Потрібне істотне доопрацювання загальної частини законодавчих актів України щодо митного тарифу [273, 274] та Митного кодексу України [271] для визначення практичних механізмів взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади щодо встановлення ставок імпортного мита, формування національної системи тарифних преференцій та інших питань, пов'язаних з тарифною політикою. Аналогічно цю позицію можна поширити і на положення Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" [195]. Загальна позиція у митній проблематиці полягає в тому, що положення Закону України "Про митний тариф" [274] та Митного кодексу України [271] мають бути додатково проаналізовані з точки зору механізмів їх правозастосування, а також відповідності підзаконних актів самим нормам законів. Митні органи повинні мати мінімум свободи маневру в підготовці власних нормативних актів, більшість проблем має регулюватися законодавством.

Валютне законодавство України на сьогодні є найбільш сумісним та адаптованим до норм міжнародного валютного регулювання, але й тут є свої проблеми. Однією зі складових валютного регулювання є валютний контроль, що являє собою надбудову системи валютного регулювання в цілому. Обов'язковою умовою є передбачуваність в системі валютних обмежень, що вирішують конкретні завдання, поставлені перед ним у той чи інший момент економічного розвитку суспільства.

Наявність у чинному валютному законодавстві великої кількості так званих "валютних обмежень" (норм, що не дозволяють у певних випадках вільно здійснювати валютні операції), свідчить про певний адміністративний механізм, що може, у разі необхідності, створити умови для контролю за виконанням норм права під час здійснення валютних операцій і, в разі виявлення порушень, покарати винних, що пояснюється передусім особливостями економічного розвитку держави та необхідністю захисту національної валюти.

Потрібна концептуальна переробка з точки зору поступового формування норм прямого впливу, що визначають механізм державного моніторингу руху (ввезення/вивезення) капіталу, зі встановленням критеріїв та механізму втручання держави у випадках серйозних проблем платіжного балансу, зовнішніх фінансових труднощів, загрози стабільності та єдності української фінансової системи. Ці питання зараз регламентуються Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" [275] та Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" [276].

Приєднання до СОТ потребує уточнення критеріїв походження товарів, принципів визначення ринкової ціни товару та джерел інформації про ринкові ціни, що має міститися або у податковому законодавстві, або у нормативно-правових актах щодо ціноутворення.

Ринкові реформи в Україні, лібералізація та активізація зовнішньоекономічної діяльності зумовили масовий доступ на український ринок імпортних товарів, при цьому різко загострилася проблема якості таких товарів. Разом з тим, в умовах економічної кризи та глибокого спаду виробництва в Україні вітчизняні виробники стали приділяти менше уваги якості отриманої продукції. Відповідно постало питання стандартизації та сертифікації продукції як заходу нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі. З іншого боку, українські експортери при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності зіткнулися з низкою проблем щодо подолання технічних бар'єрів, пов'язаних зі стандартизацією та сертифікацією своєї продукції при реалізації її на зовнішніх ринках. Таким чином, проблема забезпечення якості та безпеки товарів на внутрішньому ринку, а також прагнення успішного виходу українських експортерів на зовнішні ринки, інтеграції до світового господарства заклали основи формування в Україні національної системи стандартів і сертифікації товарів, що відповідає світовим правилам та нормам.

Вітчизняна сертифікація спрямована на досягнення таких основних цілей:

• створення умов для діяльності підприємств, установ, організацій та підприємців на єдиному товарному ринку України, а також для участі у міжнародній економічній, науково-технічній співпраці та торгівлі;
• сприяння споживачам у компетентному виборі продукції;
• сприяння експорту та підвищенню конкурентоспроможності продукції;
• захист споживача від недобросовісності виробника (продавця, виконавця);
• контроль безпеки продукції для довкілля, життя, здоров'я та майна людей;
• підтвердження показників якості продукції, заявлених виробником.

Україні ще треба пройти довгий шлях удосконалення національної системи стандартизації та сертифікації продукції. Особливо актуальною ця проблема стає в умовах наступного вступу України до СОТ, яка виокремлює міжнародні стандарти як ефективний засіб подолання технічних бар'єрів у процесі товарообміну між партнерами на ринку і зобов'язує країни-учасниці використовувати міжнародні стандарти як основу для створення та вдосконалення національних стандартів.

Слід приділи особливу увагу міжнародним стандартам, що вийшли в 1995 р. (МС) ІSО серії "14000" "Системи управління якістю оточуючого середовища". Їх називають "екологічними", оскільки вони вирішують питання охорони навколишнього природного середовища, визначають рамки функціонування виробництв (систем керування якістю) стосовно питань охорони довкілля. Прогнозується, що в найближчому майбутньому використання МС ІSО серії "14000" стає передумовою для розвитку зовнішньої торгівлі та значною мірою позначиться на міжнародній торгівлі. Передбачається, що спочатку застосування "14000" не призведе до підвищення конкурентоспроможності, а, можливо, створить торговельні бар'єри з додаткових витрат, пов'язаних із захистом довкілля, розробкою та впровадженням безвідходних технологій, більше того, для успішного їх застосування потрібні кваліфікована робоча сила, спеціальне обладнання та інші технічні інфраструктури. Однак застосування системи стандартів на базі ІSО "14000" прогнозує економічні та фінансові переваги для промисловості в цілому, а порівняна економія для підприємств від її використання (наприклад, коли зростання витрат на переробку відходів виявляється меншим, ніж сплата штрафних санкцій за їх зберігання) може стати навіть значнішою. Деякі підприємства вже націлилися на застосування цих систем сподіваючись обійти конкурентів та забезпечити собі власну нішу на ринках.

При цьому очевидно, що у світі найближчим часом у загальному обсязі технічних бар'єрів у зовнішній торгівлі частка екологічних стандартів, що визначають як якість товарів та послуг, так і функціонування виробництв, дедалі збільшуватиметься, що зумовлено і деякими об'єктивними причинами. З одного боку, зниження ролі митно-тарифного регулювання змушує держави для захисту національних виробників застосовувати нетарифні обмеження імпорту. Застосування екологічних стандартів до імпортної продукції стає завуальованим за формою та характером, але ефективним за своїми результатами протекціоністським регулятором зовнішньоекономічної діяльності. Наприклад, США відмовляються з екологічних міркувань імпортувати креветки з Індії, Малайзії, Пакистану й Таїланду. Причиною відмови називається використання в цих країнах для вилову креветок сіток, що завдають шкоди популяціям черепах. До укладення угод ЄС з Канадою та Росією в ЄС заборонявся імпорт із цих країн хутра, отриманого від тварин, зловлених за допомогою капканів, тобто так званими "негуманними способами". З другого боку, рівень суспільного розвитку саме розвинених країн (ступінь насичення товарного ринку, досить висока купівельна спроможність населення, особливості менталітету нації, діяльність громадських рухів, наприклад "зелених", тощо), а також розвинена система економічних штрафів дозволяє говорити про формування останнім часом тенденцій попиту споживачів на товари з урахуванням мінімізації шкоди навколишньому середовищу при їх виробництві, використанні та утилізації. Разом з тим, з боку громадських рухів дедалі частіше має місце тиск на уряди країн з метою коректування регулюючих зовнішню торгівлю засобів з тим, щоб продукція, вироблена з дотриманням етичних та екологічних норм, могла конкурувати з дешевшими товарами. Таким чином, охорона навколишнього середовища стає важливим критерієм і для виробників у виборі технологій та організації виробництва, і для покупців у виборі товарів.

Взагалі українська система сертифікації товарів та послуг за змістом та принципами, що застосовуються, відповідає світовій практиці (наприклад, вона має як обов'язковий, так і добровільний характер; випробування конкретної продукції здійснюються акредитованими у встановленому порядку третіми незалежними особами; сертифікація вітчизняної та імпортної продукції проводиться за єдиними правилами). Однак для включення у міжнародну торгівлю і нормального функціонування в цьому середовищі Україні ще треба працювати у напрямі гармонізації стандартів та систем сертифікації з міжнародними системами. Важливим напрямом діяльності при цьому має стати підвищення ефективності сертифікації за рахунок переходу до гнучких моделей підтвердження відповідності продукції встановленим нормативам, за рахунок розробки та вибору ефективних систем сертифікації, розширення масштабів добровільної сертифікації, що проводиться в країні.

Організація визнання українських сертифікатів за кордоном забезпечить отримання переваг українськими експортерами, бо вимагатиме також приєднання України до міжнародних систем сертифікації. Причому вирішення такого завдання пов'язане з виконанням великого комплексу складних робіт упродовж тривалого часу та визнанням професійного рівня експертів із сертифікації. Отже, на перший план виходять проблеми організації процесу підвищення рівня професійної підготовки фахівців у даній сфері. Активізація розробки на вітчизняних підприємствах систем якості, а також перехід від сертифікації продукції до сертифікації систем якості - шлях, ставши на який українські підприємства зможуть, на нашу думку, якнайшвидше ліквідувати своє відставання від закордонних виробників товарів та послуг. Доповнення української системи якості правилами та процедурами, обумовленими в МС ІSО серії 14000, а також розробка та впровадження на вітчизняних підприємствах систем управління якістю навколишнього середовища є завданням найближчого майбутнього, виконання якого необхідне для досягнення українським рівнем виробництва світового.

Подальша робота з гармонізації українських стандартів та систем сертифікації з міжнародними системами, розширення масштабів добровільної сертифікації, перехід від сертифікації продукції до сертифікації систем якості, удосконалення взаємодії контролюючих зовнішню та внутрішню торгівлю державних органів України стають головними напрямами удосконалення української системи сертифікації, які, на наш погляд, можуть, з одного боку, забезпечити скорочення надходження неякісних українських та імпортних товарів на вітчизняний споживчий ринок, з другого боку - зняти для українського експортера встановлені на зовнішньому ринку технічні бар'єри.