Як вже було зазначено у підрозділі 1.5, єдиний інформаційний простір України є об'єктом державного управління національною інформаційною сферою (НІС). У підрозділі 1.3. було зроблено висновок, що ефективність державного управління залежить і від ефективності об'єкту державного управління. Йдеться про те, що всі складові об'єкта державного управління повинні бути націлені на ефективну діяльність, яка залежить від ефективної організаційної структури, від складу об'єкту управління та ефективної інформаційної взаємодії з урахуванням як прямих, так і зворотних зв'язків. Для досягнення цього ефекту необхідно здійснити як аналіз, так і синтез об'єкта державного управління. Це, в свою чергу, дозволить визначити необхідність чи доцільність управлінського впливу з боку суб'єктів державного управління НІС. Враховуючи те, що система державного управління НІС зорієнтована на управлінську настанову удосконалювання, що базується на настанові ефективності, вважаємо за доцільне екстраполювати попередні міркування саме на удосконалювання єдиного інформаційного простору України.

Інформаційний простір є основою соціально-економічного, політичного і культурного розвитку та забезпечення безпеки України. Ефективний інформаційний простір повинен забезпечити побудову інформаційного суспільства в країні і входження її у світовий інформаційний простір. Під час дослідження об'єкта державного управління НІС використовувався двохаспектний підхід: організаційно-структурний та функціональний, який дозволив виділити певні структурні елементи на основі різноманітних ознак, вибір яких зумовлений метою та методами її досягнення. Вважаємо за доцільне акцентувати увагу на провідних структурних одиницях єдиного інформаційного простору України – національних інформаційних ресурсах та інформаційно-телекомунікаційній інфраструктурі. За функціональним підходом об'єктом управління є люди, відносини між якими здійснюються в інформаційній сфері. Отже, двохаспектний підхід дозволяє розглянути НІС не тільки як формально визначені організаційні структури, але і як суб'єктивну діяльність людей, їх усвідомлену поведінку [185].

Єдиний інформаційний простір являє собою сукупність баз та банків даних, технологій їх ведення і використання, інформаційно-телекомунікаційних систем та мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб. Іншими словами, єдиний інформаційний простір складається з таких головних компонентів:

1) інформаційні ресурси (IР) – бази і банки даних, усі види архівів, системи депозитаріїв державних IР, бібліотеки, музейні сховища і т.ін.;

2) інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура:

• територіально розподілені державні і корпоративні комп'ютерні мережі, телекомунікаційні мережі і системи спеціального призначення та загального користування, мережі і канали передачі даних, засоби комутації та управління інформаційними потоками;
• інформаційні, комп'ютерні і телекомунікаційні технології – базові, прикладні і забезпечувальні системи, засоби їх реалізації;
• науково-виробничий потенціал в галузях зв'язку, телекомунікацій, інформатики, обчислювальної техніки, поширення і доступу до інформації;
• організаційні структури, включаючи кадри, що забезпечують функціонування і розвиток національної інформаційної інфраструктури;
• ринок інформаційних технологій, засобів зв'язку, інформатизації і телекомунікацій, інформаційних продуктів і послуг;
• система взаємодії інформаційного простору України зі світовими відкритими мережами;
• система забезпечення інформаційного захисту (безпеки);
• система масової інформації;
• система інформаційного законодавства.

Слід зауважити, що можна структурувати єдиний інформаційний простір завдяки інформаційним системам, які являють собою взаємопов'язані сукупності методів і засобів збору, накопичення і зберігання, пошуку і аналітичної обробки, поширення і надання інформації. Можна виділити два типи інформаційних систем:

• системи ринкові, які забезпечують інформацією громадянське суспільство і владу (ЗМІ, правові бази даних, інформаційні системи для розваги та задоволення життєвих потреб населення, інформаційні системи з маркетингу, медицини, реклами, фінансів тощо);
• системи органів державної влади, які підтримують державне управління (для підготовки державних рішень, формування управляючих впливів, збору інформації, контролю за виконанням документів державного значення тощо).

Якщо розвиток ринкових інформаційних систем підлягає державному регулюванню, то створенням інформаційних систем органів державної влади необхідно цілеспрямовано управляти. Розглянемо більш детальніше ці системи. Розвиток ринкової інформаційної сфери – це показник зрілості громадянського суспільства. Удосконалюванню цієї сфері сприяє багатий зарубіжний та вітчизняний досвід. Вирішальна роль ЗМІ в електоральних процесах, важливе місце електронних послуг, інформаційних агентств, фінансових комунікацій в житті суспільства – все це примушує займатися цією сферою по-справжньому. Слід зазначити, що напрямки регулювання ринкової інформаційної сфери відомі: заохочення конкуренції; забезпечення доступу населення до національних інформаційних ресурсів; дотримання свободи слова; захист інтересів соціально незахищених верств населення і національних меншин; захист культурної спадщини; охорона інтелектуальної власності; захист персональної (приватної) інформації і т. ін.

Особливої державної уваги, на нашу думку, потребує галузь правової інформатизації, бо для її розвитку застосування ринкових механізмів є надто важливим. Вінцем становлення правового порядку в державі та суспільстві є закріплення юридичними нормами таких механізмів управління, які забезпечують усталеність їх розвитку при дотриманні балансу інтересів держави, суспільства, сім'ї, окремої людини. Вважаємо, що для створення адекватного механізму підтримки системи права служить правова інформатизація. Правові бази даних за своєю   суттю є розподіленими, у їх створенні та супроводі зацікавлені всі члени суспільства. При таких умовах правова інформатизація повинна розглядатися як процес взаємоузгодження відповідних правових інформаційних систем (місцевих, регіональних, міністерських, відомчих тощо), що регулюються державою. Вважаємо, що процес, який активно реалізується зусиллями багатьох незалежних розробників, можна упорядкувати тільки шляхом введення відповідних стандартів та нормативів. Спроби держави створити централізовану інформаційну систему в цій галузі заздалегідь приречені до провалу. Зараз явно назріла потреба в автоматизації процесів аналітичної обробки інформації, підготовці та обґрунтуванні на її базі ділових рішень. В галузі правової інформатизації потребують розвитку дослідження, які пов'язані з автоматизацією оцінки проектів нормативних документів відповідно до чинного законодавства. Однак вручну з кожним днем стає це робити все трудніше, оскільки українське законодавство налічує велику кількість норм права. Слідкування держави за інформаційним “порядком” є запорукою сталості державного розвитку. Інформаційні методи вказують на те, що швидкість наведення інформаційного „порядку” повинна бути помірною, а пріоритет роботи держави пов'язаним з наведенням правового порядку і стратегічним плануванням, розвитком аналітичних досліджень. Підвищенню сталості розвитку сприяє реєстрація національного багатства, урахування інформаційних баз даних тощо.

Вважаємо за доцільне підкреслити, що ринок, який по суті є каталізатором розвитку економіки, без застосування інтегруючих елементів сприяє диференціації, соціальному розшаруванню суспільства. Інтегрують і стабілізують розвиток суспільства такі сфери, як культура, наука, освіта, охорона здоров'я і, нарешті, єдиний інформаційний простір. Головне, для чого він потрібний, - це для інформаційної підтримки вирішення складних управлінських завдань. Якщо з розвитком ринкових інформаційних систем справи йдуть порівняльно непогано, то інформаційні системи органів державної влади – це вже забутий інструмент реалізації влади [186], підтримки реформування, удосконалення державного управління. На сьогодні процес створення інформаційних систем органів державної влади, як правило, не є узгодженим і комплексним. При цьому багатократно дублюються роботи і витрачаються бюджетні кошти. В цих інформаційних системах не узгоджені форми уявлення, способи і методи обробки інформації. Єдина ж стандартизація та сертифікація цих елементів відсутня.

Разом з цим останнім часом можна відмітити дві принципові тенденції у розвитку інформаційних систем органів державної влади: візуалізація та інтелектуалізація. Це проявляється в створенні геоінформаційних та інтелектуальних інформаційних систем. Такі системи – це унікальний інструмент забезпечення швидкого прийняття і контролю за виконанням державних рішень, які за своїми якісними характеристиками не поступаються рішенням, що виробляються групами спеціалістів. Слід зазначити, що предметом засвоєння геоінформаційних та інтелектуальних інформаційних технологій є проблемні галузі з такими характеристиками: велика розмитість меж сфери управління, розподіл процесів прийняття рішень, унікальність, неповторність та хаотичність розвитку подій, нечіткість цілей управління та причинно-наслідкових зв'язків, великий вплив інтуїтивного фактору у прийнятті рішень.

В суспільстві, що усталено розвинуте, влада та суспільство повинні бути взаємно інформаційно відкриті та взаємно перейматися довірою, тобто йдеться про стратегію довіри. На нашу думку, на поверхні знаходиться тезис: безладдя процесів формування єдиного інформаційного простору є недопустимою марнотратністю. Необхідно, як мінімум, їх ефективне державне регулювання. Це регулювання повинно явно здійснюватися на належному рівні влади: президентському, парламентському та урядовому. Характерною рисою процесу формування єдиного інформаційного простору України є не тільки створення технологій і технологічної структури інформатизації для забезпечення взаємодії виробників інформації і її споживачів, розподіл знань, що накопичені в інформаційних банках даних, але і врахування соціальних, економічних і політичних аспектів його формування та інтеграції у світовий інформаційний простір. Об'єктивні знання, що зберігаються в інформаційних банках даних, тільки тоді можуть стати чинником прогресивних соціально-економічних якісних змін, коли вони знайдуть зацікавленого в них споживача і будуть йому доступні. Інформаційна діяльність як сукупність інформаційних процесів у суспільстві визначає економічний потенціал суспільства нарівні з матеріальним виробництвом. Головним політичним і економічним аспектом формування єдиного інформаційного простору України є подолання інформаційного монополізму державних управлінських і комерційних структур щодо відкритості інформаційних ресурсів – перехід від презумпції закритості інформації до презумпції відкритості інформації на законодавчій та економічній основі. Відомо, що саме інформаційний монополізм може стати головним живильним середовищем бюрократизму, волюнтаризму і корупції. Юридична підтримка відкритості державних інформаційних ресурсів є необхідною передумовою забезпечення інтеграції єдиного інформаційного простору України з європейським і світовим інформаційним простором.

Цілі формування і розвитку єдиного інформаційного простору України як об'єкта державного управління НІС повинні бути зорієнтовані на наступне: