Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.1. Виникнення необхідності охорони громадського порядку

Сторінки матеріалу:

 

Громадський порядок, встановлений шляхом реалізації моральних і правових норм, може бути стійким за умови його постійної охорони. Як зазначалося вище, охорона громадського порядку компетентними органами входить в нього складовою частиною. Вже Платон в "Законах" чудово сказав, що справа не закінчується встановленням порядку в державі: "нет, вполне законченным надо считать то дело, которое выполняется лишь тогда, когда найдены средства, способствующие сохранению того, что появилось на свет; иначе целому чего-то не достаёт." [192. - с.446].

Слід звернути увагу на те, що підтримання, охорона та зміцнення громадського порядку - це не стихійний процес, а діяльність, пов'язана з правовою активністю громадян, общини, в якій в основному проходить їх життя, спеціальних структур виконавчої влади, що охороняють громадський порядок. Причому необхідно підкреслити: ця діяльність основана, перш за все, на спостереженні (нагляді), хто б його не здійснював - громадяни, громадські об'єднання, державні органи, посадові особи.

В Західній Європі в античний час і при феодалізмі в середні віки люди в основному проживали в селах і невеликих містах ("бургах"), де всі добре знали один одного і де проблема громадського порядку в розумінні захисту життя, здоров'я, власності та честі не була актуальною. Сільська та міська общини своїми силами виконували функції поліції та справлялись з поліцейськими задачами. Така община уважно спостерігала за всіма приїжджими та тими членами общини, які були схильні до вчинення правопорушень та різних ексцесів. До тих, хто переступав закони і порушував громадський порядок, суспільство ставилось вкрай суворо та піддавало жорстокій кримінальній репресії, яка включала відсікання голови, руки, спалення, урізання язика (тим, хто богохулив, сквернословив) і т.ін. Як наслідок, на початку ХІХ століття французький мислитель Жозеф де Местр скаже, що в середньовічній Європі людей виховували два персонажі - ката і священика [173. - с.87].

І дійсно, кримінальне право протягом століття, починаючи від хрестових походів до Французької революції 1789р., було, мабуть, єдиною галуззю права, яка охороняла правовий порядок в Європі, що спостерігалось і пізніше - в часи Монтеск'є та Вольтера. На баварському кримінальному кодексі 1751р. на титульному листі було латиною написано: "Покарання злочинів є матір'ю миру та суспільного благополуччя", а під цими словами були зображені знаряддя страти: меч, шибениця, вогнище [225. - с.88-90]. В Каролині, загальногерманському  кримінальному укладі ( XVI ст.), смертна кара назначена за 44 злочини; в російському Соборному Укладі 1649р. - за 54 злочини; в Військовому Статуті Петра І - за 100. Наприклад, в Каролині говорилось, що  злісних бродяг "… должно предавать смертной казни, как только они попадут в тюрьму, невзирая на то, что они не совершили какого-либо иного деяния" [130. - с.191-192]. З огляду сучасності, такі заходи здаються жорстокими і не гуманними, але на той час, це були єдині дійові способи охорони громадського порядку.

Але життя йшло вперед. На зміну середнім вікам з їхніми хрестовими походами, вогнищами інквізиції та лобним  місцем в кожному великому населеному пункті прийшла епоха Відродження, яка відрізнялась інтенсивним розвитком культури та економічних відносин, виникненням великої кількості міст, таких як Париж, Лондон, Венеція, Ліон, Кельн, Москва. Однією з суттєвих ознак таких міст була наявність в них місць, які мали громадське значення: вулиць, майданів, ярмарок і базарів, торгових лавок, бань та аптек. Процеси урбанізації як в Західній Європі, так і в Росії призвели до скупчення в цих місцях не тільки торгово-промислового населення та городян, але й бродяг, жебраків, дезертирів, циган, збіглих кріпосних селян і т.п., що, звичайно, збільшувало рівень злочинності, постійно загрожувало громадському порядку та псувало соціальний ландшафт.

Тому центральна влада, яка в XVII-XVIII століттях постійно посилювалась та перетворювалась в абсолютну у Франції, Швеції, Прусії та Росії, реагує на нову ситуацію в містах створенням єдиного поліцейського простору та спеціального апарату, покликаного оперативно і професіонально здійснювати боротьбу зі злочинністю та охороняти в містах громадський порядок. "Перші поліцейські установи, - зауважив відомий вчений поліцеїст М.М.Шпилевський, - виникли на міському ґрунті" [230. - с.15].

У Франції перші зародки поліцейського апарату спостерігаються при Рішельє, але організація цього апарату отримує завершення в епоху Людовіка XIV. Збільшення в розмірах Парижу та інших міст Франції в середині XVII століття спонукало Людовіка XIV здійснити реформу поліції, за якою вона ставала спеціальним відомством, підпорядковувалась центральній владі та зобов'язана була здійснювати нагляд за всіма сторонами внутрішнього життя. В одному з перших французьких поліцейських кодексів першої половини XVIII століття зазначалось: "Полиция имеет своим предметом охрану публичного порядка, свободы, собственности, личной безопасности" [228. - с.320].

Аналогічні явища відбуваються в Росії, де перші поліцейські установи створюються Петром I і впродовж всього XVIII століття поступово охоплюють всі міста країни. Коло обов'язків поліції в Російській імперії було широке. Вона спостерігала за порядком не тільки в громадських місцях, але слідкувала за порядком в справах сімейних. Поліція зобов'язана була припиняти бійки та гамір, непристойний спів та свист, лайку, спостерігала за шинками і за тим, щоб "лица разных полов в одной и той же бане не парились" [196]. Вона спостерігала за освітленням вулиць в нічний час і міцністю мостів, за санітарним станом міст та правильною "топкой печей", вживаючи заходів по попередженню пожеж. Характерно, видані російською адміністрацією та поліцією нормативні акти, починаючи з Петра І, об'єднались в поліцейське законодавство.

Необхідно при цьому звернути увагу на одну закономірність: досвід законодавства передує науковому знанню. На базі поліцейського законодавства з'явилась перша наукова праця французького адміністратора  Деламара (1639-1723) під заголовком "Трактат про поліцію". Спершу ця праця, замовлена паризькими властями, повинна була представляти повний звід поліцейських постанов. Але Деламар дивився на свою задачу ширше: він дав науковий опис діяльності поліції, визначив поліцію як одне з адміністративних відомств, яке більше ніж інші наближене до народу та зобов'язане турбуватися про його безпеку та благополуччя як в місцях, що мають публічне значення, так і в умовах домашнього проживання [246. - с.233; 217. - с.7-8].

Послідовниками Деламара виступили німецькі вчені Юсті, Зонненфельс, Берг і Моль, які, на наш погляд,  найбільш точно визначили сутність поліцейської діяльності. Спільна думка поліцеїстів XVIII-XIX століть про поліцейську діяльність така: "…это охранительная деятельность государства, имеющая предметом охранения публичный и гражданский порядок, а также существующие блага, личные и имущественные. Значение полиции чисто отрицательное: она ничего не творит нового, но только охраняет существующее посредством наблюдения, обнаружения, предупреждения и пресечения. Полицейская власть государства проявляется в различных формах, но прежде всего в надзоре, в законодательстве, в предупредительных мерах и полицейской юрисдикции" [230. - с.31].

Зображуючи схему зародження та формування поліції в Західній Європі та Росії в XVII-XVIII століттях, необхідно мати на увазі наступне.

По-перше, філософи, вчені-поліцеїсти, державні діячі цього часу бачили в поліції універсальний інструмент попередження злочинів. З цієї точки зору, поліція Нового часу начебто прийшла на зміну середньовічному кату та відсунула цю взагалі одіозну в очах населення фігуру за куліси суспільного життя. Ідея попередження злочинів - найулюбленіша ідея в судженнях Лейбніца, Монтескьє, Беккаріа, Катерини ІІ. Зокрема, Беккаріа писав, звертаючись до законодавців XVIII століття: "Лучше предупреждать преступления, чем наказывать. В этом - главная цель хорошего законодательства, которое является искусством вести людей к возможно большему счастью или к возможно меньшему несчастью" [202. - с.207]. Катерина ІІ в Наказі про складання нового Укладу виказала побажання, що набагато краще попереджати злочини, ніж карати. Сам термін "поліція" імператриця трактувала як порядок в державі, при якому злочини попереджуються і припиняються [233. - с.45]. Недарма поліцейський  кодекс, виданий в Росії в період царювання Миколи І, називається "Уставом о предупреждении и пресечении преступлений" (1832) [208].

По-друге, незважаючи на різнобій  та строкатість термінології ("благопочитание", "благополучие" і т.п.) у визначенні функцій поліції та норми поліцейського права, вчені-поліцеїсти головною називали функцію охорони громадського ("публічного") порядку шляхом нагляду, застосування поліцейського примусу та поліцейської юрисдикції. В цілому до середини ХІХ століття поліцейське право оформилось в самостійну галузь права, покликану забезпечувати громадський порядок та вести боротьбу з правопорушеннями.

Сформоване в рамках кримінального права, відособлене в XVII-XVIII століттях, поліцейське право взяло на себе значну частину його тягаря. Тому відомий адміністративіст 20-40-х років Н.П. Карадже-Іскров в своїх лекціях досить резонно називав адміністративне право, маючи на увазі, очевидно, його поліцейську частину, пом'якшеним кримінальним правом.

Проте приблизно в 20-х роках ХІХ століття внаслідок встановлення в більшості країн Західної Європи конституційних форм правління та виділення, на основі поділу влад, виконавчої гілки державної влади, поле адміністративно-правових відносин різко розширюється. Виникають відносини в сфері державного управління. Поліцейське право для реґламентації цих відносин виявилось вузькою галуззю права. До того ж воно мало непривабливу репутацію захисника абсолютиської держави, яка отримала потім назву поліцейської.

Поступово протягом другої половини ХІХ століття поліцейське право повинно було поступитися своїм місцем іншій сукупності правових норм, яка в Німеччині одержала назву "право управління" ("право внутрішнього управління"), а у Франції - "адміністративне право".

І це невипадково, без управління та порядку важко уявити соціальну діяльність людини. В другій половині ХІХ століття французький державознавець Есмен міркував про роль кожної з трьох влад, вважаючи, що найбільш древній родовід має судова влада. "судебная власть, - писав він, - в своей зачаточной форме - древнейшая из всех; она появилась, когда еще не существовало других видов власти" [115. - с.316]. Помилкова думка Есмена заперечується історичною практикою та реальним життям. З ним можна сперечатися, опираючись на праці богословів, філософів, юристів, біологів і реальне життя.

Найдавніша влада - адміністративна, управлінська. Згідно Дионісію Великому, ціле може існувати тільки на основі деякої зовнішньої організації, на основі начальствування та підлеглості. "Где нет начальника, - говориться в одному з фрагментів Дионісія, - там, конечно, бывает беспорядок". Життя переконує, що при відсутності направляючої діяльності кожна корисна річ "разлагается и рассеивается непрерывно и как попало" [56. - с.62-63]. На думку філософа В.С.Добриянова, яку ми повністю поділяємо, управлінські відносини є одним з первинних елементів структури суспільства поряд з матеріальним виробництвом, виробництвом суспільних благ і відтворенням людей [106. - с.83].