Основоположним, з усієї сукупності конституційних принципів у сфері застосування адміністративної процедури, є принцип верховенства права, який, відповідно до проекту Адміністративно-процедурного кодексу, передбачає пріоритетність забезпечення прав та свобод людини і громадянина, справедливості і гуманності в діяльності адміністративних органів.

Витоки цього принципу сягають ще ідейно-правових поглядів Платона, Аристотеля, Цицерона. У Старо­давній Греції він позначався терміном   "isonomіа " , що  описував такий стан, який передбачав, по-перше, "рівність усіх законів стосовно до всіх громадян", а по-друге, "впевненість у тому, що влада здійснюється відповідно до відо­мих правил". Іsonomіа як основа "доброякісної влади" цінувалася античними греками вище, ніж демократія, і є припущення, що ідеї, які в сучасному розумінні є складовими змісту "верховенства права", в античній Греції передували самій демократії [40, с.127].

Відповідно до цього, понят­тя "верховенство права" розкривалося у двох значеннях: за першим воно стосувалося "всього способу життя", а за другим — "кількох інститутів публічної влади".

Тлумачення цього принципу у другому значенні передбачає діяльність магістратів, тобто органів виконавчої влади міст-держав античної Греції, у відповідно до приписів закону.

Інтерпретуючи цей принцип до сучасних умов діяльності органів управління, ми вказуємо на необхідність дотримання норм законів та підзаконних нормативно-правових актів, що визначають їх функціональність. В цьому аспекті прийняття адміністративно-процедурного кодексу буде слугувати гарантом виконання зазначеного принципу.

Розглядаючи принцип верховенства права, слід зауважити на одну особливість, яка полягає в розмежуванні поняття "право" та  "закон", адже за певних обставин закон може бути визнаний неправовим, наприклад за процедурою регламентації управлінської діяльності.

Тому визначаючи правовий статус адміністративного органу, згідно з проектом Адміністративно-процедурного кодексу, є доцільним, на думку автора, надання посадовій особі права, у випадку суперечності або обмеження прав, свобод громадян однією нормою, звертатися до вищої за юридичною силою норми чи зважати на принципи, тобто "дух" права.

Це має не лише теоретичне значення, а й практично - прикладне, особливо при побудови публічної адміністрації, яка у своїй діяльності враховує приватні інтереси поряд із державними.

Цей принцип правової держави визначає умови життєдіяльності всього соціального організму [41, с.111], тобто пронизує всю сферу функціонування органів державної влади, порядок їх створення, ліквідації, реорганізації, також передбачає порядок діяльності громадських організацій, їх взаємовідносини з державними органами, що мають відбуватися на пріоритеті правових норм.

Також, як відзначає Тимощук В.П., роль принципу верховенства права полягає в тому, що "публічна влада може не тільки творити право, а й обмежена у творені права" [16, с. 32]. Іншими словами, для держави та уповноважених нею органів встановлюються певні перепони, межі при реалізації правотворчої функції, і цими бар`єрами є конституційні принципи, зокрема в аб.3 ст.23 Конституції України записано, що "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод"; окремо взяті права та свободи людини і громадянина, що не є вичерпними, не можуть бути скасовані або обмежені в той чи інший спосіб, не визначений законом.

Так само перепоною для втручання держави у сферу людської життєдіяльності є право особи на самовизначення та самодіяльність, які є поза межею регулюючого впливу.

З приводу цього доцільно навести слова А.М. Колодія та А.Ю. Олійника, які вказують, що закон - це не продукт довільної діяльності держави, він повинен, по - перше, відповідати демократичним правовим принципам справедливості, гуманізму, демократії тощо; по - друге, затверджувати та забезпечувати права, свободи і законні інтереси громадян; по - третє, відображати суспільні відносини, що об`єктивно склалися, не допускати їх надмірного випередження чи відставання від них [42, с.112].

Останній пункт особливо важливий, з огляду на те, що на сьогодні у нас здійснюються масштабні зміни економічного, політичного, правового плану. Роль права як регулятора суспільних відносин - забезпечити вказані процеси, поставити їх у рамки закону, чим ще раз утвердити принцип верховенства права.

Актуальним прикладом, що ілюструє цю ситуацію, є проведення Адміністративної реформи, мета якої - поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, що дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною [1, с.51-54].

  Отже, однією з основних цілей функціонування правової держави є утвердження у всіх сферах принципу верховенства права, що створить відповідні умови, за яких буде досягнутий консенсус інтересів як окремо взятої людини, так і суспільства в цілому.

Другим, але не менш важливим, ніж принцип верховенства права, є принцип законності - відповідно до якого органи виконавчої влади повинні діяти у межах наданих їм повноважень і у спосіб, визначений законом.

          Досить схоже визначення принципу законності існує і у Західних доктринах, зокрема, на думку Андре де Лобадера, він "означає, що адміністративні власті зобов´язані у рішеннях, що їх вони приймають, дотримуватися закону чи, точніше, законності, тобто сукупності правових норм, багато з яких (але не всі) містяться у формальних законах" [2, с.230].

          Цей принцип пронизує всю діяльність адміністративних органів. По-перше, вирішення індивідуальних адміністративних справ, що здійснюється у точній відповідності до норми закону; по-друге, правотворчий процес, який виражається у прийнятті нормативних адміністративних актів з дотриманням принципу законності.

Як   бачимо,   зазначений  принцип    є   обмеженням   адміністративної влади.   З огляду на це доцільно згадати принцип поділу влад Ш.Л. Монтеск´є, за яким кожна влада має свою компетенцію і одночасно виступає в ролі стримуючого механізму відносно іншої. В цьому аспекті ми  говоримо про виконавчу владу, яка будує свою діяльність на дотриманні приписів, установлених законодавчою гілкою влади, а суд, що є третьою складовою такого поділу, може визнати рішення органів державного управління таким, що суперечить нормам закону.

Отже, чим краще буде налагоджена взаємодія цих принципів, тим доступнішими й енергійнішими будуть засоби контролю з боку керованих за дотриманням закону адміністрацією.

           Принцип законності, закріплений Конституцією України, свого практичного втілення набуває у законах та підзаконних нормативно-правових актах, які виступають регуляторами відносин у процесі державного управління. Правові акти у цій сфері розглядаються як регулятор поведінки держслужбовців, який встановлює рамки повноважень осіб управлінської системи та впливає на формування правової свідомості і культури у населення.

Базуючись на вищезазначеному, ми спостерігаємо, що закон має дві великі сфери впливу: по-перше, посадові особи державної служби, що є дієвою частиною системи управління і на які безпосередньо направлена регулююча сила норми права, і по-друге, громадяни, що виховуються в дусі дотримання закону. Цією характеристикою ми показуємо два основні напрями регуляторної сторони закону, а з ним і законності, оскільки закон є коренем слова законність не лише з лінгвістичної точки зору, а й з правової, саме через закон, його чинність у часі і просторі  реалізуються  принцип законності.

У випадку практичної реалізації законності необхідним є дотримання таких фундаментальних положень, як єдності законності, тобто вона мусить бути однаковою як для посадової особи, так і для пересічного громадянина; гарантування прав і свобод громадян, а саме: на закон покладається обов`язок  встановлювати соціальні та юридичні механізми дотримання норм права, якими реально забезпечуються права та свободи особи; недопустимості протиставлення законності та доцільності, адже сам закон є вищою мірою доцільності; рівності - всі суб`єкти права мають бути рівними перед законом, тобто суб`єкти управління однієї ланки наділяються однаковим об`ємом прав та обов`язків та невідворотні відповідальності у випадку недотримання або порушення норм права.

Принцип законності у практичному значенні передбачає ряд умов його функціонування, а саме:

• необхідність орієнтації державних службовців на дотримання рамок їх діяльності;
• встановлення організаційно - управлінських та правових бар`єрів як перешкод виходу чиновників за межі їх посадової функціональності;
• створення сприятливого правового клімату у правозастосовчій діяльності органів виконавчої влади, тобто формування правової культури держслужбовця.

Адміністративно - правова сфера регулюючого впливу закону на відносини в суспільстві є досить значною. Тому важливо, щоб управлінська система була максимально ефективною у своїй діяльності, здійснювала свої повноваження з відповідністю до норми права, що забезпечувало б дотримання принципу законності у системі органів управління, які  є частиною державного апарату і, власне, на державу покладається обов`язок встановлення таких умов, за яких діяльність цих органів носила б юридично-належний  характер .

Нові орієнтири в побудові системи державних органів управління в Україні  підказують, що для досягнення цієї мети, в першу чергу, необхідно видання правових актів, які б виступали регулятором  поведінки державних службовців, відповідно до принципів правової держави, одним з яких є законність. Позитивним кроком щодо цього питання було затвердження Головним управлінням державної служби України 23 жовтня 2000 року "Загальних правил поведінки державного службовця", але вони мають більш декларативний характер, ніж  практично-регулятивний. Так, згідно з п.27 вказаних правил,  норми цього документа є відображенням регулятивної абстракції, у якій певні положення передбачають можливість їх  подвійного тлумачення, що є неприпустимим у сфері управлінських відносин [43].

Ще однією негативною тенденцією у діяльності органів виконавчої влади, що співвідноситься з принцпом законності, є його розширення за рахунок підзаконних нормативно - правових актів.

 В абзаці 2 статті 19 Конституції України записано, що органи державної влади та місцевого самоврядуання, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (авт. виділ.) [44], а на практиці - питання правового регулювання адміністративної процедури здебільшого здійснюється підзаконними актами органів державного управління, що є неприпустимим, адже це компетенція винятково Верховної Ради України.