Примусовий захід у вигляді направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк ,що не перевищує  трьох років, застосовується до осіб, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру (у 2002 році застсовувався у 12% випадків). Система примусових виховних заходів побудована по принципу переходу від менш суворих до більш суворих. Отже, найбільш суворим заходом виховного характеру для неповнолітніх є поміщення їх у спеціальні навчально-виховні заклади. Норма ст. 105 КК України є бланкетною, вона не конкретизує, в які саме спеціально-виховні установи спрямовуються неповнолітні. До цих установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні  училища соціальної реабілітації. В Україні вони існують з 1965 року і нині їх налічується  чотирнадцять (одинадцять шкіл та два училища для хлопців і одне для дівчат) На жаль, таких установ надто мало, до них існує черга. Подібне становище негативно впливає  на криміногенну ситуацію в країні [184, с. 102]. Статус зазначених установ визначено Законом України від 24 січня 1995 року №  28\95 - ВР "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи" [80]. Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13жовтня 1993 року № 859 (зі змінами внесеними постановою від 11 серпня 1995 року № 646). Згідно ст.8 Закону до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від одинадцяти до чотирнадцяти років, а до професійних училищ соціальної реабілітації - віком від чотирнадцяти років. У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітнього можуть тримати у виняткових випадках до досягнення ним п'ятнадцяти років. Якщо йому виповнилося п'ятнадцять років, але він не став на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи, за правилами, передбаченими ст. 409, 411 КПК України, може бути переведений  до професійного училища соціальної реабілітації. У таких випадках загальний строк перебування учня в спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років. У професійних училищах соціальної реабілітації неповнолітніх можуть тримати до досягнення дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки. Доречі, вбачається, що це положення закону може в окремих випадках суттєво порушувати права неповнолітнього. Наприклад, якщо до нього в п'ятнадцять років судом було застосовано примусовий виховний захід у вигляді направлення до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків на трьорічний строк, то по досягненню повноліття, він згідно закону може триматися в цій установі ще один рік. Якщо ж неповнолітній вчинив злочин раніше або суд визначив строк, на який він спрямовується в спеціальну навчально-виховну установу, менш за три роки, то підліток може знаходитися там і ще більший термін. Примусовий захід виховного характеру, передбачений п. 5 ч. 2 ст. 105 КК України є дуже суворим, він значно обмежує конституційні права і свободи неповнолітнього. Тому рішення про продовження свого навчання для завершення навчального року або професійної підготовки в спеціальних навчально-виховних закладах повинен приймати сам неповнолітній. У зв'язку з цим необхідно доповнити ст.8 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" відповідним положенням.

У постанові судді чи ухвалі суду про направлення неповнолітнього до спеціальної  навчально-виховної   установи   повинно   бути   зазначено   тип   цієї   установи і   строк,  на   який   він   туди  направляється.1

Як зазначають окремі дослідники суди повинні обережно підходити до призначення такого примусового заходу виховного характеру як направлення до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків [132, с. 50-51]. Є. Кравець посилаючись на дослідження співробітників Всесоюзного науково-дослідного інституту проблем зміцнення законності і правопорядку Міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР та досвід роботи одеських спецшкіл, робить висновок, що спецшколи і спецучилища кують "кадри" для злочинного світу. Свою думку він обгрунтував статистичними даними, котрі свідчать, що після випуску із спецшкіл і спецучилищ протягом першого року засуджуються на різні строки покарання 25-30% вихованців, двох - 40-45%, трьох років - вже кожен другий [132, с.51]. Є. Кравець пов¢язує це з тим, що неповнолітні, які знаходяться в спеціальних навчально-виховних закладах, не мають права на свій розсуд обирати форму дозвілля, обмежуються їх сімейні відносини, свобода пересування, побачення. Підлітки обмежені в харчуванні, праві на відпочинок. З урахуванням того, що в цей період розвитку в людини закладаються якості, котрі будуть визначати її поведінку на все життя, робиться висновок, що виправлення і перевиховання поза спеціальними закладами без позбавлення волі відбувається з набагато кращими результатами. Повністю погоджуючись з висновками Є. Кравця, слід наголосити на тому, що примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення повинен призначатися судом лише при скоєнні ним злочинів середньої тяжкості. Для того, щоб повністю виключити випадки обрання цього заходу неповнолітньому, який вчинив злочин невеликої тяжкості, необхідно в КК України закріпити за судом право застосовувати цей захід впливу лише при скоєнні підлітком злочину середньої тяжкості, як це зроблено в КК Росії. При звільненні неповнолітнього від покарання згідно ст. 105 КК України законом не передбачена можливість переводу особи, яка не досягла вісімнадцяти років, строк перебування якої в спеціалізованій установі закінчився, у виправну установу. Це означає, що на думку законодавця мета покарання щодо неповнолітнього буде досягнута шляхом застосування відповідних виховних і корекціонних заходів в спеціалізованих навчально-виховних установах.

При виборі примусового заходу суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного (його вік, умови життя і виховання, стан здоровся, поведінку тощо). На практиці виникає питання: чи може суд при призначенні виховних заходів враховувати обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання? Адже ж примусові виховні заходи не є покаранням. Існує думка, що у зв'язку з тим, що на відміну від покарання в КК України не визначені загальні засади застосування примусових заходів виховного характеру, суд при призначенні цих заходів повинен керуватися загальними засадами призначення покарання [138, с. 386]. Інші вчені зазначають, що примусові виховні заходи не є карою, вони не мають компенсаційного характеру, який, зокрема, передбачає що тяжкість покарання повинна бути сорозмірною ступеню небезпечності вчиненого діяння та ступеню вини злочинця. При призначенні примусових виховних заходів, як правило, не є необхідним, щоб обраний захід відповідав тяжкості вчиненого злочину. Застосування більш або менш суворого виховного заходу повинно визначатися перш за все ступенем педагогічної занедбаності неповнолітнього, характером оточуючого його середовища, достатністю цього заходу для виправлення і перевиховання правопорушника, а не міркуванням соразмірності скоєному  [93, с. 128]. Підводячи підсумок думкам з цього питання, вважаю, що при призначені примусових заходів виховного характеру суд обов'язково повинен враховувати обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання. Доречі, в КК України 1960 р. ці обставини мали назву "Обставини , які  пом'якшують або обтяжують відповідальність". Тому у суддів не виникало питання про можливість врахування цих  обставин як пом'якшуючих або обтяжуючих при призначенні примусових заходів виховного характеру, які є різновидом відповідальності.

Поряд із застосуванням одного чи кількох примусових заходів виховного характеру суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя, який діє відповідно до Положення про судових вихователів [210]. Існування інституту судових вихователів спрямоване перш за все на активізацію роботи, що впливає на ефективність виправлення і перевиховання неповнолітніх, які вчинили злочини. Відповідно до Положення, основними функціями судових вихователів є: усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, профілактика злочинів, виховання належної правової культури, допомога батькам у вихованні трудних підлітків тощо. Судовий вихователь є офіційною особою, яка призначається за рішенням суду. Він, зокрема, має право контролювати витрати підлітка, давати необхідні поради по додержанню правил поведінки; ставити питання про вплив на батьків, у разі якщо вони не займаються вихованням підлітка тощо. У разі вчинення неповнолітнім злочину КК України віддає  вирішення питання про призначення вихователя на розсуд суду. У кодексі лише окреслено, що вихователі можуть призначатися у разі застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а також при звільненні неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням. Доречі,  при звільненні від відбування покарання в порядку ст. 104 КК України говориться про, окрему особу, за згодою якої або на прохання якої, суд може покласти обов'язок нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи (п.4ст.103КК України). Є не зрозумілим, чи мають однаковий статус ці особи і вихователі, зазначені у п. 4 ст. 105 КК України. Як свідчать практичні робітники досвіду роботи судових вихователів немає. Це обумовлено тим, що фінансові складності не дозволяють створювати ці штатні одиниці в судах [32, с. 122].  З моєї точки зору, вихователів найбільш доцільно призначати при звільненні неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів  виховного характеру. Наведену позицію можна обгрунтувати тим, що це звільнення є безумовним, тобто, якщо підліток буде ухилятися від призначеного йому виховного заходу, то суд вже не в змозі буде відреагувати на таку його поведінку. Судовий вихователь же допоможе уникнути таких випадків.

Що стосується можливості застосування до неповнолітнього правопорушника декількох примусових заходів виховного характеру, то, як свідчить узагальнення матеріалів кримінальних справ, суди широко використовують надану їм законом таку можливість. Застосування одночасно декількох видів заходів впливу посилює виховний ефект. Призначаючи неповнолітньому декілька виховних заходів впливу, суди повинні мати на увазі, що вони повинні сполучатися. Наприклад, покладання на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцяти річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку  відшкодування заподіяних майнових збитків та передача під нагляд батькам; застереження й обмеження дозвілля.