Немає потреби зупинятись на характеристиці, змісті і значенні кожного з перерахованих принципів. Вони багаторазово описувалися і знаходили правильне і досить повне тлумачення у правничій літературі.

Отже, серед принципів господарського процесуального права, встановлених законодавчо, виділимо принципи законності й диспозитивності, змагальності й рівноправності сторін, усного і безперервного судового розгляду, безпосередності й оперативності, які є принципами функціональними, а принципи здійснення правосуддя лише судом, поєднання колегіальності й одноособовості, незалежності суддів, гласності, державної мови судочинства, рівності громадян і організацій перед судом стосоються засад організації системи господарських судів. Зупинимося на характеристиці деяких принципів.

Законність є загальним принципом господарського процесу. Це загальний і основний принцип будь-якої діяльності, регульованої          правом [148][440]. Звичайно, коли йдеться про багатосторонність і багатозначність поняття законності (насамперед у визначенні цього поняття), наводять вимогу точного виконання всіма підприємствами, установами й організаціями (незалежно від форм власності), посадовими особами і громадянами законів і інших актів органів держави [28, 18][441]. Далі відзначають такі сторони дотримання законності, як нагляд за її здійсненням, припинення її порушень.

Щодо господарського суду цей принцип нормативно закріплений у всіх актах, що регулюють організацію і діяльність господарського           суду [87][442]. У Законі України ,Про господарські суди" принцип законності був названий як основний принцип діяльності господарського суду (ст. 4).

Законність у судочинстві як спеціальний аспект загального поняття законності одночасно  із збереженням зазначеної багатосторонності має свої специфічні риси, зумовлені завданнями і засобами правосуддя, яка також має складний, інтегрований склад, елементи якого прямо зазначені законом. Перше полягає в проголошенні гарантії незалежності суддів і їх підпорядкування лише закону, а також забезпеченні умов, що виключають сторонній вплив на суддів. До другого належить принцип здійснення правосуддя в суворій відповідності до законів [325][443], чи законності у вузькому значенні цього поняття.

Господарський процес є формою захисту права судом. Законність у діяльності господарських судів означає відповідність рішень господарських судів, процесуальних дій суддів, учасників процесу нормам матеріального і процесуального права, тобто закону [319][444].

За змістом він полягає у вимозі до суддів правильно застосовувати норми матеріального (регулятивного) права і здійснювати процесуальні дії, керуючись законодавством про судочинство у господарських судах [214][445].

Мета господарського процесу полягає в тому, щоб у результаті розгляду справи були встановлені дійсні фактичні обставини справи і правильно застосована норма матеріального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними чи неправильно застосованими, якщо:

— господарський суд не застосував закону, що підлягає застосуванню;

— застосував закон, що не підлягає застосуванню;

— неправильно витлумачив закон.

Правильному застосуванню закону завжди передує процесуальна діяльність сторін і господарського суду з встановлення причин виникнення, зміни або припинення суб'єктивних прав і обов'язків сторін, тобто юридичних фактів. Процес пізнання в господарських судах містить як встановлення фактів, з якими сторони пов'язують виникнення, зміну чи припинення права, так і правову оцінку встановлених фактів.

Принцип законності не можна вважати реалізованим, якщо з конкретної справи господарський суд не встановить повно і вірно справжні причини у справі, права та обов'язки сторін.

Реалізація принципу законності в господарському процесі забезпечується цілою низкою процесуальних гарантій. До них належать насамперед гарантії, що становлять зміст інших принципів господарського процесуального права, наприклад незалежність суддів господарського суду і підпорядкування їх тільки Конституції і закону, рівність перед законом і судом, змагальність процесу і рівноправність сторін, гласність розгляду в господарських судах, безпосередність і безперервність судового розгляду.

Законодавець, детально регламентуючи господарський процес, усе ж таки допускає можливість судових помилок. Для їх усунення і відновлення законності передбачені стадії перегляду господарських судових постанов, а саме — стадія перегляду рішень, що не набрали законної сили, в апеляційному порядку і стадії перегляду рішень, що набрали чинності, і постанов у касаційному порядку.

Існують такі гарантії реалізації принципу законності: можливість відводу судді, участь прокурора в справі, участь в господарському процесі представників державних органів, органів місцевого самоврядування й інших органів, можливість сторони мати представника, чіткий регламент форми і змісту позовної заяви.

Сюди ж, на нашу думку, належить принцип об'єктивної істини. Тривала традиція відриву цієї засади від принципу законності не може бути виправдана. Внаслідок такого становища для законності залишається сфера застосування тільки диспозиції і санкції правової норми. Тим часом гіпотеза є рівноправним елементом норми, і виключення її із законності як порядку застосування закону, що виражає норму, вважається непослідовним і невірним. Обов'язковість встановлення юридичних фактів у точній відповідності з гіпотезою норми є частиною її застосування. Усі можливі випадки порушення закону застосовні до будь-якого елементу норми права, у тому числі до гіпотези. Принцип об'єктивної істини означає, що господарський суд повинен приймати рішення в справі після того, як у засіданні будуть встановлені справжні взаємини сторін і фактичні обставини. Даний принцип нерозривно пов'язаний із принципом законності, оскільки рішення господарського суду законне лише в тому випадку, коли у справі встановлена об'єктивна істина. У цих цілях арбітражному суду надані досить широкі повноваження. Принцип об'єктивної істини випливає також зі статті 82 ГПК, згідно з якою рішення з господарської суперечки приймається суддями господарського суду за результатами обговорення всіх обставин справи.

І, нарешті, останній елемент законності, спрямований на активне сприяння її реалізації, полягає у державному і суспільному сприянні судовому захисту.

Принцип диспозитивності визначає механізм руху господарського процесу, відображає автономність суб'єктів господарських        правовідносин [102][446].

Серед науковців, які вперше використали у своїх працях термін ,диспозитивність", були Ветцель і Ендеманн [391][447]. Поступово у процесуальній науці формується так звана панівна доктрина принципу диспозитивності, що полягає: по-перше, — суб'єктивні цивільні права мають таку особливість, як вільне розпорядження ними. Цивільні права можна отримувати, передавати, відчужувати. При порушенні цивільного права його володар може захищати або не захищати його; по-друге, — принцип диспозитивності виявляється не лише в акті вільного розпорядження правом на звернення до суду, він поширюється на весь процес, на права сторін у цьому процесі [472][448]. Слід зазначити, що принцип диспозитивності зумовив серед науковців тривалі дискусії, результатом яких стало виокремлення принаймні шести різних точок зору (наукових напрямів) з приводу розуміння і змісту даного принципу [263, 664, 673, 16, 516, 88, 209, 634][449].

Не зупиняючись на детальному аналізові окремих точок зору, зазначимо, що сутність принципу диспозитивності полягає у нерозривній єдності двох елементів — свободи вибору варіанта захисту порушеного права і свободи розсуду сторони при обранні варіантів поведінки у процесі захисту права [391][450].

Принцип активності (ініціативи) суду завжди розглядався в теорії цивільного процесу як найважливіша риса правосуддя з цивільних          справ [672][451].

Активність суду була включена складовою частиною до принципів диспозитивності і змагальності. Ця формальна структура принципів надалі була розвинена шляхом включення до неї активності інших організацій і громадян.

Справді науковий метод з'ясування змісту і значення принципів диспозитивності і змагальності цивільного процесу веде до відмови від їх порівняння з однойменними принципами цього процесу тільки за ознаками формальних структур разом із необхідністю дійсного розмежування їх за суттю, тобто за цілями (завданнями) захисту, напрямом і доступністю процесуальних засобів. Зі сказаного можна зробити такі висновки:

— про виключення зі змісту диспозитивності і змагальності елементів ініціативи й активності суду;

— про поглиблення змісту цих принципів шляхом урахування завдань, напряму і доступності регульованих ними засобів у порівнянні з суто формальною свободою;

— про визнання ініціативи й активності суду самостійними принципами цивільного процесуального права із широким діапазоном поширення, що доповнює дію диспозитивності і змагальності, а також збагачує і підсилює інші види діяльності осіб, що беруть участь у справі, і їх процесуального положення, шляхом інструктивних вказівок, активності в касаційному й апеляційному провадженні [421][452].

У такому розумінні ініціатива суду й окремих громадян являє собою спрямовану і консолідовану силу, гарантію ефективного сприяння судовому захисту кожного порушеного чи оскарженого суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, в поєднанні із загальними державними і суспільними інтересами. Основна мета цього сприяння полягає в досягненні повного і точного дотримання закону, його охоронної дії у судовому процесі і, як наслідок, у реалізації зазначеної гарантії й інтеграції принципу законності в широкому значенні. До змісту принципу диспозитивності у господарському процесі входять такі елементи, як порушення справи у господарському суді; визначення характеру та обсягу позовних вимог, розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема, відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди; порушення апеляційного, касаційного провадження, постановка питання щодо перегляду справи за нововиявленими обставинами; вимога примусового виконання судового акта господарського суду [102][453]. Процесуальний принцип диспозитивності відповідає принципу особистої ініціативи [240][454]. Особиста ініціатива юридичних осіб набула у нових економічних умовах особливого значення.

Принцип диспозитивності притаманний процесуальному праву майже всіх цивілізованих країн. Так, у Франції основними принципами цивільного судочинства називають принципи диспозитивності та змагальності, а вже потім — гласності, оцінки доказів на розгляд суду тощо [19][455].