Громадянин може бути позбавлений житла, зокрема житла через підстави, визначені Законом України «Про виконавче провадження»[165], який значно розширив перелік майна, на яке може бути звернено стягнення за рахунок житла, що перебуває у власності громадян (приватних жилих будинків і приватизованого державного житлового фонду). Так, у ст. 62 вищезгаданого Закону передбачено звернення стягнення на будинок, квартиру, інше жиле приміщення, що є нерухомим майном. Таке звернення стягнення часто відбувається, оскільки саме житло – єдиний об’єкт, що представляє значну вартісну цінність, а особливостей такого звернення законодавство України не встановлює.

Одержавши документальне підтвердження належності боржникові на праві власності будинку, квартири, державний виконавець накладає на них арешт та надсилає нотаріальному органу за місцезнаходженням майна вимогу про реєстрацію даного факту.

Стаття 62 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає звернення стягнення на будинок, квартиру в разі відсутності у боржника достатніх коштів для задоволення вимог кредитора, наприклад, такий випадок може статися при виникненні заборгованості з квартплати. Але відсутність коштів у боржника (боржників) для обслуговування своїх зобов’язань може виникнути не тільки у випадках настання цивільно-правової відповідальності за невиконання угод іпотеки (як способу забезпечення зобов’язань), а й за іншими цивільно-правовими угодами. Боржником можуть стати і члени сім’ї громадянина, що потребують соціального захисту (діти, хронічно хворі, особи похилого віку, що стали учасниками різного роду правочинів), зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (в т.ч. і відшкодування моральної шкоди), які неминуче можуть виникнути у повсякденному житті. Для прикладу можна навести випадки, які виникають внаслідок деліктних зобов’язань, а також випадки заподіяння неповнолітніми дітьми шкоди відповідно до ст. 1167 Цивільного кодексу України, яка відшкодовується в повному обсязі їх батьками, усиновителями або опікунами.

Орган опіки та піклування мусить не видавати дозволу на заставу житла, в якому проживають недієздатні чи обмежено дієздатні особи, оскільки забезпечене заставою зобов’язання може бути з тих чи інших причин не виконане. У випадку невиконання основного зобов’язання здійснюється продаж заставленого житла, що опосередковано порушує право особи на проживання, Таким чином, застава житла прямо тягне можливість настання негативних наслідків для недієздатних, обмежено дієздатних осіб.

З переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, встановленого ст. 54 Закону «Про виконавче провадження», необачно, на нашу думку, вилучено дуже важливий п. 1 чинного раніше додатку № 1 (передбаченого ст. 379 Цивільного процесуального кодексу України)[166], який передбачав неможливість звернення стягнення на «жилий будинок з господарськими будовами або окремі його частини – в осіб, основним заняттям яких є сільське господарство, якщо боржник і його сім’я постійно в ньому проживають». Перелік обмежень щодо конфіскації майна увійшов у вигляді додатку до Кримінального кодексу України 2001 року[167], відповідно до якого у засудженого та членів його сім’ї не можна було конфіскувати жилий будинок в сільській місцевості, якщо засуджений та його сім’я постійно в ньому проживають. Обмеження для стягнення на певні види майна застосовувалися і для державних, кооперативних і профспілкових організацій (статті 93, 96, 99 Цивільного кодексу УPCP в редакції, що діяла до 14 жовтня 1992 р. та статей 412-114 Цивільного процесуального кодексу УPCP в редакції, що діяла до 5 травня 1993 p.). Ці норми випливали із самого змісту призначення покарання, недопущення обмеження природного права людини на житло. Законодавець виходив із того, що у злочинця чи боржника повинно залишатися найнеобхідніше з майна – житло, що дозволить продовжувати нормальну життєдіяльність та працю і спонукає покарану особу до відшкодування боргу за рахунок заробітної плати, інших доходів, рухомого майна тощо.

У цивільному законодавстві мають міститися норми, за якими права малолітніх чи неповнолітніх осіб на житло в результаті вчинення тих чи інших правочинів, майнові та особисті немайнові права та інтереси недієздатних та обмежено дієздатних осіб на житло не можуть бути порушені.

Відповідно до статей 62, 62[168] Закону України-«Про виконавче провадження» звернення стягнення на предмет іпотеки і його реалізація для задоволення вимог іпотекодержателя здійснюються відповідно до умов іпотечного договору. Тобто закон передбачає випадки позасудового звернення стягнення на майно.

Визначають різні підходи для звернення стягнення на житло. Зокрема, ст. 66 Закону та положення визначають, що прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організують і проводять спеціалізовані організації, що мають право здійснювати операції з нерухомістю, з якими укладено відповідний договір Державною виконавчою службою. Але при цьому в нормативних документах не визначено, що розуміється під спеціалізованою організацією, якої форми власності, організаційно-правової форми вона повинна бути.

Порядок проведення прилюдних торгів має визначатися законом, який має визначати оцінку початкової вартості будинку (квартири), яка продається, об’єктивні умови, за яких торги вважаються такими, що відбулися, проводитися відкрито на аукціоні.

Слід встановити правило: «Не допускається звернення стягнення на житло, що є предметом іпотеки в позасудоюму порядку і реалізація предмета іпотеки здійснюється тільки за рішенням суду органом державної виконавчої служби». В той же час суд зобов’язаний у своєму рішенні визначити фізичній особі інше місце проживання.

Також можна запропонувати правило, за яким житло, що надійшло до органів місцевого самоврядування, зараховується до житлового фонду соціального призначення.

Реквізиція (ст. 353 ЦК України). Правовий режим надзвичайного стану, порядок його введення визначаються законами України «Про правовий режим надзвичайного стану»[169], «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»[170].

Разом із тим, у зазначених нормативних актах не встановлено правових підстав, умов і порядку відчуження житла у власника у зв’язку з введенням режиму надзвичайного стану чи встановлення режиму зони надзвичайної екологічної ситуації. Стаття 553 ЦК України не встановлює органів, за рішенням яких житло може бути вилучене. Моментом переходу припинення прав власності на житло має бутн момент державної реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»[171]. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених Законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника державними органами з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується, при цьому може бути оскаржена до суду оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, а не факт реквізиції майна.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати надання йому взамін іншого майна, якщо це можливо.

Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація (ст. 354 ЦК України). На відміну від реквізиції, конфіскація здійснюється на підставі рішення суду як санкція за вчинене правопорушення. Разом із тим, слід зазначити, що у Цивільному кодексі України відсутні норми для застосування конфіскації майна. Лише у ст. 346 ЦК зазначається: «До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом».

Підставами для застосування конфіскації як юридичної відповідальності передбачені Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Митним кодексом, Про цивільно-правову конфіскацію може йтися тільки в контексті захисту прав інтелектуальної власності, визначеної ст. 432 ЦК, а саме: вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот із порушенням права інтелектуальної власності матеріалів та знарядь, які застосовувалися переважно для виготовлення цих товарів. Щодо існування в Цивільному кодексі висловлювалися різні думки. Так, відомий вченнй-юрист О.В. Дзера обстоює необхідність існування конфіскації як засобу захисту цивільних прав. Але при цьому конфіскація розглядається тільки як наслідок вчинення нікчемних правочинів, що передбачено ст. 228 ЦК України як рецепція ст. 49 ЦК УРСР[172]. Однозначно з такою позицією погодитись не можна, оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків, тому і конфіскація до правочинів, що не тягнуть за собою виникнення прав та обов’язків, застосована бути не може. Науковці здійснюють пошук тлумачення ст. 228 ЦК України. Зокрема висловлюється думка про те, що під дію цієї статті «мають підпадати угоди, сторони (сторона), якої для досягнення правового результату навмисно чинять дії, що містять склад злочину або іншого небезпечного правопорушення (адміністративного проступку або делікту)»[173]. Про конфіскацію в прямому розумінні може йтися тільки в контексті ст. 208 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов’язання «вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства...», є недійсним і відповідно до намірів сторін все одержане за зобов’язанням стягується в дохід держави. В Цивільному кодексі України конфіскацію слід застосовувати тільки «у разі вчинення сторонами правочину дій, спрямованих на досягнення кримінально-правової мети» на порушення заборон, встановлених Законом України «Про захист суспільної моралі»[174].