На сьогодні існує думка, що сукупність правових норм у сфері суспільних інформаційних відносин, визначених у законах і підзаконних актах, досягли за кількістю критичного стану (критичної маси), що зумовлює необхідність їх виділення в окрему галузь законодавства [254]. Тобто йдеться про те, що це є окрема галузь законодавства. І з цим можна погодитися. Але викликає сумнів критерій доказів – досягнення за кількістю критичного стану (критичної маси) правових норм у сфері суспільних інформаційних відносин. Його не можна вважати єдиним і самостійним, оскільки в центр уваги потрапляє кількість нормативно-правових актів, а випадає їх якість. Саме синтез першого і другого зумовлює виділення сукупності правових норм у сфері суспільних інформаційних відносин в окрему галузь. Безумовно, при цьому слід враховувати, що система законодавства, яка орієнтована не лише на галузь права, але й на галузі державної діяльності, може розвиватися самостійно, поза безпосереднього збігу з галузями права. Тобто, на нашу думку, слід вважати інформаційну галузь законодавства комплексною галуззю. Таке рішення обумовлене тим, що комплексне законодавство містить в собі норми декількох галузей, інститутів права, які регулюють різні за видом суспільні відносини, складають відносно самостійну сферу суспільного життя – інформаційну.

При тенденції прямування України до інформаційного суспільства всі сфери суспільного життя тою або іншою мірою пов'язані з інформацією. У зв'язку з цим можна зробити висновок про те, що проблеми правового регулювання телекомунікацій не можуть мати єдиного правового методологічного забезпечення, а розглядаються разом зовсім не тому, що тут спостерігається сутнісна єдність суспільних відносин. Так, проблеми "комп'ютерної злочинності" знаходяться і будуть знаходитися серед проблем у віданні кримінального права і відповідного кримінального законодавства. Електронна комерція та платежі регулюються нормами, втіленими в цивільних та фінансових нормативних актах. Список таких прикладів можна продовжити. Однак принципово інша картина виникає щодо окремо взятих проблем інформації. Інформаційні відносини не є предметом регулювання жодної з існуючих галузей права. Стосовно окремої галузі права, що регулює інформаційні відносини продовжується дискусія серед науковців та фахівців [256, 257]. Таким чином, інформаційне законодавство буде складатися з норм (певних нормативно-правових актів) кримінального, цивільного, фінансового, конституційного, адміністративного права тощо, а також нормативно-правових актів, до яких включені норми нової галузі права, зокрема ті, які регулюють інформацію як об'єкт правового регулювання. Тут, до речі, слід зауважити, що на сьогодні постає завдання не реформи інформаційного законодавства, як це визначено в Концепції, а розробки стратегії формування інформаційного законодавства.

Слід зазначити, що метою систематизації інформаційного законодавства України є створення чіткої структури правового регулювання суспільних відносин між їх суб'єктами щодо інформації, забезпечення співвідношення потреб, інтересів людини, соціальних спільнот та держави в цілому. Що стосується провідних функцій систематизації інформаційного законодавства України, то ми поділяємо точку зору, що наведена у Концепції, тобто йдеться про регулятивну, нормативну, охоронну,  інтеґративну, комунікативну функції [254]. Підтримуючи думку багатьох фахівців, вважаємо, що доцільно провести систематизацію інформаційного законодавства в три етапи: інкорпорація, виділення окремої галузі законодавства – інформаційної та кодифікація. Відповідно до визначень теорії права та держави інкорпорація – це спосіб систематизація законодавства, який полягає у внутрішньому упорядкуванні вже існуючих нормативних актів без змін змісту норм права, які містяться в них. Тому, на наш погляд, не є коректним формулювання першого етапу: "Інкорпорація законодавства – визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правові доктрини" [254]. Про перший етап краще сказати так: провести інкорпорацію законодавства згідно з правовою доктриною. Що стосується другого етапу систематизації інформаційного законодавства, то, на нашу думку, слід визначити виділену галузь законодавства як комплексну галузь законодавства України. У зв'язку з вищевикладеним вважаємо, що розробка інформаційного законодавства України повинна здійснюватися за такими головними напрямками:

• розробка правових механізмів забезпечення та реалізації конституційного права громадян на інформацію;
• правове формування інформаційних ресурсів в умовах рівності всіх форм власності і ринкової економіки;
• забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства, громадянина;
• захист інтелектуальної власності на вироблену інформацію;
• захист прав громадян в умовах переходу до інформаційного суспільства;
• правова інтеграція у світовий інформаційний простір;
• відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері;
• розробка правових механізмів гарантування "безпеки" нормотворення як складової механізму інформаційної безпеки;
• державне стимулювання підвищення інформаційної активності громадсько-політичних структур суспільства та окремих громадян;
• створення механізмів інформаційної прозорості органів держаної влади;
• підвищення правової "щільності" суспільства та держави за допомогою вирішення проблеми правової інформатизації суспільства та держави;
• наукове обґрунтування доцільності застосування юридичних механізмів регулювання інформаційних відносин в умовах "мережевого суспільства";
• "освоєння" відповідної юридичної техніки і конкретних механізмів правозастосування в умовах інформаційного суспільства;
• створення інституту персональної відповідальності посадових осіб органів державної влади як суб'єктів державного управління НІС за ненадання загальнодоступної інформації фізичним та юридичним особам.

Роботи в розглянутих напрямках потребують координації, без якої неможливо усунути невиправдане дублювання, виявити і ліквідувати прогалини в законодавстві, скоротити терміни створення актів, підвищити їх якість і ефективність включених до них правових норм, забезпечити доступ до законодавства громадянам, державним органам, громадським організаціям, комерційним корпораціям. Вирішити визначені проблеми можна тільки у разі здійснення систематизації інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Відомо, що "кодифікація – це спосіб систематизації, що складається в значній переробці й узгодженні групи юридичних норм, що пов'язані загальним предметом правового регулювання. Результатом кодифікації є єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, узгоджений нормативний акт – кодекс. Кодифікаційний законодавчий акт (кодекс) об'єднує в суворо встановленому порядку норми права, що регулюють будь-яку галузь (сферу) суспільних відносин" [90, с. 65]. Оскільки інформаційне законодавство належить до комплексного законодавства, то предметом регулювання постає інформаційна сфера суспільних відносин, а не їх вид, що характерно для галузей права [90, с. 63].  Безумовно, робота з кодификації інформаційного законодавства є складною і відповідальною [258]. При цьому "має місце не тільки зовнішнє впорядкування нормативного матеріалу", що пов'язаний з інформаційною сферою суспільних відносин, "його розташування у визначеному порядку" (наприклад, правове регулювання загальних питань інформації; правове регулювання в сфері засобів масової інформації; питання авторського права; організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціального захисту журналістів; питання правової інформації [259]), "але і перегляд норм, які мають місце в законах та інших нормативних актах, скасування тих, що втратили актуальність, вироблення нових, усунення прогалин, розбіжностей та протиріч, їх узгодження" [90, с. 65]. Як відзначає С.С. Алексєєв, "кодекси належать до більш високого рівня законодавства. Кожний кодекс – це як би самостійне, розвинуте, юридичне "господарство", в якому повинно бути все, що необхідно для юридичного регулювання тієї або іншої групи відносин – і загальні принципи, і регулятивні інститути всіх головних різновидів цих відносин, і правоохоронні норми тощо. Причому весь цей нормативний матеріал приведено в єдину систему, розподілено за розділами і підрозділами та узгоджено" [260, с.101].

Ми будемо розглядати систему інформаційного законодавства, виходячи із широкого трактування. Вважаємо за необхідне підкреслити, що "стосовно галузевих юридичних наук теорія права і держави виступає як загальнотеоретична, методологічна, базова наука. Її висновки, загальнотеоретичні положення є основою для вирішення спеціальних питань галузевих наук" [90, с.18]. Дійсно, у наших дослідженнях про правову основу державної інформаційної політики, державного управління НІС ми весь час спираємося на загальні поняття і принципи, що виробляє теорія держави і права. Дуже актуальною сьогодні є думка Платона про те, що з усіх наук найбільш удосконалює людину, що ними займається, наука про закони [261]. Звідси однією з найважливіших проблем на шляху становлення інформаційного суспільства в Україні є формування і розвиток його правового фундаменту, основу якого складає спеціальне інформаційне законодавство. Формування і розвиток українського інформаційного законодавства – це широкомасштабна діяльність, яка проникає так чи інакше у всі галузі права, охоплює правотворчість різноманітних владних органів держави і припускає участь у цьому процесі різних суб'єктів інформаційних відносин. У цьому зв'язку таку діяльність необхідно проводити за спеціальною державною програмою, в рамках реалізації певної інформаційно-правової політики, тобто під час державного управління НІС.

Тому одним з першочергових завдань повинна стати розробка комплексної програми розвитку інформаційного законодавства, що визначає його склад та структуру, послідовність і тимчасовий графік розробки та прийняття спеціальних законодавчих актів та окремих правових норм, що регулюють весь комплекс інформаційних відносин. Пріоритети цієї програми повинні видозмінюватися в міру об'єктивних змін поточних пріоритетів державного управління НІС. Перспективним, актуальним і своєчасним завданням державного управління НІС і є завдання створення проекту інформаційного кодексу України, а в кінцевому рахунку –формування високої інформаційно-правової культури громадян.

Для наукового забезпечення систематизації інформаційного законодавства, а саме соціальної безпеки інформаційного нормотворення вважається, що для вирішення цього питання слід відштовхнутися від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного простору сьогодення. Між тим, на нашу думку, потрібно зважати на сутність інформаційних відносин, попереджаючи таким чином появу нових проблем. Такий підхід є найбільш перспективним (підрозділ 2.4).

Вважаємо за необхідне запропонувати наступні принципи наукового забезпечення правотворчої діяльності: