відповідальності - захист правопорядку і виховання [298, с. 67].1 На мій погляд, при врахуванні неповноліття особи як пом¢якшуючої  покарання обставини необхідно виходити з того, що, по-перше, в окремих випадках законодавець априорно, незалежно від конкретних обставин справи розглядає неповноліття як пом¢якшуючу покарання обставину. Наприклад, КК України визначає, що максимальний строк позбавлення волі неповнолітньому не може перевищувати п¢ятнадцяти років. У Кодексі встановлені менші, у порівнянні з дорослими, строки позбавлення волі за окремі види злочинів. Таким чином, у разі вчинення підлітком злочину, наприклад, середньої тяжкості, за умови, що не має обставин, які б дозволили зменшити йому покарання, суд, враховуючи вимогу п. 3 ст. 102 КК України, повинен призначити менший строк позбавлення волі у порівнянні з дорослою особою. По-друге, в усіх інших випадках обставини, які впливають на призначення покарання неповнолітньому повинні враховуватися в сукупності. Тобто сам факт вчинення злочину особою, яка не досягла вісімнадцяти років, ще не є підставою для обов¢язкового пом¢якшення становища такої особи [138, с. 395].

Аналіз норм нового КК України, які регламентують відповідальність неповнолітніх, а також проведене мною узагальнення матеріалів кримінальних справ дозволяє зробити деякі висновки та висунути пропозиції з питання призначення виду та міри відповідальності особам, які не досягли вісімнадцяти років і вчинили суспільно небезпечне діяння. При вчиненні неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості суд, згідно КК України, може: призначити йому покарання (ст. 50, 98 Кодексу); звільнити підлітка від кримінальної відповідальності і, в окремих випадках, застосувати до нього примусові заходи виховного характеру (ст. 45, 46, 47, 48, 49, 97 Кодексу); звільнити підлітка від покарання (ст. 74 Кодексу); звільнити підлітка від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 Кодексу); звільнити підлітка від відбування покарання з випробуванням (ст. 75, 104 Кодексу). Мої намагання з¢ясувати чим мотивують своє рішення судді при визначенні виду відповідальності неповнолітнім правопорушникам виявило суттєві недоліки у цьому питанні. Лише при призначенні покарання особі, яка не досягла вісімнадцяти років, суди виконують вимоги ст. 332, 334 КПК України і мотивують своє рішення. У всіх інших випадках у процесуальному акті зазначаються підстави прийняття того чи іншого рішення, які окреслені у КК України, і не пояснюється чому суд дійшов до такого висновку. Проблема мотивування судових рішень розглядалася у працях багатьох провідних юристів [60; 290]. Мотивування рішення, по-перше, має велике значення для захисту прав і свобод учасників процесу. Ознайомившись з матеріалами справи вони дізнаються яким шляхом ішов суд до прийняття відповідного рішення. По-друге, вимога закону про обов¢язкове мотивування підсумкового рішення суду сприяє більш ретельному вивченню судом обставин справи, зокрема, особистості неповнолітнього. Це обумовлено тим, що приймаючи остаточне рішення судді необхідно навести аргументи на його користь, а також переконати учасників процесу в правильності своєї позиції по справі. По-третє, мотивування рішень суду дозволяє судам вищестоячих інстанцій розібратися в механізмі прийнятого рішення, з¢ясувати чому в процесі дослідження оперують одними доказами і відкидають інші. По-четверте, згідно принципу гласності, остаточне рішення суду стане відомо громадскості, зокрема, іншим неповнолітнім. Переконливим це рішення буде тільки у разі, якщо воно буде мотивованим.

            Звільняючи неповнолітнього від кримінальної відповідальності або покарання і застосовуючи до нього виховні заходи, передбачені п. 2 ст. 105 КК України, суди майже у всіх випадках зазначають підстави цього рішення, зазначені у п. 1 ст. 97, п.1 ст. 105 КК України і не мотивують його. На мою думку, це пов¢язане з тим, що в законі чітко не визначена обов¢язковість мотивування цього рішення, як це має місце при складанні вироку. Як вже зазначалося примусові заходи виховного характеру хоч і не є карою, але суттєво обмежують права і свободи людини, а деякі з них, наприклад, направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи, є значно суворішими за деякі види покарань. Тому, на мій погляд, в частині мотивування, до рішення суду з питання звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності або покарання із застосуванням заходів виховного впливу, законом повинні пред¢являтися такі ж вимоги, як і до вироку.

            В науці кримінального і кримінально-процесуального права немає єдиної думки з приводу того, в якому процесуальному документі суд повинен визначати, що він звільняє неповнолітнього від покарння і застосовує до нього примусові виховні заходи. У КПК України визначено, що коли суд при розгляді кримінальної справи, що надійшла з обвинувальним висновком прийде до висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, він виносить ухвалу, а суддя постанову про закриття кримінальної справи і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених п. 2 ст. 105 КК України (ч.1 ст. 447 КПК України). У ч. 2 ст. 448 КПК України зазначено, що за результатами розгляду цих справ суд виносить ухвалу.1 Аналогічно вирішується це питання і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2001 року № 6 [219]. Застосування примусових заходів виховного характеру відповідно до ст. 105 КК України за

своєю природою є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності. У кримінальному праві визначено, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в трьох формах. Першою з них є вимушене перетерпівання винним державного засудження, що виражено в обвинувальному вироку суду, який, однак, не пов¢язаний з призначенням йому кримінального покарання. Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є перетерпівання винним державного засудження, яке поєднано з призначенням йому конкретної міри покарання, від реального відбування котрого, однак, засуджений звільняється. Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є вимушене перетерпівання винним державного засудження і позбавлення або обмеження особистого, майнового чи іншого характеру, що складають зміст покарання, призначеного йому судом [137, с. 60-61]. Таким чином, при звільненні неповнолітнього від покарання, згідно ст. 105 КК України, неповнолітній несе кримінальну відповідальність, але замість покарання суд призначає йому примусові заходи виховного характеру. Звільняючи неповнолітнього від покарання, суд виходить з того, що особа визнається винною, тому що згідно зі ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Винною ж особа може бути визнана лише обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Це не входить у протиріччя з положенням про правові наслідки судимості. Згідно п. 3 ст. 88 КК України "особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнення від покарання…визнаються такими, що не мають судимості". На мою думку, з урахуванням обгрунтованої нами раніше (розділ 2) пропозиції про необхідність та доцільність звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із призначення примусових заходів виховного характеру, і при вчиненні ними злочинів середньої тяжкості, ч. 1 ст. 447 КПК України необхідно викласти її в такій редакції: "коли суд при розгляді кримінальної справи про злочини невеликої або середньої тяжкості, що надійшла з обвинувальним висновком прийде до висновку про можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання, він виносить мотивовану ухвалу, а суддя - постанову про закриття кримінальної справи і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених частиною другою статті 105 КК України. Якщо буде визнано, що на момент постановлення вироку неповнолітній не потребує застосування покарання суд вправі, постановивши обвинувальний вирок, звільнити його від покарання і призначити примусові заходи виховного характеру, передбачені п. 2 ст. 105 КК України."

У зв¢язку з цим ч.2 ст. 448 викласти в такій редакції "У разі звільнення неповнолітнього від покарання суд, крім зазначених у ст. 324 КПК України, повинен вирішити, який саме примусовий захід виховного характеру має бути застосований до цієї особи."

Повертаючись до питання про найбільш доцільний вид відповідальності, до якого можна притягнути неповнолітнього, вчинившого злочин невеликої або середньої тяжкості, необхідно зазначити, що такий широкий спектр заходів наданий суду невипадково. Аджеж основне завдання суду по справах неповнолітніх не осудити його і призначити покарання, а обрати такий захід впливу, який дозволить перевиховати підлітка або, принаймні, попередити вчинення ним нового злочину. Від вмілих дій суду багато в чому залежить чи стане неповнолітній на шлях виправлення, чи, навпаки, буде продовжувати антигромадський спосіб життя. На мій погляд, можливістю скоректувати поведінку особи на більш ранніх етапах її розвитку, пояснюється той факт, що, по-перше, неповнолітні можуть підлягати більш різноманітним видам відповідальності; по-друге, що ці заходи впливу часто за своїми правовими наслідками є несоразмірними. Наприклад, правові наслідки звільнення неповнолітнього від покарання є більш м¢якими, як це не дивно, ніж при звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, бо звільнення від покарання є безумовним. Аналогічно, для неповнолітнього є більш "вигідним", якщо суд призначить йому покарання, не пов¢язане з позбавленням волі, ніж застосує примусовий захід виховного характеру, який буде суттєво обмежувати його свободу. Усі види звільнення дорослої особи від кримінальної відповідальності є безумовними і до неї не застосовуються ніякі заходи впливу. До неповнолітніх же можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру, які суттєво обмежують його права і свободи. Нерівноправні дорослі і неповнолітні і при звільненні від покарання.

Автор вважає, що вирішувати питання про найбільш доцільний захід впливу, який необхідно застосувати до неповнолітнього суд повинен з урахуванням принципу індивідуалізації відповідальності. Визначальним фактором в її регулюванні повинна стати вимога враховування неоднорідності контингенту неповнолітніх злочинців [168, с.107]. Характер злочину, особистість правопорушника, його соціальне значення, умови життя та інші обставини повинні стати визначальними факторами, які дозволять по кожній конкретній справі диференціювати межі відповідальності неповнолітнього, міру і вид покарання, режим його виконання тощо.