Проблеми взаємодії громадськості та міліції є актуальними в сучасному українському суспільстві, для якого все гостріше постає питання контролю громадського суспільства та впливу суспільної думки на конкретні політичні, економічні та соціальні процеси. Загальновідомо, що суспільство по відношенню до держави є первинним, тому держава та її інститути повинні бути підконтрольними суспільству, а не навпаки.

Сьогодні велику небезпеку для держави та суспільства становить правовий нігілізм, який витікає не лише із зневажливого ставлення до закону пересічних громадян, але й представників управлінської ланки та посадових осіб, які зобов'язані бути провідниками вимог закону. Виникає правовий нігілізм ще й тому, що виконавча влада не завжди може забезпечити виконання законів. Значною мірою це пов'язано з тим, що в Україні лише починається зародження основ громадянського суспільства, тобто суспільства, що складається із свідомих і політично активних громадян, об'єднаних у партії, союзи, асоціації та інші види суспільних інститутів, що усвідомлюють власні інтереси, здатністю захищати ці інтереси законним шляхом і одночасно погоджувати їх з інтересами інших груп, прошарків та класів.

Сьогодні для органів міліції є важливою думка суспільства. Між громадянським суспільством і формуванням громадської думки існують зв'язки, суть яких у тому, що інститути та елементи цього суспільства під час своєї взаємодії з міліцією формують уявлення громадян про працівників міліції і систему органів міліції в цілому. Крім того, міліція повинна бути підконтрольною суспільству, оскільки міліція є однією з ланок державного механізму. Громадський контроль за діяльністю міліції є важливим інститутом демократії та самостійною ланкою політичної системи.

Невід'ємною частиною адміністративної діяльності міліції є контроль, що здійснюється громадськістю, зокрема, громадськими організаціями, трудовими колективами, органами громадської самодіяльності, населенням [239, с. 173]. На нашу думку, контроль можна розглядати як участь громадян в управлінні справами держави та суспільства, однак це не означає, що всі громадяни повинні брати участь у контролі. Тому необхідно, щоб кожна ланка управлінського процесу була підконтрольна народові, а кожен громадянин за власним бажанням був учасником здійснення контролю [240, с. 177]. Вказані групи чітко вказують на існування зв'язку між представницькою та безпосередньою демократією в контрольній діяльності держави.

Організація громадського контролю за діяльністю міліції є напрямком взаємодії міліції та населення, що здійснюється на підставі законодавства України та міжнародних нормативно-правових актів.

Гарантіями здійснення громадського контролю за діяльністю міліції є Закон України від 19 червня 2003 р. "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" [3], Закон України від 02 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян" [241], Закон України від 16 грудня 1992 р. "Про об'єднання громадян" [242], Постанова Кабінету Міністрів України №140 від 26 лютого 1993 р. "Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян" [243] та інші нормативно-правові акти.

Конституція України передбачає можливість для кожного вибирати спосіб захисту власних прав, свобод та інтересів, а саме: звертатися за допомогою до державних, в тому числі правоохоронних органів, використовувати право на самозахист або діяти через громадські об'єднання. Право на створення громадських об'єднань закріплено у ст. 36 Конституції України: "Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів" [1, с. 15], а відповідно до ст. 37 Конституції України, заборона діяльності об'єднання громадян здійснюється лише в судовому порядку [1, с. 16].

Зміст цього права, основні його державні гарантії, статус об'єднань громадян, порядок їх створення та припинення діяльності визначаються Законом України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" [242], Загальною декларацією прав людини та іншими законами про окремі види об'єднань громадян. Дія Закону розповсюджується на всі об'єднання громадян, створених за ініціативи громадян, за винятком релігійних, кооперативних організацій, об'єднань громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційних фондів, органів місцевого та регіонального самоврядування, органів громадської самодіяльності та інших об'єднань громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством. Під об'єднанням громадян розуміється добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви, відповідно до цього Закону, визнається політичною партією або громадською організацією.

Ознаками громадської організації є неурядовість (незалежність об'єднання від держави), неприбутковість та добровільність об'єднання членів. М. Дейчаківський визначає громадську організацію як незалежну, тобто таку, яка самостійно визначає сферу своєї діяльності, форми і методи роботи [244, C. 5]. На думку С.О. Авакьян, громадські об'єднання - це існуючі відокремлено від держави самодіяльні і самоврядні об'єднання громадян для задоволення їхніх загальних інтересів усередині об'єднання і для досягнення цілей у зовнішньому середовищі методами і засобами, що відповідають природі об'єднання і не суперечать закону [144, с. 12-15]. Таким чином, С.О. Авакьян крім основних загальноприйнятих ознак визначає ще одну ознаку - самоврядність.

Закон України "Про об'єднання громадян" є рамковим законом для діяльності всіх організацій, створених на підставі конституційного права кожного на об'єднання. Необхідність прийняття цього Закону була продиктована тим, що об'єднання громадян мають однакові ознаки. Так, об'єднання громадян всі питання діяльності вирішують на зборах усіх членів або їхніх представників, діють від свого імені та на основі законності, гласності та рівноправності членів, не можуть бути перетворені в комерційні організації, не переслідують комерційної цілі або отримання прибутків, самостійні у виборі своєї діяльності. Вони також утворюються громадянами на добровільній основі, в силу своєї природи вони не мають державно-владних повноважень, не визнані суб'єктами правотворчості. Джерелом їхніх повноважень юридичного характеру можуть бути тільки нормативно-правові акти.

На думку Л.В. Коваль, громадські організації виникають за ініціативи громадян на добровільній основі, мають власний статут і фіксоване членство, самостійно обирають керівні органи, а матеріальна база в більшості випадках формується через систему внесків. До громадських організацій належать добровільні товариства, професійні спілки, релігійні організації, творчі спілки [245, с. 126]. Громадські організації мають право брати участь у політичній діяльності, проводити демонстрації, збори, мітинги тощо [246, с. 639], що підтверджується законами, які регулюють порядок створення та діяльність окремих видів громадських організацій - професійних спілок, молодіжних та дитячих, творчих спілок тощо.

Отже, за спрямованістю і характером діяльності громадські організації в Україні бувають двох типів: організації для задоволення особистих потреб (спортивні товариства, спілки книголюбів, товариства мисливців і рибалок тощо) та організації для задоволення професійних чи суспільних інтересів (професійні спілки, національно-культурні, наукові, науково-технічні товариства, творчі спілки тощо).

Громадські організації, які ще можна називати колективними суб'єктами, - це організовані, відособлені самоврядні групи людей, які наділені правами виступати у відносинах з іншими суб'єктами як єдине ціле, персоніфіковано. Д.Н. Бахрах виділяє чотири види громадських організацій в залежності від ступеню організаційної самодіяльності, цілей і обов'язків правового положення. Таким чином, виділяються організації, структурні підрозділи, трудові та інші колективи та їхні структурні підрозділи і складні організації [247, с. 23].

Громадська організація - це елемент політичної системи суспільства, що відіграє в ній певну роль та має свої функції, і разом з іншими елементами політичної організації суспільства утворює струнку і внутрішньо узгоджену систему громадських і державних організацій.

Відповідно до ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", об'єднання громадян мають право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських органах. Таким чином, об'єднання громадян мають право здійснювати правозахисну діяльність в наступних формах: участь у законопроектній роботі, у виробленні рішень органів держави, участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі, правова допомога у складанні скарг, листів, звернень.

Об'єднання громадян зобов'язані дотримуватися законодавства України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, що стосуються сфери його діяльності, а також норм, передбачених його статутом та іншими статутними документами.

Громадські організації вступають в адміністративно-правові відносини з органами влади під час легалізації. Проблематика державної реєстрації піднімалася Ю.А. Тихомировим, який підкреслював, що державна реєстрація юридичних осіб є легальним офіційним визнанням їхньої правоздатності і засобом посвідчення їхніх дій, сприяє обліку і повній, достовірній інформації про їх учасників. Первинна легітимація учасників означає їх державний облік як суб'єктів права. Збір публічно-достовірних даних про їхнє положення, контроль за законністю їхнього виникнення, реорганізації і ліквідації [248, с. 216].

Умови і порядок легалізації громадських організацій в Україні визначаються Положенням "Про порядок легалізації об'єднань громадян", затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №140 від 26 лютого 1993 р. [243].

Закон України "Про об'єднання громадян" визначає два способи легалізації громадських організацій: державна реєстрація і легалізація шляхом повідомлення, проте, на відміну від Закону Положення "Про порядок легалізації об'єднань громадян" регулює саму процедуру легалізації.

Адміністративно-правовий статус громадської організації, який можна визначити як правове положення у відносинах із суб'єктами виконавчої влади, врегульоване нормами адміністративного права, є складовою загального правового статусу громадської організації. Права та обов'язки громадської організації, про які йдеться в адміністративно-правових нормах, є похідними від конституційних і їх конкретизують. Адміністративно-правовий статус суб'єктів адміністративного права встановлюється Конституцією України та актами органів влади. У формуванні та реалізації складових цього статусу значну роль відіграють органи виконавчої влади [249, с. 80-81].

Міністерство юстиції України, місцеві органи виконавчої влади, виконавчі комітети сільських, селищних, міських Рад здійснюють контроль за відповідністю діяльності об'єднань громадян встановленим цілям. Згідно ст. 28 Закону України "Про об'єднання громадян", у разі виявлення порушень об'єднаннями громадян чинного законодавства або вчинення ними дій, що суперечать їх основним цілям, легалізуючим органом може бути винесено керівним органам об'єднань попередження, штраф, тимчасова заборона або зупинення окремих видів діяльності, діяльності загалом або примусовий розпуск (ліквідація).