Очевидно, що реалізація Національної програми інформатизації неможлива без її фінансового забезпечення та економічного стимулювання. Відповідно до ст.24 Закону України "Про Національну програму інформатизації" фінансування формування та виконання Національної програми інформатизації здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, що не заборонені законодавством України. Внесення до Державного бюджету України видатків, що необхідні для реалізації Національної програми інформатизації, є обов'язковим [87]. Закон України "Про Державний бюджет" на наступний бюджетний рік визначає обсяги фінансування Національної програми інформатизації з Державного бюджету України. Так, аналіз Державного бюджету України на 2000 р. показує, що він базується на головних прогнозованих макропоказниках економічного і соціального розвитку України на 2000 р., податковому законодавстві, а також на результатах аналізу виконання бюджету в поточному році [246].

Таким чином, курс держави на розвиток інформаційної сфери залишається незмінним, тому що це єдина можливість створити реальні передумови переходу українського суспільства до інформаційної фази розвитку, підняти нашу країну до рівня високорозвинених держав світу. Головним інструментом в реалізації цього завдання і надалі буде Національна програма інформатизації. У 1998 р. почався процес реалізації програми, що потребує поступового і якісного вирішення організаційних, правових, фінансових, технологічних, технічних та інших проблем. Очевидно, що успіх цих акцій об'єктивно залежить від економічного потенціалу держави. Проте, вважається, що і правові заходи в значній мірі сприяють ефективній реалізації державної інформаційної політики, що спрямована на побудову правової, демократичної, соціальної держави, а саме інформаційної держави. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне зорієнтувати всі органи державної влади як суб'єктів державного управління НІС на розвиток правової основи державної інформаційної політики, державного управління НІС в цьому перспективному і єдино вірному напрямку.

Вважається дуже важливим прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України [247]. Єдиний інформаційний простір України інтегрує всі сфери діяльності суспільства та держави, охоплює всі регіони та території країни. Тому норми права інформаційного законодавства присутні в більшості законодавчих актів України. Інформаційне законодавство, що включає нормативно-правові акти, які цілком присвячені питанням правового регулювання в інформаційній сфері, і окремі норми за даним предметом в інших нормативно-правових актах, є одночасно основним інструментом реалізації та однією з головних сфер формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових "інформаційних" законів: "Про інформацію" [11], "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" [229], "Про державну таємницю" [141], "Про звернення громадян" [248], "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" [249], "Про телебачення і радіомовлення" [250], "Про інформаційні агентства" [200], "Про науково-технічну інформацію" [149], "Про захист інформації в автоматизованих системах" [150], "Про рекламу" [251], "Про авторське право та суміжні права" [252], "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" [253], "Про Національну програму інформатизації" [87], "Про Концепцію Національної програми інформатизації" [86] тощо. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло відносин у національній інформаційній сфері так і залишилося неурегульованим. Насамперед, це стосується реального забезпечення права громадян на свободу одержання інформації, відповідальності за неподання і приховання інформації, за поширення недостовірної інформації і дифамації, порядку та умов використання інформації обмеженого доступу, включаючи персональні дані, комерційну, службову та інші види таємниць, проблем інформаційного забезпечення формування громадянського суспільства і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвитку засобів масової інформації, масової комунікації і зв'язку в умовах ринкової економіки, регулювання ринку інформаційної продукції та послуг і т.ін.

На наш погляд, розробка інформаційного законодавства повинна враховувати входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу розвитку нову державну інформаційну політику – соціально-технологічну, в якій є місце проблемам інформаційних прав особистості, узгодженню інтересів людини – суспільства – держави. Так само було б доцільним зробити акцент на правовій інформатизації суспільства і держави. Це питання ще потребує подальшої наукової розробки, і актуальність цих досліджень не викликає ніякого сумніву. Деякі аспекти цієї проблеми будуть розглянуті при дослідженні реалізації інформаційної політики ОВС України.

Деякі науковці вважають, що існуючі недоліки законотворчої діяльності пов'язані з тим, що "в Україні сформувалася національна специфічна змішана доктрина права, яка поєднує в собі елементи англо-американської та європейської континентальної доктрини права" [254]. Дозволимо прокоментувати це положення. По-перше, треба, на наш погляд, визначитися з терміном "змішана". Що є критерієм віднесення існуючої доктрини права в країні до першої, другої або змішаної доктрини права? Вважаємо за доцільне нагадати, що "сім'я правових систем – це сукупність національних правових систем, що об'єднані на основі загальних ознак, із яких виділилась головна ознака – форма (джерело) права під час історичного процесу їх становлення" [225, с. 276]. Стосовно тієї чи іншої країни використання поняття "національна правова система" досить важливе, тому що в ній поряд з власно правом можуть відігравати визначну роль або судова (юридична) практика, або правова ідеологія, від чого в свою чергу залежить "весь світ" правових явищ. Відомо, що правова система України бере свої витоки з романо - германської правової системи. Існують і конкретні ознаки цієї правової сім'ї [225, с. 77-281; 255]. Безумовно, процеси глобалізації, інтеграції, що відбуваються у всьому світі, впливають на склад та співвідношення ознак правової системи, але головна ознака залишається наріжним каменем правової системи. Підтвердженням такого погляду, на нашу думку, є той факт, що американська правова система – це своєрідна складова частина саме англо-американської сім'ї правових систем, а не змішана правова система, незважаючи на те, що в ній присутня ознака систематизації законодавства, яка в той же час в більш удосконаленій формі є серед ознак романо - германської правової системи [225, с. 281-289].

У зв'язку з цими обставинами вважаємо, що існує певний чинник, який дозволяє визначитися з терміном "змішана". На нашу думку, критерієм віднесення до змішаної правової доктрини є якісний склад елементів (ознак), тобто наявність, в першу чергу, головних ознак першої та другої доктрини права. Якщо йдеться про поєднання елементів зазначених доктрин, в якому присутня одна з головних ознак, то вважаємо за доцільне визначити таку доктрину або як англо-американську з елементами континентальної доктрини, або як континентальну з елементами англо-американської доктрини. Згідно з таким підходом пропонуємо таке твердження. В Україні сформувалася національна континентальна доктрина права з елементами англо-американської доктрини права. Саме характеристика "національна" підкреслює своєрідність такої доктрини, тобто вплив на вибір складу та співвідношення елементів доктрини історичного розвитку, національних традицій, економічних, соціальних та культурних умов життя України.

Таким чином, викликає заперечення категоричне твердження деяких науковців про наявність в Україні змішаної доктрини права, що поєднує елементи двох систем – континентальної і англо-американської. Обґрунтованість цього твердження у проекті Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин непереконлива. І хоча про це говориться значно більше у протоколі засідання Урядової комісії з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади від 6 жовтня 2000 р. [254], але й там інтерпретація такої позиції не може бути сприйнята. Із змісту положень, якими доводиться ця позиція виходить, що у фрагментарності регулювання підзаконними нормативними актами інформаційних відносин в Україні винною є англо-американська правова система, а не самі національні правотворці, які, нехтуючи національним ґрунтом, роблять спроби некритично запозичити іноземні елементи. Навряд чи можна говорити про змішаність доктрини, оскільки сама доктрина закладається Концепцію, що зараз тільки обговорюється. Мова може йти лише про підходи до вирішення цієї проблеми. Враховуючи те, що правова система України має генетичні корені в континентальній системі   права, саме вона має стати ґрунтом і для нормотворення у сфері суспільних   інформаційних відносин. Оскільки поняття "інформаційних відносин" ще не закріпилося в правовій науці, запропонуємо таке його визначення. Інформаційні відносини – це інформаційні зв'язки між суб'єктами політичної системи суспільства, держави, що виникають під час одержання, використання, зберігання та споживання інформації.

Серед недоліків законотворчої діяльності за змішаною доктриною права в Україні (як вважають деякі науковці) є наступне положення: "Нерідко в окремих законах в систему законодавства включають норми, виражені в підзаконно-нормативних актах, що суперечить Конституції України" [254]. Прокоментуємо недолік законотворчої роботи, який, за думкою авторів Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин, є результатом змішаної доктрини права. Відомо, що існують вузький і широкий підходи до визначення поняття "законодавство". Якщо керуватися тлумаченням Конституційного Суду України [90, с. 270] терміну "законодавство", то до законодавства слід віднести нормативні акти парламенту, уряду, Президента, а також міжнародні договори, ратифіковані парламентом. Згідно з цим тлумаченням Конституційного Суду України включення норм права з указів Президента України у 1998 р. до законів України "Про Національну програму інформатизації", "Про Концепцію Національної програми інформатизації" не суперечить Конституції України, тим більш, що укази Президента України в той час, коли видавались ці закони, згідно з перехідними положеннями Конституції України, мали силу законів, якщо Верховна Рада України у місячний строк не складала проект закону. Інша справа, що Верховна Рада України сама не виробила законів, а доповнювала ті, що існували згідно з указами Президента України. Це є недолік законотворчої діяльності законодавчого органу перехідного періоду розвитку української держави, а не результатом змішання доктрин  (континентальної і англо-американської).