Важливе місце в системі нормативно-правових актів, які регулюють внутрішньогосподарські відносини суб'єктів аграрного підприємництва, складають локальні нормативно-правові акти. Адже, як слушно зазначається у літературі, "демократизація та перебудова системи керівництва аграрною економікою змінюють співвідношення централізованого і локального регулювання" [153, c. 75] у напрямі розширення нормотворчої діяльності самих сільськогосподарських виробників. Як слушно зазначала З.С. Беляєва, досліджуючи джерела колгоспного права, "надання основним нормативним актам колгоспних органів рис правових актів направлено на те, щоб юридично гарантувати права, які здійснюються в колгоспних відносинах" [13, c. 223]. Слід зазначити, що такі акти не тільки повинні конкретизувати загальні норми, пристосовувати їх до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням його економічного становища, а й доповнювати чинне законодавство. Можна погодитись з думкою, що "при відсутності загальнодержавного правового регулювання тих чи інших внутрігосподарських відносин допустимо врегульовувати їх самими господарствами за допомогою локальних нормативних актів" [15, c. 212]. Але, важливою умовою при розробці та застосуванні локальних актів є те, що вони не повинні погіршувати становище працівників порівняно із чинним законодавством. Крім того, вони не повинні містити  положень, що суперечать законодавству. У випадках невідповідності вимогам чинного законодавства, установчі документи (повністю або частково) у  судовому порядку можуть бути визнані недійсними. Як зазначається у господарсько-правовій літературі, позови про визнання установчих документів недійсними можуть подаватись: державними органами, які здійснюють контроль за діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності, прокурором, органом державної реєстрації, а також будь-якою особою, яка вважає порушеними свої права та законні інтереси [89, c. 102].

З метою систематизації, такі акти доцільно розділити на наступні групи. До першої віднести ті, які набувають юридичної сили з моменту їх прийняття установчими зборами (засновницький договір), до другої - ті, що набувають юридичної сили з моменту реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності (статут), до третьої - ті, що набувають юридичної сили з моменту їх прийняття загальними зборами (Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці та ін. ).

Статут - "це база для розвитку всієї системи локальних нормативних актів, які регулюють аграрні відносини" [9, c. 73]. Його можна визначити як комплексний нормативно-правовий акт, який повинен бути максимально конкретним, враховувати особливості правового режиму майна, землі, порядку управління, виробничої та іншої діяльності, закріплювати основні права та обов'язки членів (учасників) даних юридичних осіб. На підставі статуту приймаються всі інші локальні акти, які конкретизують як внутрішні, так і зовнішні відносини кооперативу. Норми статуту мають обов'язковий характер для кооперативу та його членів, а також для інших осіб, при виникненні у них відносин з кооперативом (для спадкоємців померлого члена, для осіб, які бажають вступити до кооперативу, для суду - при вирішені спорів, для кредиторів тощо).

Чинним законодавством передбачено, що статут є основним і єдиним установчим документом виробничого кооперативу. Він приймається засновниками на установчих зборах (п. 2 ст. 7 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію"). Цивільним кодексом України встановлено, що статут виробничого кооперативу, крім загальних відомостей, які повинні міститись в установчих документах юридичних осіб, має включати інформацію про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень (п. 2 ст. 164 Цивільного кодексу України). Хоч, безперечно, включення в статути таких відомостей покликано сприяти захищеності їх членів, але, як слушно зазначається в літературі, "Цивільний кодекс не повинен встановлювати вимоги до установчих документів будь-якої юридичної особи, у тому числі і кооперативу, оскільки порядок створення та діяльності юридичної особи визначає спеціальний акт, то напевно саме цей законодавчий акт більш чітко вирішить вимоги до установчих документів" [80, c. 156]. На наш погляд загальні вимоги щодо змісту установчих документів кооперативів повинні бути закріплені в Законі України "Про кооперацію", а їх особливості - у законах, які регулюють правові засади діяльності різних типів кооперативів.

Для того, щоб з'ясувати структуру статуту сільськогосподарського виробничого кооперативу, необхідно звернутись до Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" в якому міститься низка норм, що передбачають обов'язкову конкретизацію в статутах його положень. За об'єктом правового регулювання їх можна згрупувати наступним чином: 1) засновницькі (вимога щодо визначення складу засновників (п. 1 ст. 7); 2) відносини, які пов'язані з набуттям (припиненням) права членства (визначення порядку вступу до кооперативу, розміру та порядку здійснення вступного внеску і паю (п. 1 ст. 7), порядку виходу з кооперативу (п. 1 ст. 7), термін та інші умови отримання паю при виході з кооперативу (п. 1 ст. 25), перелік підстав для виключення з кооперативу, а також порядок виключення (п. 1 ст. 10); 3) норми, які регулюють порядок формування і компетенцію органів управління (п. 1 ст. 7); 4) права та обов'язки членів кооперативу (ст. 11); 5) регулювання трудових відносин членів кооперативу у т.ч. форми трудової участі та оплати праці (ст. 35); 6) майнові відносини (формування неподільного та інших фондів, розподіл доходів кооперативу, співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї (п. 1 ст. 7), встановлення майнової відповідальності (ст. 23); 7) порядок переоформлення членства в кооперативі на асоційоване членство, визначення розмірів пайових внесків асоційованих членів кооперативу (пп. 3, 4 ст. 12).

Таким чином, конкретизації підлягають саме відносини, які безпосередньо пов'язані з особою члена такого кооперативу, тобто практично, з його основними правами і обов'язками. Зазначений перелік є далеко не повним. Так, у літературі висувається пропозиція щодо необхідності чіткого встановлення у статуті правового режиму земельної ділянки, юридичної природи власності на неї, основних земельних прав та обов'язків членів кооперативу [169; c. 69]. Як зазначалось вище, врегулювання зазначеного питання повинно відбуватись на законодавчому рівні, адже зачіпає основні права членів сільськогосподарських виробничих кооперативів. Що стосується розкриття змісту цих положень, то йому частково приділено увагу у першому розділі роботи (при характеристиці права членства та умов виникнення і припинення цього права), а також у третьому розділі, який присвячено реалізації прав та обов'язків членів сільськогосподарських виробничих кооперативів.

На підставі аналізу статутів окремих сільськогосподарських виробничих кооперативів, необхідно зазначити, що практично всі вони залишаються не врегульованими. В статутах часто дублюються положення Закону, не дивлячись на те, що вони потребують детальної конкретизації. Так, зміст та особливості застосування трудових відносини у більшості статутів не розкрито. В жодному  із вивчених статутів не встановлено порядок та випадки виключення з членів кооперативу тощо.

Окремо слід зупинитися на порядку закріплення складу засновників в статутах окремих кооперативів. В статутах сільськогосподарських виробничих кооперативів Білоцерківського району Київської області  він відбувається двома способами: або шляхом зазначення в самому тексті статуту або ж в окремому списку, що додається окремим додатком, який є невід'ємною частиною статуту (п. 4.1 статуту агрофірми "Матюші", сільськогосподарського виробничого кооперативу імені Котовського, сільськогосподарського кооперативу "Нива" та ін.). Така практика є цілком правомірною. А от в деяких сільськогосподарських виробничих кооперативах, вони визначаються в установчих договорах [293; 294], які укладаються засновниками цих суб'єктів господарювання. Взагалі практика укладення виробничими кооперативами установчих договорів не тягне за собою правових наслідків для їх засновників а також третіх осіб, адже чинним законодавством України для них передбачено єдиний установчий документ, на підставі якого регулюється їх діяльність - це статут (п. 1 ст. 164 Цивільного кодексу України, ст. 8 Закону України "Про кооперацію", ст. 7 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію"). Хоч у літературі висунуто пропозицію закріпити у ЦКУ положення про необхідність укладення установчого договору для всіх організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права у випадку, коли це пов'язано з виникненням майнових прав на частку (акцію, пай тощо) у її засновників [79, c. 35].

На відміну від виробничих кооперативів, засновницький (установчий) договір є одним з обов'язкових установчих документів для створення акціонерних товариств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю (ст. 4 Закону України "Про господарські товариства"). Права та обов'язки засновників та учасників виникають з моменту здійснення договору в установленій формі, тобто підписання єдиного договірного тексту, а у випадках, коли засновниками (учасниками) є фізичні особи - з моменту нотаріального посвідчення їх підписів. У ньому визначаються зобов'язання учасників щодо створення товариства, порядку їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників (п. 2 ст. 88 ЦКУ). Крім того, залежно від виду господарського товариства, у договорі встановлюються додаткові відомості.

Як свідчить практика діяльності сільськогосподарських виробничих кооперативів, їх члени часто не обізнані зі своїми правами та обов'язками, що призводить не лише до порушень прав членів з боку кооперативу або інших осіб, а й до порушення самими членами вимог законодавства України. Для того, щоб уникнути такого становища, необхідно запозичити досвід інших країн, законодавство яких забезпечує можливість ознайомлення членів кооперативів із своїми правами і обов'язками, які закріплено в статутах. Так, Законом Російської Федерації "Про сільськогосподарську кооперацію" передбачено, що статут кооперативу підписується членами - учасниками загальних організаційних зборів із зазначенням їх прізвищ, імен, по-батькові, дат народження, місця проживання, серій та номерів паспортів чи замінюючих їх документів (п. 1 ст. 9). Копія статуту кооперативу видається кожному його члену або знаходиться у доступному для ознайомлення місці (п. 3 ст. 11). Як слушно зазначається у літературі, одне з основних призначень статуту - інформування контрагентів та інших осіб, які вступають у відносини з підприємством, про коло його діяльності, права і можливості. Ця інформаційна функція статуту припускає його публічність, тобто доступність для ознайомлення будь-якою заінтересованою особою [131, c. 188].

Зважаючи на вищезазначене, а також на особливе значення статуту, як локального акту в якому основне місце повинно відводитись закріпленню прав та обов'язків членів (учасників), а також на нестабільність та суперечність законодавства, правову незахищеність селян у процесі реформування, вважаємо за необхідне підтримати пропозицію ряду науковців щодо необхідності розроблення та прийняття Типових (Примірних) статутів виробничого кооперативу [6, c. 54; 107, c. 51; 122, c. 68; 171, c. 5] та окремих видів сільськогосподарських товариств.