містобудування». Але така невизначеність термінології, що охоплюється поняттям «пам’ятка історії та культури», не є причиною для застосування для збереження культурної спадщини народу України всіх необхідних заходів, які зумовлювали б особливий режим охорони та використання об’єктів культурної спадщини.

Зокрема, п. 3 ст. 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» передбачено, що не можуть бути об’єктами приватизації будівлі (споруди, приміщення) або їхні окремі частини, що становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави. А пункт 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» накладає заборону на приватизацію об’єктів культури, мистецтва, архітектури, меморіальних комплексів, заповідників, парків тощо загальнонаціонального значення.

Не підлягає приватизації державний житловий фонд, розташований на територіях природних історико-культурних заповідників, музеїв, а також квартири-музеї, що передбачено п. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

У п. 3 ст. 19 Закону України «Про власність» зазначено, що умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством. Тому, якщо був порушений порядок переходу права власності на пам’ятки історії та культури, то йдеться не про викуп, а про визнання правочину недійсним, якщо пропущено строк позовної давності – то викуп.