Перехід людської цивілізації до етапу інформаційного суспільства (IС) потребує переосмислення, а у відповідних випадках і перегляду механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами й організаціями IС. Для ілюстрації такої необхідності достатньо звернутися до досвіду функціонування і розвитку глобальної інформаційно-телекомунікаційної мережі Internet. Як правило, проблема регулювання всього різноманіття суспільних відносин під час переходу до IС не обмежується тільки тими питаннями, що виникають і будуть виникати між користувачами Internet. Але саме такі, цілком реальні питання "мережного регулювання", що все загострюються, найбільше наочно, найбільше "рельєфно" демонструють, наскільки далеко може зайти перегляд непорушних, як вважається нині, "постулатів" правової теорії та практики, і наскільки незвичними можуть здаватися в майбутньому відповіді на питання, які перед нами ставить реальне життя в реальному суспільстві, що все більш одержує характеристики IС.

В історії людства за виникненням і переходом на певний рівень розвитку будь-якої нової сфери діяльності завжди наступав слідом і процес вироблення (узгодження, прийняття) правил поведінки, що характерні саме для такої сфери діяльності. Ці правила не обов'язково носили юридичний характер (тобто забезпечувалися державним примусом) або, принаймні, не одержували його з самого початку. Правовому регулюванню найчастіше передували звичаї, традиції ділового обороту, норми морального характеру, корпоративні правила. Технології, що забезпечують рух до інформаційного суспільства, підтвердили, що такими регулюючими нормами можуть бути і правила організаційно-технічного характеру (технічні протоколи передачі даних і всякого роду процедури, що узгоджені і застосовувані організаціями, які працюють у відповідних галузях). Такі правила технічного характеру застосовуються не тільки разом із відповідними юридичними нормами, але дуже часто (у відсутності розробленої нормативної бази) – і замість них. При цьому в розглянутій нами мережі Internet застосування організаційно-технічних норм характеризується надзвичайно високим, майже абсолютним рівнем ефективності.

Справді, виконання юридичних норм обумовлено численними чинниками, в тому числі суб'єктивного характеру. Наприклад, дотримання юридичної заборони забезпечується, серед інших засобів, можливістю кримінального (або іншого) переслідування та покарання. Практика свідчить про те, як часто такі заборони обминаються або прямо порушуються, незважаючи на можливі санкції. У випадку ж неналежного дотримання організаційно-технічних норм стає неможливим досягнення тієї мети, заради якої такі норми були розроблені. Надання послуг зв'язку без відповідної ліцензії (в порушення закону) само по собі може і не спричинити несприятливих наслідків (до першого візиту представника контролюючих інстанцій), але використання неналежних приладів або програмного забезпечення у разі спроби зв'язатися з вузлом Internet - провайдера робить бажане з'єднання неможливим, незалежно від наявності або відсутності на цей рахунок будь-яких законодавчих актів. Цей приклад підтверджує, що юридичні методи регулювання не завжди є не тільки єдино можливими, але й навіть більш ефективними, оптимальними для застосування. Проте, у великій кількості випадків відсутність розроблених ефективних норм юридичного характеру може мати негативний, гальмуючий ефект, у тому числі і під час розгляду тих або інших аспектів технологічного процесу. Що стосується питань розвитку інформаційного суспільства, то однією з таких проблем, що неможливо розв'язати без старанно розробленої юридичної бази, є, зокрема, проблема майнових і виключних прав. Чи є інформація об'єктом права власності? Чи може вона бути об'єктом протиправних посягань, а отже, хто і як повинен здійснювати її охорону? Ким і на яких умовах повинен установлюватися режим її створення, поширення, копіювання, захисту? Чи може інформація розглядатися як об'єкт права поза залежністю від матеріального носія, що її містить? Чи можна розглядати інформацію як товар? Проведений нами аналіз[3, c. 270-273] нормативно-правової бази України [1, 11, 149, 150, 252, 298] вже зараз дозволяє одержати відповіді на деякі з поставлених вище питань.

Вважається, що найбільш важливим сьогодні є створення діючих механізмів реалізації всіх цих законів, тобто не тільки одержання відповідей на запитання "що?", "хто?", але і "як?", тобто як зробити перетворення цих законів у життя більш ефективним? Одержання відповідей на всі ці запитання (а це, безумовно, повинно стати предметом теоретико-правового дослідження) уже зараз допомогло б зняти невизначеність у багатьох практичних ситуаціях, зокрема, що зустрічаються під час роботи в Internet. Хто є "власником" Internet-сторінки? Хто і як повинен відповідати за її зміст і відновлення? Які обмеження повинні застосовуватися при копіюванні інформації, що отримана з мережі, наприклад, шляхом її запису до пам'яті свого комп'ютеру? На ці та багато інших питань неможливо відповісти на підставі тільки лише наявних у законодавстві правових інститутів і методів правового регулювання, що звичайно застосовуються.

Очевидно, вихід у визначенні правового режиму інформаційних відносин може полягати, серед іншого, у розробці цілком нових правових інститутів та механізмів, що повинні враховувати як попередній досвід розробки теоретичних правових понять, так і специфіку регульованої сфери (інформаційної), яка багато в чому не має аналогів у законодавчому закріпленні відповідних відносин. При цьому слід враховувати і той факт, що рівень розвиненості суспільних відносин в інформаційній сфері суттєво відрізняється в залежності від конкретної країни. По-різному регулюються подібні відносини в рамках різноманітних національних правових систем. Однак й самі національні правові системи, які відносно залежні одна від одної, поки не можуть забезпечити ефективність регулятивного впливу на процеси в інформаційній сфері через високий ступінь "інтернаціоналізації" відповідних відносин. Дійсно, приклад мережі Internet показує, що процес інформаційної взаємодії через глобальні мережі є позанаціональним і "екстериторіальним" по своїй суті. Ніколи не існувало державних кордонів, наприклад, для обміну результатами наукової та художньої творчості. Зараз доступ до засобів подібного глобального обміну можливий для кожного, незалежно від його національності та фізичного місцезнаходження.

Таким чином, уже на сьогодні події в мережному просторі відбуваються одночасно "всюди". Інформацію неможливо "замкнути" у національних кордонах, а використання Internet-технологій дозволяє робити обмін інформацією в найкоротший час і незалежно від географічних кордонів та відстаней. Тому дуже багато норм і правил, що регламентують обмежувальний порядок використання тієї або іншої інформації (наприклад, що захищають конфіденційні відомості або охороняють авторські права), в умовах Internet просто втрачають сенс. Однак не тому, що вони перестають діяти або неможливо примусити їх до дотримання методами державного контролю, а тому, що витрати на такий контроль і таке примушення просто несумірні з масштабом тих цілей (цілком рядових, повсякденних – на рівні побутового сприйняття), що можуть бути досягнуті. Отже, тотальний контроль за тим, що відбувається у мережі, хоча в принципі і можливий, але практично виключений у силу технологічних і фінансових обмежень. Безумовно, потрібний інший підхід, коли йдеться про інформаційну безпеку держави і про її суверенітет. У цьому випадку, як відомо, ціль виправдовує засоби.

Таким чином, правові механізми (що забезпечені державним примусом) в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. До того ж цілком немає потреби, щоб правове регулювання "втручалося" би в ті сфери життя інформаційного суспільства, де його застосування було б малоефективним. Специфіка створення і застосування організаційно-технічних норм має великий дисциплінуючий, організуючий вплив, що постійно розширюється. Абсолютна більшість користувачів мережі додержуються них, без будь-якого владного впливу з боку будь-яких державних структур. Очевидно, що норми і правила поведінки, які складаються в результаті саморегулювання "інформаційних суспільств", можна критикувати або розхвалювати, уточнювати або узагальнювати,  можна додати їм юридичної сили (наприклад, як джерела правового звичаю під час розгляду суперечних ситуацій), але було б абсурдним намагатися на державному рівні "відміняти" або заміняти їх на інші, заздалегідь розроблені нормативні акти. Оскільки для правового регулювання однією з найважливіших характеристик є ефективність впливу на суспільні відносини, що регулюються, слід досить уважно й обачно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів управління.

Вважаємо за доцільне зробити таке зауваження. На шляху формування та розвитку інформаційного суспільства формується й висока інформаційно-правова культура громадян. "Правова культура, – вважає відомий російський вчений-юрист С.С. Алексєєв, – це загальний стан законодавства, роботи судів, інших правоохоронних органів, правосвідомості всього населення країни, що відбиває рівень розвитку права і правосвідомості, їх місце в житті суспільства, засвоєння правових цінностей, їх реалізацію на практиці, здійснення вимог верховенства права". Одним із показників правової культури є правова вихованість кожного громадянина, тобто "належний, вищий рівень правосвідомості, що виявляється не тільки в законослухняності, але й у правовій активності, в повному та ефективному використанні правових засобів у практичній діяльності, у прагненні в будь-якій справі затвердити правові початки як вищі цінності цивілізації" [260, с.95]. Він також підкреслює, що головне в правовій культурі – високе місце права в житті суспільства, здійснення його верховенства та відповідне цьому становище справ у всім "юридичнім господарстві" країни. Чим більше відповідають позитивні права природному праву, правовим цінностям та ідеалам, тим вище правова культура в суспільстві. Необхідно в поточний момент змінити самий кут зору на право: право не зводиться до актів, що виступають як знаряддя державної влади, "право – самостійний високозначущий феномен цивілізації та культури". Правові механізми є конструктивними, тому що вони покликані оптимально регулювати суспільні відносини в умовах демократії – народовладдя, економічної свободи, свободи особи.

Таким чином, "право покликане стати свого роду стрижнем подальшого розвитку суспільства" [260, с.66]. У зв'язку з цим, рухаючись до інформаційного суспільства (однією з характеристик якого є висока інформаційно-правова культура громадян), суспільство, його громадяни, держава повинні забезпечувати правовий "запас", правовий потенціал суспільства та держави, оскільки саме "право здатне бути носієм і гарантом природжених природних прав і свобод людини, дати гарантований простір вільному розвитку індивідуальності, розкріпаченню автономної особистості", здатне "стримати" негативні сторони державної влади [260, с.66]. І на цьому, перехідному етапі, принцип права, на наш погляд, повинен домінувати. Сьогодні, на жаль, ще не сформувалася концепція правової інформатизації України як складової Національної програми інформатизації, тому ми маємо власне бачення вирішення цієї важливої проблеми. Це питання розглянемо окремо, наприклад, у разі висвітлення правової інформатизації ОВС України як нерозривної частини загальної правової інформатизації України.