Головною особливістю правових систем християнських країн є секуляризованість права, його відокремлення від релігії. Відправним пунктом у цьому плані є слова Ісуса Христа у нагірній проповіді: "Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами поводились люди, так поводьтесь і ви з ними, бо в цьому є закон і пророки" (Матв., 7:12) [26, с. с. 932], тобто, як бачимо, природа права є не тільки божественною, але містить певний елемент конвенційності: законом є те, про що домовились люди, заради підтримання цілісності спільноти. Подібне розуміння, як уже вказувалось вище, дозволяє Аквінату розрізняти не тільки божественний закон, але й закон природний, який настільки раціональний, що будь-яка розумна людина здатна його зрозуміти без сторонньої допомоги [136, с. 91]. Наступним логічним кроком після цього стане сформульована Г. Гроцієм думка про те, що природне право настільки непорушне, що не може бути змінено навіть самим Богом [59, с. 72], тобто право стає самостійним суспільним регулятором. Секуляризованість права означає, що релігія перестає бути визначальним чинником функціонування правової системи. Релігійний вплив відбувається переважно у непрямих формах (вплив на правову ідеологію, науку, підтримання або заперечення тих чи інших інститутів права). Одним з аспектів відокремлення права від релігії є відділення церкви від органів держави, зокрема, у сфері правотворчості і правозастосування.

Секуляризованість права означає також зміни у його функціональному навантаженні. Функція об'єднання суспільства, більш притаманна релігії і моралі як регуляторам внутрішньої поведінки людини, у такій правовій системі стає другорядною, поступаючись безпосередньо функції регулювання і охорони суспільних відносин, тобто спеціально-юридичні функції права домінують над загально-соціальними.

Крім того, секуляризований характер права є проявом загального процесу звуження функціонування релігійного комплексу у християнському суспільстві. У цьому плані можна погодитись з О.О. Лукашовою, яка відмічає, що чим меншим є релігійний вплив на суспільство, тим більше умов для індивідуалізації особистості [206, с. 214]. Як наслідок цього, в антропологічному вимірі у десакралізованій правовій системі перевага надається не правам колективу, а правам окремої людини. У свою чергу, теза про богоподібність людської істоти у світському варіанті дозволяє додати до цього висновок про належність людині певного обсягу прав не в силу її відношення до громади, а лише через людське походження, що також є специфічною рисою виділеної групи правових систем.

Наступна ознака правових систем християнських країн пов'язана з універсалістським характером християнського віровчення. Як вказується у посланні апостола Павла до колосян, серед християн не має ані еліна, ані іудея, ані варвара, ані скіфа, але усі у Христі і у всьому Христос (Кол., 3:11) [26, с. 1170]. До цього можна додати, що християнство є єдиною традиційною релігією, в якій віруючі (наприклад, в Африці) вірять у Бога, який на них зовнішньо не схожий. Подібної концепції не зміг створити ані наближений до християнства іудаїзм [337, с. 147], ані інші, у тому числі світові, релігії. Універсалізм християнства позначився і на досліджуваних правових системах. По-перше, саме у середині християнського світу починає доктринально розвиватися теорія міжнародного права, тобто системам цієї групи властива висока здатність до інтеграції, що проявилось у феномені правової системи Європейського Союзу. По-друге, правовим системам християнського світу фактично вдалося вийти за межі своєї цивілізаційної основи, транспортувавши свої цінності, принципи побудови, техніко-юридичні особливості до правових систем інших двох виділених нами груп. Ані ісламській, ані китайській чи індійській правовій системі цього зробити не вдалося.

Специфіка правових систем християнських країн відображається і у вихідних засадах функціонування держави. Як уже зазначалось, згідно з християнською доктриною не має влади не від Бога, що є основою поєднання негативного ставлення до (несправедливої) держави поряд з ідеєю покори владі [186, с. 72]. Ідея підпорядкованості правителя божественному праву, поєднана із секуляризованим мисленням, створює необхідні умови для розуміння зв'язаності політичної влади вимогами права, тобто теорії верховенства права, одним із аспектів якої є верховенство конституції як основного закону держави.

Крім того, практика діяльності та державницькі прагнення католицької церкви епохи Середньовіччя дозволили створити міцну противагу державній владі в особі церковних органів. Боротьба церкви і держави стала своєрідним прообразом контролю за державою з боку недержавних утворень, які вже у Новий час розвивався у вигляді діяльності громадянського суспільства. Це значно знизило дискреційність державної діяльності у сфері законотворчості, правозастосування та сприяло розвитку демократичних інститутів.

Таким чином, до ознак, що характеризують секуляризовані правові системи християнських країн можна віднести: 1) важливість права як нормативного регулятора, його розвиненість; 2) відокремлення права від релігії в системі суспільного регулювання, у тому числі автономія держави церкви; 3) превалювання непрямих форм релігійного впливу на право; 4) перевага спеціально-юридичних функцій права над загально-соціальними; 5) універсалізм досліджуваних правових систем; 6) домінування індивідуальних прав і інтересів над колективними; 7) розуміння прав людини як наданих їй від народження; 8) побудова державної влади на основі принципу верховенства права і верховенства конституції; 9) широкий контроль з боку суспільства за законотворчою, правозастосовчою та іншою правовою діяльністю держави; 10) розвинене громадянське суспільство.

Зазначимо, що вплив християнства на генезис і функціонування правової системи не є однорідним. Попри наявність єдиного ідеологічного базису, що дозволяє віднести, наприклад, правові системи Німеччини, Італії, Польщі, Росії до єдиної класифікаційної групи, поділ на течії у середині християнства позначився і на певній специфіці правових систем країн західного (католицтво, протестантизм) і східного (православ'я) християнства. Як небезпідставно вказують В.О. Лозовой, В.М. Сідак, католики "врешті-решт визначають ступінь релігійно-морального розвитку особистості як суму доброчесних справ чи аскетичних подвигів, натомість православ'я, у першу чергу, орієнтується у цьому питанні на чистоту, енергію і стабільність спрямування усіх сил, де головне значення мають не справи, а прагнення їх зробити" [138, с. 64, 65]. Тут доречно згадати відому притчу Христа про робітників у винограднику, в якій розповідається про людину, яка, найнявши робітників працювати у винограднику, сплатила однакову плату і тим робітникам, які працювали увесь день, і тим, які працювали лише годину (під господарем винограднику розуміється Бог, який розподіляє нагороди серед людей). Підсумовуючи притчу, Ісус Христос зазначає: "Отже будуть останні першими, а перші - останніми" (Матв., 20:16) [26, с. 949], тобто винагорода в іншому світі залежатиме не від життєвої активності людини, а від її доброчинності. Звертаючись до цієї проблематики, В.Г. Шемятенков зазначає, що "для долі західної Європи величезне значення мало те, що нею був сприйнятий урбаністичний і раціоналістичний варіант християнського вчення. Цей духовний початок західноєвропейської цивілізації, що втілився пізніше у католицтві, значно відрізнявся від аграрного різновиду вчення Христа, що був покладений в основу східного православ'я" [314, с. 11].

Вважаємо, що з більшістю із вказаних думок до певної міри можна погодитись. Дійсно, православ'я на відміну від католицтва не пережило епоху реформації, яка раціоналізувала віровчення, а також розпочала у вигляді згадуваної нами раніше теорії "двох мечів" М. Лютера відмежування права від релігії, а держави - від церкви (саме з автономії державних і церковних інститутів, на думку сучасного німецького філософа М. Спікера, бере початок принцип поділу влади [259, с. 42]). Крім того, православна доктрина, як уже вказувалось, не визнає концепції чистилища, і поділяє світ виключно на сфери раю і пекла, а вчинки людини - на такі, що бажані і не бажані Богом. Подібні фактори, поєднані з орієнтованістю православної людини на внутрішній світ, містить у собі основу для недооцінки ролі права, правового нігілізму, надання переваги іншим суспільним регуляторам (мораль і релігія), що спрямовані не на безпосереднє упорядкування людських стосунків, а на виховання індивіда у певному дусі. Менша, порівняно із західним християнством, відокремленість права від релігії є одним з факторів, що обумовлює домінування у православному суспільстві колективних інтересів над приватними.

Крім того, у православ'ї (особливо у його російському варіанті) церква майже ніколи не виступала опонентом держави і навіть була фінансово від неї залежна [9, с. 90]. Більш того, у синодальний період свого розвитку (1700-1917 рр.) Російська православна церква була фактично підпорядкована державі. Достатньо сказати, що вищій церковний орган - Священний Синод взагалі очолювався державним чиновником (обер-прокурором) [281]. Ідеалом державно-церковних відносин у східному християнстві виступає так звана "симфонії влад", в якій церковна і державна влада зливаються [14, с. 56]. Показово, що ще на початку ХХ століття російська православна філософія в особі, наприклад, І.О. Ільїна продовжувала наполягати на неможливості механістичного відділення Божого (церкви) від Кесаревого (держава), що є "мертвою фікцією" [89, с. 375]. Подібна концепція, безумовно, не сприяла впровадженню принципу верховенства права у державно-правову дійсність, формуванню громадянського суспільства та демократичних традицій.

Іншою особливістю православ'я є автономність його церков (М.О. Бердяєв називав це явище "церковний націоналізм" [22, с. 23]), які не мають всесвітнього центру і досить часто зорієнтовані на пошук власного, часто ізоляціоністського шляху [117, с. 37]. Це обумовлює меншу здатності державно-правових інститутів країн східного християнства до інтегрування з іншими культурами і знижує рівень притаманного правовим системам країн західного християнства універсалізму.

Таким чином, перелічені вище ознаки групи секуляризованих правових сімей країн християнської релігії у повній мірі властиві саме правовим системам католицьких та протестантських країн. Правові системи країн православ'я мають особливості, пов'язані з доктринальною специфікою східного християнства.

У той же час, розгляд західного і східного християнства лише під кутом протиставлення, на наш погляд, виглядає дещо спрощеним. По-перше, невідокремленість права від релігії, властиву православним країнам, не слід перебільшувати. Заглибленість православ'я у внутрішній світ проявляється лише у порівнянні з доктриною західного християнства, але аж ніяк не з іншими релігіями. Правові системи країн східного християнства є цілком секуляризованими, основною формою права є законодавство, релігійним нормам або корпоративним нормам релігійних об'єднань не наданий характер правових, церква лише опосередковано впливає на процес правовстановлення і правозастосування, а певне втручання норм релігії, моралі, звичаю у правову сферу, особливо на рівні правосвідомості, реалізації норм права, правовідносин пояснюється меншою (порівняно із західними країнами) тривалістю секуляризаційних процесів. У цьому плані спірним є намагання деяких авторів обґрунтувати тезу про те, що релігія у країнах східної Європи виконує функцію джерела права [46, с. 72; 295, с. 47].