Третя структура є специфічною і являє собою незалежний юридичний механізм, який має назву "інститут незалежного прокурора". Передбачається, що про будь-які випадки, пов'язані з визначеними у законодавчому порядку посадами виконавчого керівництва та кампанією з виборів президента, генеральний прокурор повинен повідомляти спеціальний суд, який потім призначає спеціального прокурора для розслідування справи та пред'явлення звинувачень, якщо це необхідно. Цей незалежний юрист повинен обиратись з осіб позаурядової служби і діяти без контролю з боку Генерального прокурора, але може запросити необмежені бюджетні кошти та будь-які ресурси уряду, включаючи послуги слідчих установ, які, як правило, перебувають під контролем Генерального прокурора [242]. Подібна інституція існує також і в Республіці Корея, де в рамках Антикорупційного комітету при Президентові було визначено два прокурори, які розслідуватимуть найгучніші справи у відношенні до членів уряду, відомих політичних діячів та бізнесменів. На відміну від статусу незалежного прокурора в США, законодавством Республіки Корея встановлено деякі обмеження його повноважень [243,c.24-30].

             До органів, подібних незалежному прокурору в США, фахівці Світового банку відносять також: служби омбудсменів (уповноважених по розгляду скарг) та генеральних інспекторів (генеральні аторнеї). Наприклад, в африканських країнах розташованих нижче зони Сахари та у деяких інших регіонах превалювала модель "виконавчого" омбудсмену підзвітний голові уряду. Генеральними інспекторами є правомочні агенти, що здійснюють нагляд за шахрайством і корупцією у межах департаментів та управлінь, залежно від заснування та діяльності [244].

У світовій практиці боротьби з корупцією існує ще один вид структур, спеціально створених для боротьби з нею - це спеціалізовані комісії у Сінгапурі, Малайзії, Тайвані, Гонконзі та деяких інших країнах для боротьби з елітарною корупцією (корупцією вищих посадових осіб, транснаціональною корупцією, політичним протекціонізмом тощо). Так, Незалежна комісія з боротьби з корупцією у Гонконзі (Китай) і Агентство (комісія) по боротьбі з корупцією в Сінгапурі є інститутами, які успішно реалізують рішучі заходи проти глибоко укоріненої корупції. Їх основними перевагами перед іншими структурами є наявність широкого кола надзвичайних антикорупційних повноважень, політична, фінансова та функціональна незалежність та підпорядкованість сильному лідерові.

На нашу думку, досить показовим досвідом у боротьбі з системною корупцією є діяльність Незалежної комісії Гонконгу. Вона була створена з політичних причин - щоб переконати громадян у тому, що установа, незалежна від поліції і державної служби, більш ефективна, ніж існуюча система.

Діяльності Незалежної комісії по боротьбі з корупцією Гонконгу (далі НКБК) супроводжувалася рядом факторів. По-перше, це особливості соціального, політичного та економічного розвитку Гонконгу у післявоєнний період: перехід під протекторат Англії; зростання населення; міграційні процеси, економічна активність та пов'язанні з нею проблеми, котрі властиві для регіонів зі сприятливим бізнесовим кліматом, привнесення традиційної для китайських емігрантів практики надання службовцям подарунків тощо. По-друге, це корупційна ситуація, яка склалася у Гонконзі на момент створення НКБК, що характеризувалася глибоким вкоріненням корупції у державний апарат та приватний сектор, набуттям нею організованих форм та толерантним відношенням населення до її проявів. По-третє, зростання корупції в лавах поліції та невизнання нею неспроможності подолати це явище як у середині своєї системи, так і у державі [239,c.124-125; 245, с.86; 246,c.93]

Характеризуючи роботу цієї незалежної антикорупційної структури ми встановили декілька етапів її реформістської діяльності, які можуть бути використані для покращення стану організації боротьби з корупцією в Україні. Перший етап пов'язаний зі створенням моделі незалежної установи, яка б була здатна активно протидіяти корупції. Другий етап - створення необхідної матеріально-фінансової та ресурсної бази для діяльності НКБК. Третім етапом стало запровадження розробленої загальнодержавної антикорупційної стратегії у життя.

На наш погляд, до позитивного досвіду НКБК необхідно віднести, по-перше, виважену кадрову політику, яка полягала не лише у заміні корумпованих гонконгських офіцерів, а й у запроваджені особливостей проходження, припинення, обмежень та симулювання служби співробітників комісії; по-друге, підвищення рівня незалежності НКБК шляхом безпосереднього її підпорядкування Губернатору Гонконгу, покладення обов'язку прийняття рішення щодо судового розслідування виключно Генеральним прокурором, створення незалежних консультативних комітетів та органів нагляду за діяльністю цієї структури і комісії по скаргам на дії співробітників НКБК; по-третє, поєднання репресивних заходів щодо правопорушників з профілактичними та антикорупційною пропагандою серед населення із залученням можливостей засобів масової інформації.

Так, профілактичні заходи базувалися на глобальному підході, який поєднував у собі врахування значної кількості політико-правових, психологічних та моральних чинників. У ході реалізації профілактичних заходів значну увагу було приділено освіті та формуванню належної підтримки громадськістю здійснюваних реформ. Зусилля НКБК були спрямовані на створення мас-медійного антикорупційного простору. Для формування атмосфери непримирення з фактами корупції використовувалися можливості телебачення (демонстрація документальних відеофільмів, телеінтерв'ю з співробітниками НКБК, інформування про діяльність НКБК у щоденних програмах новин тощо) і преси (репортажі судових процесів, інтерв'ю, статистика, плакати інформаційні листки та ін.). Свою позитивну роль відіграли безпосередні контакти НКБК з лідерами місцевих громад, місцевого бізнесу, громадських і молодіжних організацій та публічні виступи в школах, університетах і громадських дискусіях.

Отже, позитивний досвід Гонконгу свідчить про те, що для успішної діяльності такої структури, як НКБК, необхідна політична воля, стабільне законодавство, послідовна стратегія, активна участь громадськості, розуміння потреби довгострокових антикорупційних заходів та залучення значних людських та фінансових ресурсів.

Саме, використання названих факторів може допомогти Україні корінним чином змінити ситуацію у галузі боротьби з корупцією. Проте, такі інституції як незалежний прокурор та спеціальні комісії (агентства) - засновані для того, щоб бути незалежними від існуючої структури влади і користуватися оперативною автономністю безпосередньо до самостійного визначення свого бюджету, утворюються дуже рідко. Вони пов'язані зі значними витратами як у фінансовому плані, так і у плані втрати престижу існуючими органами охорони правопорядку, і можуть мати суперечливий характер. Такі крайні заходи можуть бути необхідними для збереження упевненості громадськості в тому, що навіть найвищі рівні керівництва можуть бути підзвітними.

Досвід зазначених країн свідчить про те, що жорстка незалежна антикорупційна установа може бути могутнім знаряддям стільки, скільки вона репрезентує довгострокове зобов'язання, що викликає довіру і має механізм самоконтролю з тим щоб її можливості не були використані неналежним чином.

Говорячи про важливість і необхідність створення незалежного органу для боротьби з корупцією, фахівці одночасно констатують, що такі організації "…на жаль, частіше програють, ніж мають успіх" [247, с. 99]. Вивчення практики діяльності зазначених структур показує, що до основних причин їх невдач можна віднести: втрату довіри серед громадськості; уповільнення темпів наступу на корупцію, через зміну політичного керівництва; припинення підтримки вищого політичного та державного керівництва; спрямованість на боротьбу з корупцією у вищих щаблях влади, з одночасним зменшенням тиску на корупцією на нижчих рівнях; неналежний рівень комплектування агентств та їх матеріально-фінансового забезпечення.

Також, на нашу думку, до однієї з причин негараздів можна віднести ту обставину, що в окремих країнах посилення темпів боротьби з корупцією було викликане не внутрішнім переконання їх політичного керівництва, а тиском певних країн або міжнародних організацій. Тому вияв антикорупційної волі керівництва в них був продиктований прагненням отримати тимчасові дивіденди у вигляді фінансових кредитів чи політичного заступництва, а в деяких випадках і приватними мотивами. І, відповідно, з припиненням такого тиску, зупинялася підтримка антикорупційного органу.

         Незалежно від того, чи передаються функції боротьби з корупцією незалежній установі або залишаються у рамках будь-якого відділу чи підрозділу, який входить в діючу структуру, необхідно розв'язати питання про виключний характер юрисдикції. Коли значені засоби виділяються виключно на боротьбу з корупцією, то існує спокуса зміцнення управління наділити орган, який використовує ці засоби, монопольним правом на всі розслідування, пов'язані з корупцією, крім того, перевантаження судів свідчить про користь виключної юрисдикції боротьби з корупцією навіть на рівні судових органів.

         Необхідно зазначити про можливість виникнення певної здорової конкуренцію між правоохоронними органами, які діють у цій галузі. Завдання влади У цьому випадку буде полягати в тому, щоб допускати лише необхідне суперництво для викриття корупції, якщо головний орган з боротьби з корупцією не здатний це робити, але У той же час не допускати надмірного дублювання, при якому відбувається непропорційне зменшення можливостей головного органу в галузі збору інформації, проведення розслідувань або судового переслідування.

         Відповідь на питання про те, чи є потреба у суспільства в незалежному органі, спроможному порушувати справи проти керівників та лідерів провідних політичних інституцій, не використовуючи звичайні канали, може бути дана лише з урахуванням межі розповсюдженості корупції У цьому уряді, уразливості його перед корупцією, рівня професіоналізму правоохоронних органів, незалежності та неупередженості судових органів і домінуючої громадської думки щодо цього питання.

В Україні також ставилося питання про створення самостійного органу по боротьбі з корупцією. Його вирішення почалося під час обговорення проекту, а потім і Указу Президента України "Про Національне бюро розслідувань України" від 24 квітня 1997 року. В даному документі НБР визначалося як центральний орган виконавчої влади, одним із основних завдань якого є "… проведення досудового слідства та оперативно-розшукових заходів у особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять підвищену суспільну небезпеку", а також "інформаційно-аналітичної роботи з метою виявлення і усунення причин та умов, що сприяють корупції та вчиненню інших небезпечних злочинів…". Однак, відповідні зміни та доповнення до деяких законодавчих актів не були розглянуті Верховною Радою України, формування НБР та його регіональних підрозділів не відбулося, фінансування в Державному бюджеті не передбачено, а їх діяльність відповідно до зазначеного указу Президента України, не розпочато. Як слушно зазначив В.І. Шакун, полемізуючи з приводу створення НБР, "… будь-яка державна програма - передусім, це бюджетні кошти. Якщо їх немає - то можна впевнено говорити, що і цих програм не існує " [15, с. 52]. Більше того, указом Президента України від 15 грудня 1999 року НБР було ліквідовано [248]. Таким чином, питання про створення самостійного органу по боротьбі з корупцією та його належне нормативно-правове, фінансово-матеріальне та кадрове забезпечення залишається невирішеним.