На жаль, у чинному аграрному законодавстві подібні акти практично відсутні. Практика їх розробки та прийняття існувала за радянських часів, коли було розроблено Примірні статути колгоспів 1935, 1969 та 1988 років та інші, які мали силу підзаконних актів та "були обов'язковими як для колгоспників, так і для органів державної влади і державного управління" [190, c. 73] тощо. Їх значення було настільки великим, що в системі нормативно-правових актів, які регулюють колгоспні відносини, вони володіли вищою юридичною силою щодо всіх інших актів колгоспного законодавства [135, c. 64] і, навіть, щодо державних нормативних актів (кодексів, законодавчих актів. - примітка моя. - О.В. ) союзних республік, з питань, які відносились до компетенції Союзу ССР. Тому у літературі Примірний статут колгоспу часто називали Основним Законом колгоспного життя.

Для того, щоб уникнути такої обов'язковості і забезпечити простір для розробки локальних актів, які б дійно сприяли розвитку кооперативної демократії та забезпеченню прав членів підприємств, доцільно підтримати точку зору професора М.І. Козиря [61, c. 28], який зазначає, що затверджувати такі Статути мають представницькі органи зазначених суб'єктів господарювання (з'їзди або збори представників тощо). Вони повинні носити рекомендаційний характер і слугувати зразком для розробки кожним окремим кооперативом свого статуту, який би відповідав чинному законодавству та максимальним чином захищав права членів кооперативів.

Корисним при розробці Примірного статуту сільськогосподарського виробничого кооперативу може стати досвід Республіки Білорусь. Так, законодавство цієї країни містить Примірний статут колгоспу (сільськогосподарського виробничого кооперативу), затверджений Указом Президента Республіки Білорусь від 2 лютого 2001 року [292]. Його прийняття як основного та обов'язкового для застосування нормативно-правового акта, який визначає правове становище зазначеної організаційно-правової форми, свідчить про безпосереднє втручання держави у внутрішні відносини суб'єкта господарювання. Крім того, білоруські вчені зазначають про його невідповідність чинному законодавству, зокрема Цивільному кодексу Республіки Білорусь [73, c. 232]. З іншого боку, статут закріплює такі важливі положення, як випадки збереження членства в кооперативі (п. 18), розкриває основні умови виключення з нього (п. 16), закріплює такі права, як: на культурно-побутове обслуговування та допомогу колгоспу у будівництві та ремонті житла, забезпечення паливом тощо (п. 12.9). Окремі розділи присвячено питанням економічної та соціальної діяльності колгоспу, врегулюванню питань організації, оплати і дисципліни праці.

Всі інші локальні акти за змістом правових відносин, які ними регулюються можна розподілити на наступні групи: ті, які регулюють трудові, майнові (включаючи ті, що направлені на врегулювання відносин, пов'язаних з процесами паювання в реорганізованих підприємствах), управлінські відносини тощо. Комплекс локальних актів, які регулюють трудові відносини в виробничих кооперативах є дуже об'ємним. Обов'язковим внутрішнім документом повинні бути Правила внутрішнього розпорядку, які регулюють питання організації виробництва та праці, встановлюють тривалість та розпорядок робочого дня тощо. За радянських часів діяли Примірні правила внутрішнього розпорядку колгоспу, схвалені Союзною радою колгоспів 31 березня 1982 року [283], які носили рекомендаційний характер. В них було окреслено коло питань, які підлягали регулюванню у правилах внутрішнього розпорядку колгоспу, було конкретизовано передбачені Примірним статутом колгоспу основні обов'язки правління, посадових осіб та членів колгоспу по організації виробництва і праці, визначені основні положення, які стосувались робочого часу та часу відпочинку, охорони праці, встановлений порядок заохочення колгоспників та застосування до них заходів стягнення, а також порядок обслуговування особистих потреб членів колгоспу. За умови відсутності подібного рекомендаційного акта, сільськогосподарські підприємства їх практично не приймають. В такий ситуації працівники не мають можливості ознайомитись із своїми трудовими правами та обов'язками.

Оскільки питання визначення форм і систем оплати праці відноситься чинним законодавством (ст. 15 Закону України від 24 березня 1995 року "Про оплату праці" [223] до компетенції самих підприємців, то в сільськогосподарських виробничих кооперативах повинні прийматись Положення про оплату праці. На жаль, у сільськогосподарських підприємствах вони практично не розробляються. У тих же випадках, коли ці акти є в наявності, вони діють з численними порушеннями. Так, позитивним прикладом прийняття такого документа є Положення про оплату праці працівників сільськогосподарського виробничого кооперативу "Нива", що знаходиться у селі Бикова Гребля Білоцерківського району [311]. В ньому зроблено спробу визначити особливості праці за галузями сільського господарства, видами робіт та кваліфікацією працюючих. Але, затвердження його головою правління зазначеного кооперативу, а не загальними зборами призводить до правової недійсності цього акта. Тому, актуальним є прийняття Примірного Положення про оплату праці, яке б враховувало всі особливості праці в сільському господарстві. Так, Рекомендації з оплати праці в колгоспах Української РСР, розроблені Держагропромом УРСР у 1986 році [281] регулювали порядок формування та використання фонду оплати праці, встановлення тарифних ставок, норм праці та питання оплати праці залежно від галузей господарства - у рослинництві, тваринництві, а також працю механізаторів, спеціалістів, управлінського та обслуговуючого персоналу, ставили оплату праці в залежність від кінцевих результатів господарювання, від кількості та якості виробленої продукції, підвищення врожайності сільськогосподарських культур та продуктивності тваринництва, поліпшення використання техніки тощо, вже не відповідають чинному законодавству.

На цю проблему неодноразово зверталась увага у літературі [6, c. 427-428; 129, 249] адже у відносинах оплати праці держава надає суб'єктам господарювання значну самостійність (вони самі визначають форми і системи оплати праці своїх працівників (ст. 97 Кодексу законів про працю України), що на практиці призводить до ігнорування гарантій, передбачених трудовим законодавством. Враховуючи важливість цього питання, Міністерство аграрної політики України взяло на себе обов'язок розробити Примірне Положення про оплату праці працівників сільськогосподарського підприємства в умовах пореформеного аграрного сектору (п. 5.35 Галузевої угоди між Міністерством аграрної політики України, галузевими об'єднаннями підприємств та Профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2003-2004 роки [274].

Також на підприємствах доцільно приймати Положення про матеріальне та моральне стимулювання працівників. Його значення важко переоцінити, адже воно має сприяти заінтересованості працівників у кінцевих результатах своєї роботи. Крім того, розмір оплати праці залежить від рівня кваліфікації працівника, тому на підприємстві повинні прийматись та діяти Положення про атестацію основних категорій працюючих. Нині вони розробляються на підставі наступних нормативно-правових актів: "Положения об аттестации механизаторов колхозов, совхозов, организаций водохозяйственного строительства и других сельскохозяйственных предприятий и организаций [284]; "Положения о порядке присвоения званий "Мастер орошения І класса" и " Мастер орошения ІІ класса", работникам, занятым на поливе сельскохозяйственных культур" [285], "Положения о порядке присвоения званий "Мастер растениеводства " (І, ІІ и ІІІ классов) работникам, занятым на немеханизированных работах в растениеводстве [286], Положения о порядке присвоения званий "Мастер животноводства І, ІІ, ІІІ классов, работникам, занятым на немеханизированных работах в животноводстве" [287].

Зрозуміло, що такий стан речей з розробкою локальних нормативно-правових актів є незадовільним. У літературі зазначається, що локальна нормотворчість є слабо розвиненою і до цього часу у переважній більшості сільськогосподарських підприємств зводиться лише до розробки та реєстрації статутів [153, c. 79].

До другої категорії локальних нормативно-правових актів можна віднести акти, які стосуються майнових відносин у кооперативі. У літературі вказувалось на необхідність розробки такого локального акта, як Примірне Положення про майнові фонди сільськогосподарських кооперативів. Його норми повинні регулювати не тільки суспільні відносини з приводу формування майнових фондів, але і захисту майнових прав як самого кооперативу, так і його членів [168, c. 113-119].

У період реформування з'являються нові локальні нормативно-правові акти, які не були характерні для аграрного законодавства раніше. Особливості їх змісту не залежать від організаційно-правової форми підприємства. Ці акти приймаються в тих сільськогосподарських підприємствах, які утворились в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств і в яких не завершено процес паювання майна і не здійснено належного оформлення та реалізації майнових прав селян. До цієї групи відноситься Положення про порядок паювання майна, яке розробляється Комісію з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реорганізації аграрного сектору економіки та набуває чинності після затвердження загальними зборами членів підприємств. Положення про порядок паювання майна повинно визначати: право власності членів підприємства на пайовий фонд майна; критерії складання списку осіб, які мають право на майновий пай; дату, на яку проводиться розрахунок майнових паїв; методику розрахунків індивідуальних майнових паїв; порядок виділення майна в натурі співвласникам за їх бажанням у період паювання майна (п. 3 Порядку визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 177).

Отже, правове регулювання членських прав та обов'язків в сільськогосподарських кооперативах потребує подальшого вдосконалення. Зважаючи на те, що у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" встановлені лише основні засади регулювання кооперативних відносин і досить значне місце відведено локальній нормотворчості, необхідно розробити ряд рекомендаційних нормативно-правових актів, які б сприяли належному врегулюванню усіх внутрішніх відносин в таких кооперативах. Насамперед, з метою забезпечення прав членів зазначених суб'єктів господарювання доцільним є прийняття Примірного статуту сільськогосподарського виробничого кооперативу. Беручи до уваги значення трудових відносин, ряд особливостей, які притаманні сільськогосподарській праці взагалі та праці членів виробничих кооперативів зокрема, актуальною є розробка Примірних правил внутрішнього розпорядку, Примірного положення про оплату праці в сільськогосподарських підприємствах недержавної форми власності, Примірного положення про матеріальне та моральне стимулювання працівників тощо.

На підставі проведеного у цьому розділі дослідження, можна дійти наступних висновків:

Особа, яка вступила у сільськогосподарський кооператив, є носієм конституційних та галузевих прав і обов'язків. У свою чергу останні можливо розділити на ті, що стосуються всіх осіб, працюючих у галузі сільськогосподарського виробництва та ті, що притаманні лише членам сільськогосподарських кооперативів: виробничих, обслуговуючих тощо.

Права та обов'язки членів кооперативів взагалі, та сільськогосподарських виробничих зокрема, необхідно відрізняти від прав та обов'язків учасників господарських товариств, які в літературі отримали назву корпоративних. Перші носять, насамперед, майновий характер. Другі - ґрунтуються на принципах взаємодопомоги з метою задоволення, насамперед, економічних, соціальних та інших потреб членів.