У законодавстві чітко не вирішене питання про те, який орган повинен здійснювати контроль та нагляд за виконанням неповнолітнім умов примусових заходів виховного характеру, передбачених п. 1, 2, 3, 4 ч. 2 ст. 105 КК України. У Кримінальному кодексі лише говориться про судових вихователів, які можуть призначатися судом, якщо він визнає це за необхідне. На мій погляд, цей контроль повинні здійснювати працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх, які згідно Закону "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" мають право відвідувати підлітків-правопорушників за місцем їх проживання, навчання, роботи, проводити бесіди з ними, їх батьками (усиновителями) або опікунами (піклувальниками). Доцільно надати відповідні права і службам у справах неповнолітніх. 

Як  зазначено у п. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Наведене положення має особливе значення для неповнолітніх, скоївших суспільно небезпечне діяння, які тільки починають  свій життєвий шлях. Від правильного вибору заходу впливу багато в чому залежить чи виправиться неповнолітній і стане повноправним членом суспільства або навпаки, буде продовжувати в майбутньому антигромадську діяльність. У зв'язку з цим кримінальна політика держави передбачає певні особливості застосування щодо неповнолітнього кримінального покарання. Це стосується:

а) законодавчої заборони на застосування окремих видів покарань (обмеження волі, довічне позбавлення волі тощо) або обмеження в їх застосуванні (наприклад, позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості);

б) особливостей деяких видів покарань (наприклад, штрафу);

в) особливостей призначення кримінального покарання.

Штраф як покарання застосовується лише до неповнолітніх, які мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення. Штраф може призначатися як основне так і додаткове покарання (у 2002 році призначався у 307 випадках). При призначенні цього заходу впливу суд повинен враховувати, що закон прямо передбачає, що сплата штрафу, як покарання, покладається саме на неповнолітнього за умови, якщо в нього є особисте майно, кошти. При обранні цього виду покарання дорослому (ст. 53 КК України) закон прямо не передбачає його пряме стягнення з власних доходів винного, а лише визначає, що суд повинен враховувати його майновий стан. Тому штраф може бути сплачений, наприклад, із спільного доходу сім'ї. Положення ст. 99 КК України спрямоване на те, щоб усунути в неповнолітнього почуття безкараності, що буде перешкоджати вчиненню ним нового злочину у майбутньому. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати п'ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що менше, ніж для повнолітніх осіб.

Значно пом¢ якшені щодо неповнолітніх і такі види покарань, як громадські та виправні роботи (ст. 100 КК України). Пом'якшення стосується як строку цих робот, так і відсотка відрахування в доход держави. Громадські роботи полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час (у 2002 році призначався у 81 випадку). Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому, який на момент призначення покарання працює постійно чи тимчасово на строк, який відповідає, принаймні, тривалості  призначеного покарання (у 2002 році призначався у 48 випадках). Виправні і громадські роботи призначаються неповнолітнім, які досягли шістнадцяти років і до виповнення їм повноліття.

У разі призначення неповнолітньому, який досяг віку кримінальної відповідальності і вчинив злочин, але йому не виповнилося шістнадцяти років, покарання (наприклад, немає підстав застосування примусових заходів виховного характеру), суд значно обмежений у виборі виду покарання, що може призначити підлітку. Дійсно, якщо у правопорушника немає особистого майна або доходів, а найчастіше воно так і є, то суд може призначити неповнолітньому  лише такі покарання як арешт і позбавлення волі на певний строк. Ці заходи впливу значно обмежують конституційні права і свободи громадян і, як зазначалося раніше, повинні застосовуватися щодо неповнолітніх лише у разі, якщо їх виправлення неможливе за допомогою інших заходів. У цьому випадку суди можуть використати надану їм законом можливість перейти до іншого більш м'якого виду основного покарання не зазначеного в санкції статті за цей злочин. Призначити покарання у такому порядку суд може лише за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а також з урахуванням особи винного (ст.63 КК України). Якщо таких умов немає, то суд не може призначити більш м'яке покарання ніж передбачене законом. Таким чином ми бачимо, що можливість індивідуалізації покарання щодо такої категорії неповнолітніх зведена до мінімуму. Слід підтримати вимоги міжнародно-правових актів і пропозицію вчених про збільшення переліку покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також про перегляд віку, з якого можуть призначатися окремі види покарань [33, с. 10-12]. Наша думка обумовлена і тим, що різниця рівней розвитку неповнолітніх окремих вікових груп є умовною. Дійсно, наприклад, неповнолітні шістнадцяти-сімнадцяти років можуть мати таку сукупність властивостей, яка притамана дорослій людині, і навпаки, серед них є особи, які за своїм рівнем розвитку значно відстають від однолітків.

Арешт згідно ст. 101 КК України полягає в триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб (у 2002 році був призначений 98 неповнолітнім). У науковій літературі немає єдиної думки з приводу корисності застосування до неповнолітнього короткочасних строків позбавлення волі [168, с. 107; 298, с. 79-81]. У свій час Верховний Суд СРСР у своїй постанові від 3 липня 1963 року № 6 "Про судову практику у справах про злочини неповнолітніх" попереджає про небезпечність широкого застосування до неповнолітніх краткосрочного позбавлення волі, яке замість позитивного впливу може негативно відбитися на процесі перевиховання підлітка [222].  Існуючий вид покарання - арешт, ще значно зменшує строк позбавлення волі неповнолітніх правопорушників до сорока п¢яти діб. А тому слід підтримати введення у КК України такого виду покарання як такий, який негативно не відіб¢ється на психіці неповнолітнього. До того ж, у законі йдеться мова про спеціально пристосовані для арешту неповнолітніх установи. На мою думку, такий вид покарання буде сприяти ще більшій індивідуалізації відповідальності осіб, які не досягли вісімнадцяти років. Серед неповнолітніх існує окрема категорія підлітків, які не надають належного значення своїм протиправним діям і відповідній їх оцінці суспільством. Тому арешт на короткий строк позбавить їх ілюзії безкараності, а також надасть можливість самостійно переконатися в суттєвості обмежень, які вони можуть зазнавати у разі вчинення нового злочину і призначення судом покарання у вигляді позбавлення волі на більш тривалі строки.

Позбавлення волі на певний строк, як покарання, повинно призначатися тоді, коли за переконанням суду, інші заходи не дадуть належного результату. Стаття 19 Мінімальних стандартних правил, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, визначає, що направлення неповнолітнього в будь-яку виправну установу завжди повинно бути крайньою мірою, що застосовується на мінімально необхідний строк [164, с. 27]. За вчинення злочину невеликої тяжкості вперше такий вид покарання не призначається (у 2002 році застосовувався у 22,7 % випадків).

Певні особливості має   й   інститут   звільнення  неповнолітніх   від   відбування   покарання    з

випробуванням (ст. 104 КК України).1 Цей захід впливу може застосовуватися до неповнолітніх лише у разі його засудження до позбавлення волі на строк не більш п'яти років, тобто за вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості (у 2002 році застосовувався до 13508 неповнолітніх). Приймаючи це рішення суд враховує тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи. Крім того суд може покласти на особу, яка не досягла вісімнадцяти років, обов'язки, передбачені ст. 76 КК України, і встановити іспитовий строк (для неповнолітніх він складає від одного до двох років), на протязі якого неповнолітній буде знаходитися під контролем, а також призначити особу яка буде здійснювати нагляд за засудженим та проводити з ним виховну роботу. У разі прийняття такого рішення суд надсилає копію вироку органу виконання покарань за місцем проживання засудженого підлітка, а також службі у справах  неповнолітніх для здійснення контролю за його поведінкою (ч. 4 ст. 404 КПК України). Вбачається, що суд може скасувати своє рішення про звільнення від відбування покарання в двох випадках. По-перше, коли неповнолітній не буде виконувати обов'язки, покладені на нього згідно ст. 76 КК України. По-друге, коли особа, яка призначена судом для контролю за поведінкою підлітка і його вихованням відмовиться від продовження своєї діяльності, внаслідок ігнорування неповнолітнім його вимог.    

Суд при призначенні покарання неповнолітньому, крім обставин, передбачених у статтях 65-67 Кримінально-процесуального кодексу, повинен враховувати умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього (ст. 103 КК України). Деталізація змісту обставин, які бере до уваги суд при призначенні підлітку покарання, свідчить, що він повинен, зокрема, з¢ясувати:

• вплив на неповнолітнього сімейних обставин: відсутність чи наявність батьків або осіб, що їх замінюють; ставлення до них неповнолітнього; харктер впливу, що здійснюють батьки на підлітка; матеріальне становище у сім¢ї та рівень забезпеченості неповнолітнього тощо;
• морально-психологічний клімат у колективі де навчається або працює неповнолітній; рівень успішності і стан поведінки; ставлення до неповнолітнього однолітків; характеристику дорослих, з якими спілкується підліток, їх авторитетність;
• рівень розвитку неповнолітнього: фізичний, інтелектуальний, волевий, емоційний, здоров¢я підлітка;
• поведінку неповнолітнього до вчиненого ним злочину, наявність і ефективність різних заходів впливу, якщо вони застосовувалися до неповнолітнього;
• поведінку неповнолітнього після вчинення ним злочину, зокрема, ставлення до наслідків скоєного; ставлення до потерпілого; поведінку під час провадження по кримінальній справі тощо.

Пункт 3 ч. 1 ст. 66 КК України визначає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом¢якшує покарання. Якщо буквально тлумачити цю норму, то можна говорити, що у разі вчинення особою, яка не досягла вісімнадцяти років злочину, її неповноліття вже є обставиною, яка пом¢якшує покарання. Але не всі юристи згодні з цією думкою. Вони вважають, що пом¢якшення відповідальності неповнолітніх і врахування неповноліття як пом¢якшуючої обставини можливе лише у випадках, коли це відповідає існуючий суспільній небезпечності особистості неповнолітнього, суспільній небезпечності вчиненого діяння та ступеню вини неповнолітнього при вчиненні    злочину.  Лише  за т аких  умов  можуть   бути   досягненні   корінні     цілі     юридичної