Важливість "людського компоненту" в будь якій інформаційній системі пояснюється особливостями технічної обробки інформації на сучасному етапі розвитку науки та техніки. Як зазначається в Тлумачному словнику по обчислювальній техніці, виданому у видавництві Microsoft Press "information - інформація - зміст, значення даних, яке бачать в ньому люди. Зазвичай дані складаються з фактів, які стають інформацією в певному контексті і зрозумілі людям. Комп'ютери обробляють дані без будь-якого розуміння того, що ці дані собою являють" [48, 15 - 22]. Таке визначення інформації розкриває нам ще один аспект соціальної цінності і ролі інформації, формулює об'єктивний погляд на відносини людини та машини в інформаційному процесі, які, в свою чергу потребують правового регулювання.

Інформація в соціальному аспекті носить виключно суб'єктивний характер. Будь які дані будуть складати певну інформацію для суб'єкту лише в тому випадку, якщо він здатен їх осягнути, сприйняти, інтерпретувати. Але в юридичному аспекті ці дані будуть вважатися інформацією, правові основи розповсюдження та використання даної інформації будуть абсолютно однаковими для всіх осіб, незалежно від того, чи має вона якусь цінність та значення для них чи ні.

Виходячи зі змісту інформації ми можемо класифікувати її по багатьох засадах. Так, інформацію можна класифікувати, виходячи з її цінності для суспільства та окремих індивідів. Ми можемо класифікувати інформацію по галузям знань. Також, враховуючи умови розповсюдження інформації, можна виділити відкриту та закриту (обмежену в розповсюдженні) інформацію. Відкриту інформацію також можна класифікувати на вільну та комерційну, виходячи з того, чи передбачена матеріальна компенсація за використання цієї інформації, чи ні. Закрита інформація також не є однорідною, до неї можна включати інформацію, в що є приватною, комерційною або державною таємницею.

Закон України "Про інформацію" в ст.ст. 18 - 25 визначає, що основними видами інформації є:

• статистична інформація;
• адміністративна інформація (дані);
• масова інформація;
• інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;
• правова інформація;
• інформація про особу;
• інформація довідково-енциклопедичного характеру;
• соціологічна інформація. [77]

Статистична інформація (ст. 19 Закону України "Про інформацію") представляє собою офіційну документовану державну інформацію, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України.

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових закладів та інших зацікавлених організацій до неопублікованих статистичних даних. Обмеження вільного доступу до статистичної інформації можливі лише у випадках, передбачених законами України.

Більш детально правовий режим статистичної інформації встановлюється Законом України "Про державну статистику"[69]. Зокрема, цим Законом передбачається наявність конфіденційної статистичної інформації (ч. 7 ст. 1), тобто статистичної інформації, яка належить до інформації з обмеженим доступом і знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремого респондента та поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов. Це стосується, передусім, первинних статистичних даних та інформації, на підставі якої можна визначити конфіденційну статистичну інформацію щодо конкретного респондента. Такі дані заборонені для вільного розповсюдження, окрім випадків, якщо вони отримані із загальнодоступних джерел (ст.ст. 21, 22).

Згаданий Закон також регулює право власності на статистичну інформацію. Зокрема в ст. 23 передбачено, що статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, отримані у процесі проведення інших статистичних спостережень, є державною власністю, що знаходиться в оперативному управлінні органів державної статистики, які володіють, використовують і розпоряджаються цією статистичною інформацією, визначають правила її збирання, опрацювання, поширення, збереження, захисту та використання. Подібна норма є додатковою гарантією збереження конфіденційності статистичних даних щодо окремого респондента, оскільки забороняє передачу таких даних у приватну власність.

Фізичні або юридичні особи можуть отримувати у власність лише зведену знеособлену статистичну інформацію, отриману органами державної статистики у процесі статистичних спостережень, що проведені за рахунок коштів цієї особи-замовника. В цьому випадку право власності визначається договорами на створення цієї інформації, які також передбачають умови поширення органами державної статистики вказаної інформації.

В 2002 році Закон було доповнено ст. 19-1, нормами якої встановлювався новий вид інформації - адміністративна інформація (дані). Хоча новим цей вид інформації можна назвати лише з певними застереженнями. Адже фактично подібний вид даних існував вже давно і широко використовувався в органах державної влади та місцевого самоврядування. Вказана стаття лише надавала офіційне визначення такої інформації, вказуючи, що "Адміністративна інформація (дані) - це офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції". Порядок збирання, обробки та режими доступу до адміністративної інформації регулюються на сьогоднішній день в основному підзаконними актами.

Визначальну роль в механізмі публічної влади відіграє масова інформація, яка визначається Законом України "Про інформацію" (ст. 20) як публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Законодавець класифікує цей вид інформації відносно її носіїв або засобів комунікації, за допомогою яких вона поширюється. Так, до друкованих засобів масової інформації закон відносить періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальна інформація поширюється за допомогою таких засобів масової інформації як радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис та відеозапис. необхідно підкреслити, що в такій класифікації застосовується дві різні основи. Так, друковані періодичні та разові видання, кіно-, звуко- та відеозаписи за своєю суттю є носіями інформації, в той час як радіомовлення та телебачення є засобами масової комунікації. Принциповою різницею в даному випадку є те, що засоби масової комунікації є самодостатніми щодо механізмів передачі інформації до її споживачів і вже в силу самого свого існування є засобами масової інформації, а носії інформації для перетворення в повноцінні засоби масової інформації потребують окремих механізмів розповсюдження. Саме це обумовлює той факт, що радіомовлення і телебачення вважаються найефективнішими інструментами поширення інформації.

Конкретні правові режими розповсюдження масової інформації, так само як і порядок створення та функціонування засобів масової інформації визначається окремими нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 1 ст. 21 Закону України "Про інформацію", інформація державних органів та органів місцевого самоврядування - це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого самоврядування.

Іншими словами, в даній нормі мова йде про інформацію що виробляється органами публічної влади в процесі здійснення ними своїх владних функцій. Як ми вже відзначали, сам процес управління побудовано на механізмах передачі інформації від суб'єктів управління до об'єктів та навпаки. Без таких комунікативних зв'язків здійснення влади неможливе. Власне кажучи, інформація у формі нормативно-правових актів, розпоряджень, повідомлень і є основним продуктом діяльності владних інституцій.

Основними джерелами інформації державних органів та органів місцевого самоврядування є законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого самоврядування.

Ця інформація може передаватися і розповсюджуватися шляхом:

• опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;
• опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо - та аудіовізуальні засоби масової інформації;
• безпосереднього доведення її до зацікавлених осіб (усно, письмово чи іншими способами);
• надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;
• оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.

Ряд з цих пунктів викликають певні запитання. По перше, згідно зі ст. 5, 6 та 7 Конституції України в систему публічної влади України входять органи державної влади та місцевого самоврядування. Звідси використання в Законі "Про інформацію" такого терміну, як "органи регіонального самоврядування" є неконституційним, так само суперечить Конституції термін "державні органи", замість якого слід вживати термін "органи державної влади".

По-друге, визначивши інформацію органів державної влади та органів місцевого самоврядування як офіційну документовану інформацію, законодавець значно звузив поняття цього виду інформації. Відомо, що посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування можуть давати розпорядження, вказівки, роз'яснення в усній формі. І така інформація також може вважатися офіційною, хоча вона не є документованою і не підпадає під дію норм ст. 23 Закону України "Про інформацію".

По-третє, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про інформацію", яка визначає шляхи розповсюдження інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування, суперечить ч. 1 та 2 цієї ж статті, оскільки згідно з ними розповсюдження цієї інформації як офіційної можливе лише на фізичних носіях, які визнано офіційними. При розповсюдженні подібної інформації в усній формі, за допомогою аудіо -, аудіовізуальних засобів масової інформації вона втрачає характер документованої, таким чином не матиме юридичного значення.

На наш погляд, названі норми потребують істотного вдосконалення. Передусім в частині, що офіційною слід вважати будь-яку інформацію органів державної влади та місцевого самоврядування, яку було публічно розповсюджено або їх посадовими особами, або спеціально на те уповноваженими особами чи структурними підрозділами: прес-секретарями, прес-службами тощо.