По-третє, переходячи до норм, сформульованих богословами-юристами у відповідних доктринах, не можна не помітити, що навіть автори, які відстоюють їх правову природу, звертають увагу на відповідність цих норм засадам певного віровчення, підтримання їх авторитетом церкви чи релігійної громади та регулювання ними переважно відносин усередині церкви чи громади або між особами однієї віри [44, с. 53; 184, с. 82; 305, с. 4]. Зважаючи на це, суб'єктами реалізації цих правил поведінки виступають прихильники певної релігії, незалежно від їх місця перебування. Фахівець з іудаїзму Г. Шолем зазначає, що у вимогах іудейського права розкриваються слова (іудейського) Бога [339, с. 50], тобто їх підкорення цим приписам є справою саме прихильника цієї релігії. Як наголошує інший відомий вчений у сфері єврейського права М. Елон, застосування його норм можливе лише до іудеїв, а за часів відсутності суверенної єврейської держави головною санкцією, що забезпечувала виконання цього права, було відлучення порушника від общини [321, с. 40]. На розповсюдження мусульманського права тільки на членів громади, яка сповідує іслам, вказує Д.В. Лук'янов [147, с. 4]. Показово, що у деяких африканських (Танзанія, Малі, Чад) і азійських (Філіппіни, Індія) країнах мусульманське право регулює тільки правовий статус представників ісламської громади і не застосовується до усіх інших громадян [266, с. 106]. До цього слід додати, що суддями, які розглядають справи у сучасних релігійних судах в Ізраїлі та мусульманських країнах, можуть бути лише представники відповідного віросповідання. Н.О. Крашенінникова звертає увагу на те, що норми індуського права мають виключно персональний характер, тобто розповсюджують свою дію виключно на прихильників індуїзму [123, с. 12]. Персональність релігійного права також яскраво ілюструють історичні приклади його застосування. Американський вчений Л. Фуллер наводить рішення Верховного суду держави Ізраїль 1962 р., яке свого часу набуло значного розголосу. За ізраїльським законодавством будь-яка особа єврейської національності, яка прибула до держави Ізраїль, автоматично стає її громадянином. Проте, суд відмовив у автоматичному наданні статусу громадянина особі єврейського походження, яка раніше змінила іудейське віросповідання. Мотивацією відмови було те, що хоча за рабинським (старозавітним) правом підставою набуття громадянства є факт єврейського походження предків, але зміна віросповідання у даному випадку дозволяє застосувати у цьому випадку саме світське, а не талмудичне право [293, с. 152]. Персональність регулювання, що є ознакою релігійних норм (на відміну, від територіального характеру дії норм права), поєднана з підтриманням виконання норм, що розглядаються, з боку релігійних об'єднань, дозволяє, на наш погляд, віднести їх до корпоративних норм релігійної громади (наприклад, фікх у ісламі), а у релігіях з високим ступенем інституціоналізації - корпоративних норм церкви (наприклад, канонічне право у християнстві).  В умовах монорелігійного соціуму, спираючись на авторитет священного і общини, такі корпоративні норми виступали регулятором багатьох сторін життя суспільства. У той же час, надання таким нормам корпоративно-правового характеру, як пропонує М.Ю. Варьяс, є не зовсім коректним, оскільки це суперечить поняттю нормативності права, яке закріплює всезагальні типові зв'язки й явища, а також є обов'язковим для усіх членів суспільства, а не лише на для тих, що сповідують певні релігійні переконання. У протилежному випадку, довелось би визнати наявність правових приписів, що мають виконуватись виключно суб'єктами з певною партійною або профспілковою приналежністю.

Крім того, віднесення церковних норм до системи права, а церковних органів до суб'єктів законотворчості означає, що суб'єкт відносин, які виникли на підставі цих норм, може звернутися до суду за захистом своїх прав (наприклад, у разі відмови у проведенні вінчання чи хрещення зобов'язати церкву провести відповідний обряд) або визнати недійсним у суді акт релігійної громади чи церкви. Це, безумовно, не можливо, оскільки такі відносини не входять до предмету правового регулювання. Аналогічною логікою керувався і український законодавець, встановивши у п. 4 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України 06.07.05 № 2747-IV, що компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції. 

Слід також зазначити, що  на певних історичних етапах або у певних країнах трапляються випадки надання корпоративним нормам релігійної громади чи церкви правового характеру. Проте, на нашу думку, це пояснюється невідокремленістю права і політики від релігії, а в історичному аспекті - також і слабким законодавчим і правозастосовчим потенціалом середньовічної феодальної держави, а також державницькими прагненнями певних церков. Зокрема, в сучасному Ізраїлі, правовій системі якого властивий тісний зв'язок права і релігії, норми рабинського права застосовуються виключно релігійними судами. Перелік цих судів законодавчо затверджується державою [160, с. 961]. Така ж ситуація мала місце стосовно церковних судів у Київській Русі, функціонування яких відбувалося на підставі статутів про церковні суди Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а також застосування норм канонічного права у Середньовічній Європі, хоча у деяких випадках визнання європейськими монархами юрисдикції теократичної квазідержави - католицької церкви - просто закріплювало реальний стан відносин держави і церкви, коли остання перебирала на себе не притаманні їй функції, пов'язані, зокрема, із застосуванням фізичного примусу. Починаючи з XVI ст., коли правові установи народів Європи набувають характеру національних, а держава поступово відділяється від церкви, відбувається звуження юрисдикції церковних судів і канонічного права [25, с. 40], які після втрати зв'язків з публічною владою знову стають тим, чим вони є насправді, - корпоративними нормами церкви, які допускають вільний вихід зі складу релігійної громади і підкріплюються виключно умовно примусовими церковними санкціями [62, с. 94]. Тому подібні приклади не спростовують відстоюваної нами позиції. Схожу думку висловлює російський вчений О.Е. Лейст, який вказує, що корпоративні норми (у т.ч. закріплені у церковних статутах) "неодноразово в історії виконували роль права" [132, с. 161].

По-четверте, сфера дії релігійного права включає відносини, що за своєю природою не можуть бути врегульовані правом. Так, мусульманське право, серед іншого, встановлює так звані зобов'язання щодо Бога (ібадат), тобто вимоги щодо порядку проведення молитви та здійснення хаджу (відвідання священного міста Мекка), закяту (допомоги бідним) харчування, відносин між подружжям тощо. Зважаючи на характер цих дій, контроль за їх виконанням правовими засобами у більшості випадків навряд чи може бути ефективним, тому подібні відносини не входять до предмету правового регулювання. Новий Завіт вважає злочинцем і того, хто чине законно із конформістських мотивів (Як., 2:8-9), тобто приділяє увагу бажанням, прагненням індивіда, що також не здатне бути об'єктом правового впливу. Так само, дивним виглядають спроби деяких авторів розглядати як види кримінальних злочинів багатобожжя та заклики до нього, безбожжя, чаклунства та ін. [101, с. 103; 269, с. 68; 294 с. 144]. Переслідування подібних діянь є проявом радше радикальної авторитарної релігійної свідомості, що не допускає існування будь-якої іншої, ніж передбаченої певним віровченням, ідеології і свідчить скоріше про відсутність або слабкість правового регулятора у суспільстві на окремих історичних етапах. Додатково це підтверджується і, заснованим переважно на вірі, способом доказування таких "правопорушень" у середньовічних церковних процесах: клятви свідків, різноманітні форми "Божого суду" (ордалії), певні прикмети, у т.ч. особливості зовнішності, тощо. Відповідно до Біблії, покарання за богохульство (каменування) виконують не органи публічної влади, хоча на той час вже існували і адміністративні, і судові інституції, а сама релігійна громада (Лев., 24:16) [26, с. 134], що також не дозволяє говорити про правовий характер цих норм з властивою праву підтримкою з боку державно-владних інститутів.

І, нарешті, по-п'яте, не зовсім вдалим і коректним, а тому досить умовним, виглядає і сам термін "релігійне право". Як уже зазначалось, будь-яка правова система у процесі формування та функціонування відчуває певний вплив релігії, як й інших соціальних норм. Виходячи з цього, будь-яке право, в принципі, можна визначити як релігійне, так само як і моральне чи звичаєве.

Не поясненню природи релігійного права і надання досліджуваному явищу релігійно-правового характеру. На наш погляд, акумуляція у священних текстах зачатків правового регулювання вказує не на релігійно-правовий характер цих текстів, а на універсальність самого релігійного регулятора, що упорядковує усі сторони людського буття, нормує як внутрішню, так зовнішню поведінку індивіда і суспільства. Через таку універсальність релігійний комплекс містить норми, що згодом, у результаті відокремлення різних суспільних регуляторів, набувають самостійної, у тому числі правової форми. Ті ж автори, які намагаються розчленувати приписи Талмуду, Старого Завіту або Корану та Сунни на релігійну і правову складові лише на тій підставі, що певні норми захищаються державним примусом без урахування природи цих норм, у дусі позитивізму спрощують співвідношення права і релігії та не враховують розглянутих нами вище особливостей нормативності права. Крім того, таке розчленування у багатьох випадках взагалі неможливе, оскільки релігійні і правові норми тісно переплітаються між собою, обумовлюють одне одного. Наприклад, невиконання юридичного зобов'язання в ісламі могло тягнути за собою релігійну санкцію у вигляді обов'язкового посту протягом трьох днів [21, с. 77]. Приймаючи рішення у справі, релігійний суд в Ізраїлі може застосувати принцип "покараний Небесами", тобто вказати, що у разі відмови порушника від відшкодування завданої шкоди його буде покарано Богом [321, с. 173].

Таким чином, усе викладене вище дозволяє зробити деякі проміжні висновки. Вивчення джерел легітимації норм релігійного права, способів їх закріплення, суб'єктів виконання та характеру санкцій за їх порушення, дозволяє віднести ці норми до релігійних, що містять положення правового характеру, а розроблену богословами правову доктрину - до корпоративних норм релігійної громади, а у релігіях з високим рівнем інституціоналізації - корпоративних норм церкви. На певних історичних етапах ці норми можуть виконувати роль права.

Перенесення правил поведінки, що сформовані усередині релігійної системи, у право відбувається через механізм державного санкціонування цих норм. Зважаючи на те, що в літературі проблема санкціонування у праві є недостатньо дослідженою, є потреба більш детально розглянути це питання.