Для того, щоб визначити рівень наукового обґрунтування поняття "статус правоохоронних органів", потрібно звернутись до досліджень у сфері теорії права та теорії управління. Латинське слово "status" означає стан, положення. У юридичній літературі нерідко допускають підміну понять "правовий статус" і "правове становище". У той же час поняття "правове становище особи" іноді застосовується як у широкому, так і у вузькому значенні. У першому випадку включають поняття "правовий статус громадянина", "правовий статус іноземця" і "правовий статус апарату". У другому ж - його використовують для характеристики становища конкретної особи в даний момент [300].

Аналіз підходів до зазначених понять показує, що сьогодні ще немає єдиної думки вчених щодо їх визначення. Так, одні автори поняття "правовий статус" і "правове становище" вважають синонімами, тому спроби використати ці терміни як такі, що відрізняються за змістом і значенням, будуть необґрунтовані, не дивлячись на те, що громадянин може виступати у різних якостях, а також незважаючи на необхідність термінологічного відображення цих особливостей [77, 75-84].

На думку інших учених, поняття "правовий статус" поки що не знайшло чіткого визначення у літературі. Тому вони вважають, що потрібно виділити цей термін для загальної характеристики становища громадянина або організації в суспільстві, оскільки термін "правове становище" переважно застосовується для характеристики особи або організації у визначеному колі суспільних відносин. Враховуючи те, що існують принципові відмінності між суб'єктом права й суб'єктом правовідносин, цей погляд, очевидно, є більш конструктивним. Деякі передумови такого підходу зустрічаються у роботах С.С. Алексєєва [4]. Відомі вчені відзначають також, що за змістом поняттю "статус" повністю відповідає те стабільне поняття, основне у правовому стані суб'єкта, яке включає правосуб'єктивність разом з іншими загальними (конструкційними) правами та обов'язками. Конкретні ж права й обов'язки відображають переважно специфіку реального правового становища особи, що пов'язано з наявністю тих чи інших юридичних фактів. Отже, правовий статус, згідно з вищевикладеними позиціями, асоціюється зі стабільним правовим станом суб'єкта, а правове становище розглядається як динамічний розвиток сукупності прав і обов'язків особи, що зумовлено її вступом до тих чи інших правовідносин. За змістом вищезазначена позиція недостатньо доказова, оскільки відокремлення загальних прав і обов'язків, встановлених Конституцією України, фактично означає, що йдеться про статус особи, яку не потрібно сприймати як певну правову абстракцію. У такому випадку за межами правового статусу залишаться всі інші права та обов'язки, які можуть бути відображені в інших законах.

Конституція України визначила юридичну базу гарантій законності - усі державні органи, їх посадові особи, об'єднання громадян та інші суб'єкти права повинні діяти в межах Конституції та відповідно до законів України (ст. 6, 8); громадянам гарантується звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод; прокуратурі надано право здійснювати нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть дізнання, досудове слідство та оперативно-розшукову діяльність (п. 3 ст. 121). Для забезпечення конституційних прав громадян правоохоронним органам надано відповідний правовий статус, що визначає їхні функції, завдання, права та обов'язки.

Таким чином, в Україні почалося формування самостійної політики правової держави в усіх сферах життєдіяльності суспільства, у тому числі щодо боротьби з економічною злочинністю, реформування в межах адміністративної реформи органів виконавчої влади, яким законодавчо надано відповідний правовий статус [228].

Наприклад, підрозділи МВС України відповідно до свого правового статусу здійснюють функції боротьби зі злочинністю та корупцією; їх основними завданнями, згідно зі ст. 2 Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року, є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків [404].

Крім того, відповідно до ст. 5 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 року у структурі МВС України створено спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, основним завданням яких є боротьба з проявами організованої злочинності та корупції [409].

Служба безпеки України, до завдань якої, відповідно до ст. 2 Закону України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 року, входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, що безпосередньо створюють загрозу для життєво важливих інтересів України [442]. Згідно зі ст. 5 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" у структурі Служби безпеки України, як і в МВС, створено спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, на які безпосередньо покладено відповідні завдання.

Державну податкову адміністрацію України, до складу якої входять спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (податкова міліція), було узаконено Законом України від 5 лютого 1998 року та визначено її завдання стосовно запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції [391].

Зважаючи на те, що контрабанда завдає великої шкоди економічній безпеці держави, тому одним з основних завдань Державної митної служби України, відповідно до Закону України "Про митну справу в Україні" від 25 червня                1991 року, визнано боротьбу з контрабандою та іншими порушеннями митних правил.

Одним із основних завдань підрозділів Державного комітету у справах охорони державного кордону України є боротьба з незаконною міграцією. Відповідно до чинного Закону України "Про Прикордонні війська України" від             4 листопада 1991 року дані підрозділи забезпечують також захист населення і його власності від злочинних посягань у всіх формах.

Аналіз відомчих нормативних документів, підготовлених для виконання зазначених законів, свідчить, що правова основа організації і діяльності кожного правоохоронного органу є досить широкою. Наприклад, численність нормативно-правових актів, що регламентують діяльність органів внутрішніх справ, залишається поки що реальністю, яка навряд чи сприяє перебудові їх роботи. Як свідчать результати проведеного опитування практичних працівників, більше        45 % із числа опитаних серед недоліків системи органів внутрішніх справ називають велику кількість відомчих нормативно-правових актів, їх недосконалість і суперечність, вони великою мірою не відповідають потребам правоохоронної практики, виступають при цьому гальмом перебудови системи МВС. Особливо це стосується звітності [375], виконання відомчих нормативних документів щодо виконання Закону України "Про державну таємницю" [393] тощо.

Конституційні норми надають право, а відомчі нормативні документи приписують оперативним підрозділам правоохоронних органів, таким як МВС, СБУ, Держохорони, податкової міліції, у визначених законом випадках застосовувати оперативно-розшукові заходи з обмеженням окремих прав і свобод людини (як винятковий і тимчасовий захід) з метою розкриття суспільно небезпечних злочинів [359]. Наприклад, Конституція України, гарантуючи кожному недоторканість житла (ст. 30), допускає у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, інший встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку (ч. 2 ст. 30); з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо, допускається обмеження таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції у випадках, передбачених законом (ст. 31); у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (ч. 2 ст. 32); в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання правопорушенням чи злочинам право громадянина на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на вільне збирання, зберігання і поширення інформації може бути обмежене законом (ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або прав і свобод інших людей (ч. 2  ст. 35) тощо.

Першоджерелами діяльності правоохоронних органів як системи гласних і негласних заходів, оперативних та оперативно-технічних засобів стали Закони України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про державну податкову службу України", "Про прикордонні війська", "Про прокуратуру". У вказаних та інших правових актах оперативно-розшукова діяльність розглядається як одна з надзвичайно важливих функцій правоохоронних органів щодо попередження, припинення і розкриття злочинів, особливо у сфері економіки.

Серед законодавчих актів, що регламентують діяльність правоохоронних органів, є закони України, які безпосередньо регулюють цю діяльність. Так, Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" займає особливе місце в інформаційно-правовому просторі [408]. Необхідність його прийняття була викликана потребою надати можливості оперативно-розшуковим нормам. Розкриваючи поняття оперативно-розшукової діяльності, Закон визначає її як систему гласних і негласних заходів із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів. У свою чергу, ці засоби систематизуються як пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні (ст. 2). Конкретність правих норм оперативно-розшукової діяльності полягає у тому, що вони чітко підкреслюють коло підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність (ст. 5), підстави для її проведення (ст. 6), гарантії законності та умови, за яких можуть застосовуватись виняткові та тимчасові заходи щодо окремих обмежень прав і свобод людини (ст. 9). На жаль, у грудні 2001 року Верховна Рада, розглядаючи проект Закону України "Про митну службу", не визначила підрозділи митної служби по боротьбі з контрабандою як такі, що мають право займатись оперативно-розшуковою діяльністю. Зазначена проблема потребує термінового розв'язання, тому що адресність норм оперативно-розшукової діяльності визначається безпосередньою вказівкою закону про порядок та умови її здійснення виключно оперативними службами. Наприклад, не допускається проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами правоохоронних органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами (ст. 5); державні органи зобов'язані сприяти оперативно-розшуковим підрозділам у вирішенні завдань оперативно-розшукової діяльності (ст. 11) [14].