Сучасний стан правопорядку та громадської безпеки дає підстави стверджувати, що в регулюванні слід поєднувати усталеність і динамічність, аби воно було більш ефективним залежно від завдань, які вирішуються за допомогою засобів адміністративно-правового реґулювання. Тому, з урахуванням реформування всієї системи державного управління, в основу якого покладено Концепцію адміністративної реформи в Україні [94], особливого значення набувають програмно-орієнтовані засоби (концепції, програми) реґулювання діяльності міліції громадської безпеки різного рівня. Прикладами таких засобів на рівні законодавця є Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки [95] та Концепція (основи державної політики) національної безпеки України [93], схвалена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року, а на рівні Глави держави - Національна програма боротьби з корупцією [199], затверджена указом Президента України від 10 квітня 1997 року.

Постановою уряду України від 26 квітня 1996 року затверджено Концепцію розвитку системи МВС України [96], положення якої передбачали напрями вдосконалення правового статусу, функцій і структури міліції громадської безпеки, котрі ми обрали предметом дисертаційного дослідження, а окремі з них вже знайшли відбиття в законодавстві України.

Але більш детально адміністративно-правове реґулювання діяльності міліції громадської безпеки здійснюється на рівні відомства, про що свідчать такі документи: Програма діяльності органів внутрішніх справ щодо поліпшення правопорядку в Україні на початку III тисячоліття, затверджена рішенням колегії МВС України від 28 грудня 1999 року [220]; Комплексна програма вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції від 29 січня 1999 року [194]; Програма розвитку партнерських відносин між міліцією і населенням на 2000-2005 роки від 16 грудня 1999 року [221]. Безумовно, реалізація положень цих та інших відомчих програм передбачає як розроблення пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинних законодавчих і підзаконних актів, так і прийняття відповідних положень, наказів, інструкцій, правил, статутів та інших актів МВС України з питань організації діяльності підрозділів міліції громадської безпеки.

У такому парному співвідношенні розпорядчого та програмного актів (здебільшого всі програми затверджуються указами чи наказами) є своя логіка - діяльності підрозділів міліції надається не тільки орієнтуючий, але й зобов'язуючий зміст. Недоліком є те, що програм дуже багато, а інколи їх положення дублюють одне одного й не завжди в повному обсязі виконуються через недосконалість механізмів реалізації та забезпечення. Тому, на нашу думку, доцільно було б закріпити на законодавчому рівні статус таких програм, а втілення в життя їх положень забезпечити відповідними правовими засобами, у тому числі й санкціями.

Для адміністративно-правового реґулювання істотним є метод нормативів, що знаходить свій вияв і в техніко-юридичних вимогах і стандартах, нагляд за дотриманням яких здійснюють підрозділи Державної автомобільної інспекції, Державної служби охорони та дозвільної системи міліції громадської безпеки МВС України. У цих нормативах і стандартах містяться такі імперативи, що сприяють більш ритмічній діяльності об'єктів підвищеної небезпеки (автотранспортних засобів) чи впорядкуванню обігу окремих предметів (зброя, вибухові речовини і т. ін.).

Існують також інші методи адміністративно-правового реґулювання, новітніми серед яких є використання договорів [23]. Перспективність цього методу в організації діяльності міліції громадської безпеки, на наш погляд, зумовлена оновленням її статусу з урахуванням подальшої децентралізації, розмежування повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у сфері правопорядку, активізації залучення населення до охорони громадського порядку, надання громадянам управлінських послуг у межах компетенції підрозділів такої міліції.

Специфіка адміністративно-правового реґулювання діяльності міліції громадської безпеки полягає ще й у тому, що, з одного боку, вона відбувається в особливих внутрішньоорганізаційних умовах (комплектування особового складу, проходження служби, атестування, застосування працівниками спеціальних засобів, службові відрядження), а з іншого - спрямовується на забезпечення як постійних або тимчасових (ситуаційних), так і загальнодержавних та реґіональних явищ чи процесів.

Тому, на наш погляд, функціонування механізму адміністративно-правового реґулювання діяльності міліції громадської безпеки значною мірою залежить від спеціальних адміністративно-правових режимів, які утворюють його підсистему та яскраво свідчать про його особливості.

З'ясувати природу адміністративно-правових режимів можна завдяки дослідженням учених-адміністративістів, в основу яких покладено загальні властивості правових режимів. Так, Д.М. Бахрах розуміє під адміністративно-правовим режимом певне сполучення адміністративно-правових засобів реґулювання, опосередковане централізованим порядком, імперативним методом юридичного впливу, коли суб'єкти правовідносин займають юридично нерівне становище [27, с. 271-301].

Ю.М. Козлов визначає адміністративно-правові режими як комплекс державно-управлінських і адміністративно-правових заходів, істотно відмінних від тих, які застосовуються органами державної влади у звичайних умовах функціонування, [6, с. 467-468]. Деякі сумніви викликає його позиція про те, що необхідність застосування адміністративно-правових режимів - це захід вимушений, притаманний особливим ситуаціям функціонування органів виконавчої влади та спрямований на подолання неґативних явищ у відповідній галузі. Але ж існує велика кількість режимів, які забезпечують нормальне функціонування тих чи інших об'єктів, сприяють їх подальшому розвитку (наприклад, режими вільних економічних зон).

З урахуванням того, що діяльність міліції громадської безпеки спрямована на забезпечення правоохоронних режимів, має сенс з'ясувати саме їх природу та сутність.

У зміст терміна "режим" автори вкладають різні значення. Так, енциклопедичний словник розкриває етимологію слова від французького "regime" і латинського "regimen", що означає управління [235, с. 1124], і визначає його як: державний лад, метод правління; установлений розпорядок життя; сукупність правил, заходів, норм для досягнення будь-якої мети. Поняття режиму, яке наводить С.С. Алексєєв, виокремлює ступінь жорсткості юридичного реґулювання, наявність обмежень і пільг, припустимий рівень активності суб'єктів, межі їх самостійності [18, с. 185]. Існують і полярні погляди вчених. Наприклад, І.С. Самощенко під режимом розуміє законність [228, с. 12], а В.К. Колпаков, навпаки, розглядає її як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві та державі. Заслуговує на увагу його думка про те, що сутність законності як режиму полягає в підпорядкуванні розпорядженням правового характеру [83, с. 661].

У сучасний період термін "режим" дедалі більше застосовується як одна з методологічних категорій юридичної науки для розкриття принципово-важливих явищ, що свідчить про його як теоретичну, так і практичну значущість.

Ю.П. Битяк, С.В. Ківалов, В.К. Колпаков присвятили визначенню сутності та особливостей спеціальних адміністративно-правових режимів окремі розділи чи параграфи в підручниках чи посібниках з адміністративного права [8; 9; 83]. На їх думку, головним призначенням таких режимів є реґулювання особливих державних станів за допомогою системи спеціальних засобів. З таким розумінням режимів погоджуються й деякі російські вчені [239].

Велика різноманітність адміністративно-правових режимів потребує їх класифікації за різними критеріями. Найбільш вдалою, на наш погляд, є класифікація, що її запропонував Ю.О. Тихомиров. Залежно від мети він поділяє режими на декілька груп: такі, що визначають певний державний стан (надзвичайний, воєнний, стан охорони державного кордону та ін.); функціональні режими, які забезпечують функції управління чи сфери діяльності (податкової, санітарної, екологічної тощо) і так звані леґалізаційні, за допомогою яких здійснюється офіційна реєстрація юридичних і фізичних осіб або реґламентація нормативних вимог до видів діяльності [109, с. 404].

Адміністративно-правові режими, функціонування яких забезпечується підрозділами міліції громадської безпеки, мають на меті попередження або припинення злочинної чи іншої протиправної поведінки (діяльності) у сферах державної, громадської й особистої безпеки. Серед таких режимів слід особливо вказати на ті, що забезпечують громадську безпеку, безпеку держави й охорону громадського порядку: режим реєстрації та пересування громадян України та іноземців; дозвільний режим; паспортні режими; режими реєстрації та техогляду автотранспортних засобів тощо. Крім того, підрозділи міліції громадської безпеки у випадках, передбачених законодавством, можуть брати участь у забезпеченні режимів надзвичайного та воєнного стану.

Таким чином, під адміністративно-правовим режимом (як підсистеми механізму адміністративно-правового реґулювання діяльності міліції громадської безпеки), на нашу думку, треба розуміти встановлену законодавством сукупність заходів, засобів, процедур, правил діяльності, дій чи поведінки осіб щодо реалізації ними своїх прав у певних ситуаціях, нагляд за дотриманням яких покладено на спеціальні органи з метою зміцнення правопорядку, забезпечення громадської та особистої безпеки.

Але, щоб бути послідовними у визначенні вказаних загально-методологічних категорій, треба пам'ятати про стрижень усієї правової матерії - принципи права, які виступають орієнтирами для формування права, відображають його сутність і реально існуючі зв'язки в правовій системі. І, як справедливо зазначає А.М. Колодій, це тим більш актуально, що курс до демократичної, соціальної та правової держави в Україні потребує критичного, конструктивного аналізу досягнень і прорахунків загальнотеоретичної юридичної науки в минулому та її побудови на зовсім іншій, більш досконалій методологічній основі. Принципи він визначає як явища, що не тільки пов'язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, а й забезпечують єдність різних, власне правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно-категоріальних рядів [79, с. 3], від яких узагалі залежить ефективність і якісне функціонування того чи іншого механізму правового реґулювання. Більше того, учений уважає, що дії з реалізації норм права утворюють механізм правового реґулювання і мають самостійну сутність, самостійні принципи [78, с. 8].

У дослідження принципів права в Україні значний внесок зробили такі вчені, як В.Б. Авер'янов, Ю.П. Битяк, Н.П. Воронов, І.П. Голосніченко, В.М. Горшеньов, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, В.Ф. Опришко, М.Ф. Орзіх, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, О.В. Сурилов, О.Ф. Фрицький, М.В. Цвік, Ю.С. Шемшученко та інші. Вони на високому науковому рівні визначили роль і місце принципів у праві. Адже саме принципи консолідують правотворчість і правоохоронну діяльність, надають внутрішньої цілісності чинній правовій системі, сприяють зміцненню законності та правопорядку, державної та громадської дисципліни, забезпечують єдність процесу створення права, його реалізації й охорони, ґарантують реалізацію інтересів і прав українських громадян.

Тому проблема наукового розуміння сутності принципів права має сьогодні велике теоретичне і практичне значення: вона концентрує не тільки історичні, філософські, моральні та юридичні, а й сучасні соціально-політичні аспекти вітчизняної юридичної науки. Про це свідчить і аналіз класифікації принципів права, яку першими запропонували С.С. Алексєєв і Д.І. Денисов.