Серед актів законодавства, якими регулюються права та обов'язки членів сільськогосподарських виробничих кооперативів провідне місце займає Конституція України, адже вона проголосила людину найвищою соціальною  цінністю, права і свободи якої та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). Ставлячи на перше місце саме інтереси людини, Основний Закон підкреслив, що в своїй діяльності держава  має бути обмежена її правами і свободами. Крім того, усі визнаються вільними і рівними у своїй гідності та правах. А права і свободи людини - невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Конституція також гарантує громадянам рівні конституційні права і свободи та їх рівність перед законом (ст. 24). Конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів чи внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Тобто, забороняється погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законодавстві України. В Основному Законі знайшов закріплення принцип єдності прав й обов'язків людини й громадянина (ст. 23), тобто не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути й обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки [67, c. 203].

Важливе місце в Конституції України присвячено саме правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина (Р. ІІ). Адже "за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно, і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи" [67, c. 206-207]. До них відносяться: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні і культурні (духовні, гуманітарні).

Конституція значно розширила перелік основних прав і свобод громадян. Вона закріпила право власності українського народу на землю та її надра (ст. 13). Проголосила, що право власності на землю набувається і реалізується виключно відповідно до закону (ст. 14). Це положення має особливе значення всіх суб'єктів господарювання на селі, адже їх діяльність неможлива без використання землі як основного засобу виробництва. Крім того, звертає на себе увагу положення статті 41, в якій передбачено, що право приватної власності є непорушним, набувається в порядку, визначеному законом і ніхто не може бути протиправно його позбавлений. Закріплюючи право громадян  на свободу об'єднання в громадські організації (ст. 36) та право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42), Конституція України надала можливість утворювати різні за організаційно-правовою формою суб'єкти господарювання, у тому числі і сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Члени кооперативів, як рівноправні громадяни, користуються всім обсягом конституційних прав та на них покладаються у повній мірі конституційні обов'язки, які також охоплюють всі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зовнішню (зовнішньополітичну). Важливою гарантією реалізації прав є можливість кожного у випадках їх порушення звернутись до суду (ст. 55), а також право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю (ст. 56). 

Серед інших актів законодавства, в яких закріплюються правомочності членів виробничих кооперативів є Цивільний та Господарський кодекси України, Закони  України "Про власність" та  "Про кооперацію". Так, законом "Про власність" встановлено перелік об'єктів, які можуть належати кооперативу на праві власності (ст. 24), визначено порядок  регулювання деяких майнових прав членів кооперативу, зокрема: на отримання доходу; на визначення у майні кооперативу частки його члена; право на виділення йому належної частки в майні кооперативу в натурі, грошах або цінних паперах у разі добровільного виходу; на отримання майна при ліквідації кооперативу після розрахунків із бюджетом, банками та іншими кредиторами . Закріплення в Цивільному та Господарському кодексах України положень, які стосуються регулювання відносин у виробничих кооперативах свідчить з одного боку про зростання ролі таких підприємств не тільки в агропромисловому комплексі, а й в інших галузях народного господарства. З іншого боку, неузгодженість норм цих кодексів між собою, а також  норм Законів України "Про кооперацію" та "Про сільськогосподарську кооперацію" призводить до неврегульованості ряду питань, як у сфері зовнішньокооперативних, так і внутрішньокооперативних відносин. Так, Господарський кодекс відніс виробничі кооперативи до підприємств колективної власності, що відповідає і нормам Закону "Про власність" (ст. 20), але не узгоджується з положеннями Цивільного кодексу України, Законів України "Про кооперацію" та "Про сільськогосподарську кооперацію". Крім того, встановлюючи загальні засади щодо регулювання майнових відносин у виробничому кооперативі, Цивільний (п. 2 ст. 163) та Господарський (п. 1 ст. 180) кодекси України закріпили субсидіарну відповідальність членів за його зобов'язаннями. Що суперечить нормам Закону України "Про кооперацію", яким передбачено, що члени кооперативу відповідають за його зобов'язаннями  в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено статутом кооперативу або законом (ст. 27). Як уже зазначалось раніше, Цивільний кодекс України містить положення, яке передбачає право члена кооперативу передати пай (його частину) іншому члену кооперативу або особі, яка не є членом такого кооперативу (п. 3 ст. 166). На наш погляд, його закріплення не відповідає основним принципам кооперації і може призвести до привалювання майнових відносин у виробничих кооперативах, що є неприпустимим.

         Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначено Законом України "Про кооперацію". Ним встановлюються основні засади регулювання діяльності виробничого, обслуговуючого і споживчого кооперативів. Крім того, для гарантування основних прав членів цих кооперативів важливе значення мають наведені в ньому принципи кооперації, такі, як: добровільність вступу та безперешкодного виходу з кооперативної організації; соціальна справедливість, взаємодопомога та співробітництво; рівне право голосу під час прийняття рішень (один член кооперативу - один голос); вільний вибір напрямів і видів діяльності; демократичний контроль за діяльністю кооперативних організацій та їх посадових осіб з боку членів кооперативних організацій; безпосередня участь членів кооперативної організації у її діяльності. Законом також впорядковано певні питання, які не було належним чином врегульовано в законодавстві про кооперацію. Так, передбачено обов'язкове утворення резервного та спеціального фондів кооперативу (ст. 20), здійснення додаткових видів внесків (ст. 2). Закріплено порядок створення кооперативу, чітко встановлено коло засновників  (ст. 7) та членів (ст. 10), визначено основні права та обов'язки членів (ст. 12). Важливе місце в законі відведено визначенню компетенції органів управління кооперативом (загальним зборам, правлінню). На жаль, в законі не відбито особливості в організації та діяльності основних типів кооперативів, що не сприяє вдосконаленню їх правового регулювання. Крім того, як слушно зазначається у літературі, "видається архаїчним, запозиченим із соціалістичних часів, регулювання порядку формування фондів та встановлення обов'язку членів кооперативу сплачувати різні внески у ці фонди" [79, c. 137].

 Трудові права та обов'язки  членів кооперативів, як й інших учасників  сільськогосподарського виробництва, визначаються нормами трудового законодавства. Важливу роль у забезпеченні і гарантуванні трудових прав членів кооперативів відіграє Кодекс законів про працю України. Його дія  розповсюджується на трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності. Таким чином, всі категорії працюючих у сільському господарстві отримали рівний обсяг трудових прав та мінімальні соціальні гарантії, які передбачено законодавством про працю.

Особливе значення для врегулювання прав та обов'язків членів сільськогосподарських виробничих кооперативів має земельне законодавство. Так, Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 року, який вступив в дію з 1 січня 2002 року [194], закріплює рівні для всіх громадян підстави набуття права власності на землю (ст. 81), права (ст. 90) та обов'язки (ст. 91) власників земельних ділянок, право користування (оренди) (ст. 93), права і обов'язки землекористувачів (ст. ст 95, 96) тощо. На жаль, в ньому не згадуються сільськогосподарські виробничі кооперативи як суб'єкти права власності на землі сільськогосподарського призначення, адже вони мають ряд особливостей, які відрізняють їх від інших суб'єктів господарювання, а саме: наявність пайового фонду, можливість здійснення майнових внесків земельними ділянками, а також обов'язковість повернення таких внесків власникам при їх виході з кооперативу у натурі. Також на земельні відносини в сільськогосподарських виробничих кооперативах розповсюджуються положення Законів України від 11 грудня 2003 року "Про оцінку земель" [218], від 6 жовтня 1998 року "Про оренду землі" [219], від 3 липня 1992 року "Про плату за землю" [217] тощо. Заслуговує на увагу низка постанов Кабінету Міністрів України із земельних питань, а саме: від 11 жовтня 2002 року "Про експертну грошову оцінку земельних ділянок" [242], від 28 лютого 2001 року "Про врегулювання питань щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки" [247]. Ряд постанов Кабінету Міністрів України  присвячено питанням оформлення права власності на земельну ділянку та порядку укладення договорів оренди землі [243; 245; 246], що дозволяє забезпечити належний захист прав селян відповідно при оформлені права власності на земельну ділянку, а також при укладені ними договорів оренди такої ділянки.

З прийняттям Указу Президента України від 3 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" [237] було зроблено останній крок щодо ліквідації колективних сільськогосподарських підприємств та створення на базі їх майна і землі сільськогосподарських кооперативів, приватно-орендних підприємств, господарських товариств тощо. Цей процес супроводжувався чисельними випадками порушення прав селян на землю та майно [256]. На невідповідність норм зазначеного указу чинному законодавству, його антиконституційний характер, неодноразово зверталась увага в літературі. Докладний його аналіз не входить в завдання даного дослідження. Але слід зазначити, що на його підставі почали створюватись підприємства, пайовий (статутний) фонд яких формувався не за рахунок виділених у натурі та належних селянам на праві власності земельних ділянок та майна, а за рахунок земельних та майнових паїв, право на які посвідчується відповідними сертифікатами[(244; 247] або ж паї членів таких підприємств  використовуються на умовах оренди [249]. Порядок створення зазначених підприємств належним чином не врегульовано у законодавстві України. Тому слушною є пропозиція з метою уніфікації правового регулювання реструктуризації, усунення недоліків та протиріч чинного законодавства, прийняти комплексний законодавчий акт - Закон України "Про реструктуризацію недержавних сільськогосподарських підприємств" [57, c. 10].