Визначення спільних рис і відмінностей права і релігії, встановлення співвідношення цих явищ, дозволяє більш детально розглянути питання впливу релігійного чинника на процес правоутворення. Особлива увага до цього питання пояснюється необхідністю дослідження джерел і головних детермінант генезису і функціонування правового регулятора у суспільстві.

Багатьма сучасними авторами, залежно від типу праворозуміння, у тій чи іншій мірі визнається значення релігії у процесі формування, як права в цілому, так і окремих його галузей. Наприклад, С.С. Алексєєв вважає, що без урахування глибинних духовних засад життя суспільства, що знаходяться "по той бік" уявлень, ні про яку свободу особистості, свободу волі, права людини, відповідальність та особисту вину (а значить, - і правову традицію в цілому - Д.В.) йтися не може [7, с. 145]. А.І. Ковлер вказує на особливості різних релігій, що обумовлюють специфіку розвитку правових систем окремих країн [104, с. 200]. Р.А. Папаян акцентує увагу на біблійному корінні сучасного права [190, с. 25]. М.І. Хавронюк відмічає, що кримінальне право держав Європи тісно пов'язано з християнською релігією [294, с. 142].  Проте, в науці продовжує відчуватися властиве радянським ученим негативне ставлення до релігії як засобу регулювання суспільних відносин, що викликає бажання вдатися до спроби розглянути зазначену проблему лише стосовно окремих історичних етапів. Таке бачення обґрунтовує, зокрема, О.Е. Лейст, хоча і вказуючи при цьому, що саме релігія відіграла найважливішу роль у виникненні права [132, с. 159]. О.О. Лукашова обмежує розгляд взаємодії права й релігії епохами давніх цивілізацій і середніх віків, констатуючи, що зараз ці регулятори лише надають одне одному певну підтримку [206, с. 215, 216].

         Із подібними висновками можна погодитися лише частково. Дійсно, одним із проявів релігійного впливу на формування права є надання державного захисту закріпленим у священних текстах нормам. У той же час це лише пряма форма такого впливу. Секуляризація права й політики, що є реалією сьогодення, не означає повної та остаточної ізоляції цих явищ від релігії. Остання продовжує впливати на право за допомогою опосередкованих форм, до яких можна віднести: сприяння або гальмування генезису нових правових норм, визначення еволюційного руху всієї правової системи й розвитку правової науки.

На стадії першовиникнення права значний його обсяг складають, перш за все, релігійні норми. Перенесені у чинне право шляхом санкціонування, вони стають офіційними, отримують захист з боку державної влади. Як історично первісний суспільний регулятор релігія, своїм авторитетом закріплює певні масштаби дозволеної або небажаної для суспільства поведінки, надаючи їм характеру належного. На цей момент звернув увагу ще Ш.-Л. Монтеск'є, вказуючи, що, оскільки певні відносини вважалися "нечистими" або забороненими, і одночасно були потрібні (йдеться про шлюбні стосунки), доводилося звертатися до релігії, щоб в одних випадках їх узаконити, а в інших - заперечити [171, с. 568]. На думку Я.М. Магазинера, уся маса належної (у т.ч. і правової з сучасної точки зору) поведінки у первісних державах мала релігійне забарвлення [153, с. 25]. Спираючись на божественну легітимацію, Біблія, Коран, Тора, Авеста, інші сакральні тексти встановлюють основи регулювання особистих, майнових та інших відносин усередині соціуму. Вже після утворення держави і системи позитивного права, остання довгий час наповнюється нормативними конструкціями, що визріли у надрах рабинського права в іудаїзмі, канонічного або церковного права у християнстві, фікху (мусульманського права). Ці норми, разом з "правовими" блоками у сакральних текстах, у літературі здобули назву "релігійного права" [101, с. 102, 103]. Для з'ясування шляхів впливу релігійного права на процес формування правової системи, її окремих норм, інститутів та галузей, потрібно більш детально зупинитися на природі цього явища.

У науці дане питання не здобуло єдиного вирішення. Так, С.О. Токарев, звертаючи увагу те, що засобом закріплення приписів релігійного права, є сакральні тексти, розглядав його як структурний елемент релігії [278, с. 539]. Цю ж позицію поділяв французький фахівець з мусульманського права Р. Шарль [312, с. 11]. Деякі автори вважають, що релігійне право являє собою форму взаємодії релігійної і правової ідеології, релігійних і правових норм, тобто виходять з подвійної, релігійно-правової сутності релігійного права [101, с. 123; 144, с. 14; 267, с. 121]. На думку В.А. Бачиніна релігійне право - це первинна система правових норм, яка здатна існувати у єдиному нормативному просторі поряд з вимогами звичаєвого і позитивного права [18, с. 162]. Схожу ідею на прикладі церковного права відстоює і український вчений Ю.М. Оборотов, розглядаючи останнє як самостійну галузь права, що дозволяє розділити систему права на дві складові: світське право і церковне право [184, с. 83]. Підтримуючи аналогічну позицію, О.М. Волощенко одночасно вказує, що церковне право - це система норм, правил поведінки, яких вірні дотримуються відповідно приписів релігійного вчення [44, с. 53]. Цікавої точки зору дотримується М.Ю. Варьяс, який відносить церковні норми до різновиду корпоративного права. При цьому, під корпоративним правом зазначений автор розуміє систему правил поведінки, розроблених різноманітними корпораціями для регулювання як своїх внутрішніх відносин, так і відносин між цими корпораціями й іншими зовнішніми суб'єктами, забезпечених силою корпоративного, а у деяких випадках державного примусу [32, с. 38]. До цього додамо, що не вдаючись до дискусій з приводу співвідношення церковного і канонічного права, у нашій роботі ми, слідом за відомим фахівцем у цій галузі В. Ципіним, виходимо з тотожності цих явищ [305, с. 23].

Таким чином, у літературі можна виділити принаймні три підходи до розуміння природи релігійного права, що характеризують його як релігійне, релігійне-правове та правове явище відповідно. Подібна невизначеність на теоретичному рівні негативно позначається і на нормотворчій практиці органів державної влади України. Наприклад, пп. 3.25.03 Складової галузевого стандарту вищої освіти - освітньо-кваліфікаційна характеристика бакалавра за напрямом 0504 "Туризм", затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 14.06.04 № 476, зобов'язує здобувачів відповідного освітнього рівня визначати форми і типи релігії в конкретній державі на основі аналізу нормативно-правових документів релігійних конфесій (суспільних об'єднань), хоча віднесення релігійних конфесій до суб'єктів видання нормативно-правових актів є принаймні спірним.

На наш погляд, позиція дослідників, які розглядають релігійне право як окрему чи первісну систему права, зменшують вплив релігії на розвиток людства та не враховують суттєвих ознак тих норм, що вони їх відносять до правових. На користь цього твердження можемо навести такі аргументи.

По-перше, вважаємо, що слід розрізняти у структурі релігійного права норми, що містяться у священних джерелах (Біблії, Корані, буддистських сутрах та ін.) та норми, сформульовані богословами-юристами у вигляді доктринальних розробок у рамках певного віровчення (канонічне право, єврейське чи мусульманське право та ін.). Якщо перші сприймаються віруючими як боговстановлені, як прояв священного, то друга категорія норм, хоча і є частиною створеного божественною волею світу, проте розглядається як богоугодний продукт людського творіння, забезпечений не тільки тим, що вони є елементом схваленого релігією суспільного устрою, але і авторитетом церкви чи релігійної громади. Зокрема, важко порівняти норми біблійних заповідей про заборону вбивства, крадіжки, неправдивого свідчення, на божественному походженні яких прямо наголошується у Старому Завіті (Втор., 4:11) [26, с. 195], з нормами "Декрету Граціана", сформульованими на базі Біблії, папських декреталій, постанов Вселенських соборів конкретним автором. Так само, різні джерела легітимації мають норми Корана, що не дозволяють лихварство (2:278) [113, с. 60] чи обважування (6:152) [113, с. 163] з обґрунтованою у доктрині мусульманського права забороною деяких видів маклерства, щодо якою між ісламськими юристами точаться спори [97, с. 242-244].

По-друге, метаправові норми, викладені у священних текстах, забезпечуються, у першу чергу, можливістю застосування релігійних санкцій, їх порушення є, перш за все, гріховним, а вже потім злочинним. За невиконання приписів, викладених у брахманському збірнику "Закони Ману" Бог карає людину за життя і після смерті. Брахман, який має дитину від представниці нижчої касти, позбавляється брахманства, а після смерті його очікує потрапляння до пекла (ІІІ, 17) [82, с. 54], тобто у даному випадку земне покарання є лише проявом санкції з боку священного. Той, хто не виконує заповідей Старого Завіту буде проклятий (Втор., 27:26) [26, с. 219], проклятий також буде виконавець вбивства на замовлення (Втор., 27:25) [26, с. 219], у грабіжника Господь "забере душу" (Пр., 22:23) [26, с. 657], причому якихось інших покарань за ці проступки відповідні біблійні приписи не містять. Згідно з положеннями Корану, якщо хтось уб'є віруючого умисно, то відплата йому - пекло (4:93) [113, с. 107]. Інакше кажучи, невиконання норм, закладених у сакральних джерелах, пов'язане для людини із відчуттям зв'язку з божественним та загрозою втрати цей зв'язок - потрапити у пекло, перевтілитись у тварину чи комаху, позбавитись божественної підтримки за життя, тобто за своєю природою ці норми є переважно автономними, їх авторитетність перебуває на рівні свідомості людини, її розуміння священного, що є ознакою саме релігійної нормативності. Більш того, застосування цих норм безпосередньо пов'язано із реалізацією авторитета Бога у житті людини. Так, встановлюючи правила життя общини після виходу єврейського народу з Єгипту, Мойсей прямо вказує на те, що люди приходять просити у нього суду саме від Бога (Вих., 18:15) [26, с. 77]. Визначаючи міру покарання за вбивство вільної людина, жінки, раба, норми Корану звертаються до "тих, хто увірували", а можливість сплатити викуп, у разі якщо родичі жертви простили вбивцю, пояснюється Божою милістю (2:178) [113, с. 40]. На такому прикладі можна побачити, що заборони, які містять положення правового характеру, усе ще сприймаються суб'єктами як релігійні і виконуються переважно через їх божественну легітимацію. Як влучно зауважив з цього приводу Р. Шарль, віруючого, який порушує приписи мусульманського права, чекає потойбічне пекло, а не земний жандарм [312, с. 20]. До цього слід додати, що подібний висновок, на наш погляд, є правомірним і щодо іудейського чи індуського права.

Крім того, відносити норми, закладені у релігійних текстах, до правових -  означає надавати цим нормам властиву праву двосторонню структуру, що включає кореспондуючі одне одному права і обов'язки. За такою логікою слід визнати, що якщо віруюча людина дотримується усіх передбачених певним релігійним вченням настанов (у т.ч. тих, що мають правовий характер), то вона має право вимагати від священної субстанції як верховного "законодавця" потрапляння у рай, просвітлення, покращення життя у цьому світі. Але подібний висновок суперечить основній тезі будь-якої релігійної системи - покірність та підпорядкованість людини волі Бога незалежно від життєвих обставин, постійне відчуття опіки з його боку.