Розгляд особливостей впливу релігії на право на теоретичному рівні, а також форм такого впливу, в процесі правоутворення, що нами було зроблено вище, дозволяє проаналізувати роль релігії у процесі формування і функціонування конкретних правових систем. У цьому підрозділі ми спробуємо показати значення релігії з точки зору наявності спільних і відмінних рис у різних правових системах світу, а також класифікувати існуючі правові системи за критерієм релігійного впливу та визначити місце української правової системи у цій класифікації. Слід підкреслити, що застосовуючи дані релігієзнавства у компаративістиці, ми, звичайно, не маємо на меті вирішення якихось суто богословських питань, що стосуються, зокрема, природи розбіжностей у поглядах на віровчення між різними церквами або переваги однієї конфесії над іншими, та не намагатимемося пристати на бік тієї чи іншої релігійної доктрини, що іноді, на жаль, спостерігається у працях сучасних правників [35, 168, 271].

Перш за все, потрібно зробити декілька методологічних зауважень щодо поняття правової системи. Не заглиблюючись у дискусію, що існує в літературі з цього приводу, все ж необхідно відмітити, що елементарний склад правової системи викликав і продовжує викликати в науці численні спори. Так, Л.Б. Тіунова виділяє у правовій системі сферу свідомості (правосвідомість), сферу практичної діяльності (правовідносини) і сферу об'єктивованих форм свідомості й діяльності (правові норми й акти) [276, с. 54]. На наш погляд, не зовсім зрозуміло, чому у сферу діяльності ця вчена не включає правовстановлення, реалізацію норм права та ін. На думку С.С. Алексєєва, правова система - це усе позитивне право, що розглядається у єдності з іншими активними елементами правової дійсності - правовою ідеологією і судовою (юридичною) практикою [6, с. 46]. Цей перелік також видається звуженим: по-перше, автором фактично ігнорується динамічна складова правової системи (правовстановлення, правовідносини тощо), по-друге, уся сфера правозастосування редукується до судової практики, що є принаймні спірним, і по-третє, виділяючи такі елементи як правова ідеологія і судова практика, автор чомусь не враховує інституції, що беруть участь у їх формуванні (правову науку, судові установи та ін.). Більш обґрунтованою є позиція Г.І. Муромцева, який у складі правової системи виокремлює: 1) доктринально-філософський або ідеологічний елемент (праворозуміння); 2) нормативний, тобто сукупність чинних у суспільстві норм; 3) інституційний, тобто юридичні установи; 4) соціологічний, тобто правовідносини, застосування права, юридична практика. Таким чином, правова система визначається як категорія, яка охоплює усі правові явища [206, с. 281]. У той же час, визначення правової системи як гранично широкого поняття, іноді призводить до включення до її складу не правових за своєю суттю елементів. Зокрема, не зовсім коректною виглядає спроба вітчизняних дослідників О.В. Зайчука й Н.М. Оніщенко включити до структури правової системи людину та її об'єднання як системоутворюючі матеріальні фактори правової системи [46, с. 22], оскільки тим самим до права як символічної реальності, що унормовує буття матеріального світу, інкорпорується складник цього світу - індивід, тобто відбувається змішування права як суспільного регулятора із самим суспільством. Також невдалою, вважаємо, є спроба цих вчених розділити інституційну сферу правової системи на "неправові явища" - правоохоронні й державні органи (хоча державними є й ті, й інші - Д.В.) та "дійсно правові установи" (науково-дослідні інститути юридичного профілю) [46, с. 21], оскільки це означає заперечення організаційної інституціональності права.

 Крім того, деякі з приведених вище підходів, що визначають правову систему як просту сукупність певних елементів, не узгоджуються із самим поняттям системи. В літературі визнано, що система - це свого роду антитеза простої сукупності. Саме характеристика явища як цілісного структурного утворення в єдності їх складових частин відкриває шлях до його системного розгляду [276, с. 50]. Інакше кажучи, лише врахування зв'язків між складниками правової системи, їх впливу один на одного дозволяють сформулювати об'єктивне уявлення про природу правової системи.

         Зважаючи на викладене, ми підтримуємо думку тих вчених, які під правовою системою розуміють поняття, яке охоплює сукупність усіх явищ правової дійсності з точки зору вираження їхньої цілісності та взаємозв'язку [80, с. 211]. У структурі правової системи можна виділити статичні й динамічні елементи. Правова система у статиці охоплює ідеологічну (правові погляди, ідеї, теорії), нормативну (правові норми і зовнішні форми їх виразу), а також інституційну (правові установи) складові. У динаміці правова система включає правотворчість, реалізацію правових норм, правозастосування, правовідносини, правове мислення тощо [80, с. 211].

         Застосовуючи класифікацію систем, запропоновану І.В. Прангішвілі, та враховуючи дані, отримані нами при встановленні співвідношення права і релігії, правову систему можна віднести до відкритих систем, тобто таких, що, на противагу закритим (ізольованим) системам, взаємодіють з оточенням та обмінюються з іншими системами чи навколишнім середовищем речовиною, енергією, інформацією [203, с. 53]. Генезис та реалізація напрямків діяльності правової системи завжди відбувається у процесі її взаємодії з іншими соціальними системами (релігією, мораллю, політикою, економікою тощо). До цього слід додати, що не існує повністю відкритих чи закритих систем, оскільки у першому випадку система ризикує повністю розчинитись у оточенні, а в другому - в силу ізольованості - систему не можливо виявити. Крім того, за характером функціонування правова система є реактивною системою, тобто її функціонування визначається головним чином впливом оточуючого середовища, на противагу до активних систем, у яких внутрішні закони поведінки визначають функціонування системи [203, с. 54].

         Вплив соціальних цінностей та орієнтирів на правову систему, її взаємодія з різноманітними суспільними феноменами визначає специфіку національної (внутрішньодержавної) правової системи. Нами вже було показано вище, що релігія є однією з детермінант функціонування як правової системи в цілому, так і її окремих елементів. Догмати певного віровчення, релігійна практика є одним із чинників, що, впливаючи на державно-правову дійсність, визначають самобутність і особливість правових систем країн, громадяни яких сповідують ту чи іншу релігію. З іншого боку, етичні константи, що є спільними для більшості  релігій, виступають одночасно і фактором зближення різних правових сімей.

         У сучасній літературі питання релігійного чинника у типологізації національних правових систем не здобуло належного вивчення. Хоча в історії філософської і правової думки подібні спроби у різних формах мали місце. Так, вже Ш.-Л. Монтеск'є вказував на ті відмінності у правовій і державній традиції країн Європи, ісламського світу, Японії, Індії тощо [171, с. 530-558], що мають релігійне коріння. Зокрема, французький філософ обґрунтовував, що розбіжності у політичних режимах християнських та мусульманських країн визначаються особливостями відповідних релігій, а ідеологічна різниця між течіями у християнстві обумовлює тяжіння протестантських держав до республіканської форми правління, а католицьких - до монархічної [171, с. 532, 533]. Релігійний критерії присутній і в класифікації типів держави, що пропонував Г. Гегель. Останній виділяв чотири всесвітньо-історичні царства: східне, грецьке, римське, германське. При чому, якщо у першому з типів (східному царстві), на думку німецького мислителя, релігійні й моральні приписи водночас є і державними й правовими законами (Гегель розрізняє ці поняття), то останній, найбільш розвинений, тип держави (германське царство) визначається як світське [49, с. 296-298], тобто в основу типології покладено у т.ч. рівень відокремленості права і держави від релігії. Висновок М. Вебера про більшу здатність протестантів до розвитку господарських відносин, а так само - до розвитку відповідного правового регулювання, ґрунтується на дослідженні особливостей протестантської релігійної доктрини і практики порівняно з іншими конфесіями [34 с. 61, 65-70]. Критерій ступеня відмежованості права від релігії, а держави від церкви серед іншого покладено в основу класифікації правових типів комплексних суспільств відомого соціолога права Г.Д. Гурвича. Останній протягом історії людства виділяє: 1) правові системи полісегментарних суспільств, що мають магічно-релігійну основу; 2) правові системи суспільств, гомогенізованих за теократично-харизматичною ознакою; 3) відносно раціоналізовані правові системи; 4) правові системи феодального суспільства з наполовину раціональним й наполовину магічним базисом; 5) найбільш раціональні правові системи; 6) повністю відокремлені від церкви і раціоналізовані правові системи суспільств, об'єднані під перевагою територіальної держави і автономії індивідуальної волі; 7) перехідні правові системи сучасних суспільств. Якщо перші чотири типи, на думку вченого, характеризуються різними ступенями сакралізації права і теократичною природою державної влади, то останні три пов'язані з розмежуванням права і релігії та державі й церкви [62, с. 746-765].

         Натомість сучасні наукові праці з теорії правових систем та у сфері порівняльного правознавства майже не торкаються питань релігійної детермінації специфіки окремих правових систем. Показово, що вітчизняними вченими - авторами монографії "Вступ до теорії правових систем" взаємодія правової та релігійної систем взагалі не згадується [46, с. 24]. Компаративістські дослідження обмежуються лише констатацією певних відмінностей між правовими сім'ями, що пов'язані з релігійними впливом, не намагаючись встановити причинно-наслідкові зв'язки [66, 160]. Крім того, термінологічно невдалою виглядає категорія "релігійні правові системи", що використовується деякими фахівцями з порівняльного правознавства [23, 160, 186], оскільки, як нами доводилось раніше, будь-яка правова система тією чи іншою мірою відчуває вплив релігії. Виходячи з цього, релігійною може бути названа будь-яка правова система, а не тільки мусульманське, іудейське або індуське право.

         Така невизначеність, що існує в літературі, додатково підтверджує необхідність більш детально проаналізувати вплив певної релігії (далі - релігійного чинника) на функціонування окремих правових систем світу, а також типологізувати останні за критерієм такого впливу. На наш погляд, такий поділ не може співпадати з переліком світових і національних релігій, оскільки, по-перше, тим самим він буде безмежним, а по-друге, подібна класифікація позбавить нас можливості побачити спільне, що існує між правовими системами країн, розвиток яких детермінований схожими з точки зору ставлення до права релігіями. Підкреслимо, що запропонована нижче типологія спрямована виключно на більш глибоке вивчення впливу релігії на право і є додатковою до вже існуючих у літературі, оскільки очевидно, що самобутність окремих правових сімей визначається цілим комплексом критеріїв, а тому класифікація за одним із них не може претендувати на самостійне значення. Крім того, визначаючи певну правову систему як християнську, мусульманську, буддистську, ми, тим самим, намагаємося показати вплив на правові і державні явища певної країни найбільш значущої, провідної форми релігійності, не заперечуючи, безумовно, можливостей впливу й інших сприйнятих суспільством релігій.