Право на колективно-договірне регулювання трудових відносин належить роботодавцю, що є ключовою фігурою в організації праці. Роботодавець (організації роботодавців) виконують зобов'язання, що випливають із колективного договору і угод. У більшості країн світу класифікація договірних актів проводиться за числом роботодавців, що беруть участь в їх укладанні: договір з одним роботодавцем, з групою роботодавців, з організацією роботодавців. Українське законодавство розділяє договори, що укладаються з одним роботодавцем, і угоди, що охоплюють галузь, регіон, територію. Стороною угоди виступають організації роботодавців відповідних економічних чи територіальних утворень. Права та обов'язки, закріплені в угоді, виникають саме в організацій, а не у конкретних роботодавців. Так, наприклад, в Галузевій угоді на 2004 р. між Міністерством промислової політики України, Фондом державного майна України, Федерацією роботодавців України (з однієї сторони) та профспілками автомобільного та сільськогосподарського машинобудування, машинобудівників та приладобудівників, космічного та загального машинобудування, лісових галузей, машинобудування та металообробки, суднобудування, оборонної промисловості, енергетики та електротехнічної промисловості, атомної енергетики та електротехнічної промисловості, атомної енергетики та промисловості України, що об'єдналися для ведення колективних переговорів (з другої сторони), визначається, що у відповідності з положеннями майже всіх розділів угоди права та обов'язки сторони роботодавців виникають саме у Федерації роботодавців. Остання в свою чергу доручає здійснення окремих заходів керівникам підприємств.

         Правовий статус об'єднань роботодавців у всьому світі базується на положеннях Конвенції МОП № 87 "Про свободу асоціації і захисту прав на організацію" (1948). Конвенція передбачає право працівників і роботодавців створювати організації і вступати до них. Вільна  реалізація цього права залежить від трьох аспектів: відсутність будь-якої відмінності у законодавстві та практиці стосовно тих, хто має право на об'єднання; відсутність необхідності у попередньому дозволі на створення організації; свобода вибору організацій для вступу до них.

         У міжнародному трудовому праві принцип свободи об'єднання вважається пріоритетним основоположним правом у сфері праці. Це право містить основну складову, про яку йдеться у ч. 4 ст. 23 Загальної декларації прав людини[317], а саме право кожної людини створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Але за своїм змістом воно є ширшим. Міжнародний пакт про громадські і політичні права пішов далі Загальної декларації, закріпивши право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до таких для захисту своїх інтересів ( ч.1 ст. 22)[318]. А у ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права[319] містяться зобов'язання, що покладені на держави, які беруть участь у цьому пакті, щодо забезпечення права кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів профспілки і вступати  до них за своїм вибором.

         Оскільки ч.3 ст. 22 Міжнародного пакту про громадські і політичні права і ч. 3 ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права містять посилання на Конвенцію МОП № 87, у які закріплено рівною мірою права організацій і працівників, і роботодавців, то можна припустити, що право на свободу асоціації, закріплене пактами, рівною мірою стосується й організацій роботодавців, а не лише профспілок.

         Стосовно роботодавців принцип свободи створювати організації без будь-якої відмінності означає, що законодавство і практика кожної країни, що ратифікувала Конвенцію, встановлює рівні для всіх роботодавців умови і процедуру створення таких організацій, не створюючи виключень і не передбачаючи привілеїв.

         Організації роботодавців так, як і організації працівників, створюються без попереднього дозволу з боку органів державної влади. Дотримання деяких формальностей (наприклад, реєстрація) допустимо. Однак вони не повинні бути настільки складними чи тривалими, щоб це на практиці давало можливість владі за своїм розсудом відмовляти у створенні організації. Відповідно до ст.4 Конвенції № 87 МОП, вказані організації не підлягають розпуску чи тимчасовій забороні у адміністративному порядку.

         Ще одним принципом, закріпленим у Конвенції № 87, і відповідно, ще одним елементом права на об'єднання необхідно визнати право роботодавців створювати організації за власним вибором. Це право передбачає повноваження щодо вибору структури і складу організації, розробці її статуту і регламенту щодо формування програми дій (ст. 3 Конвенції), а також по створенню федерацій і конфедерацій (ст. 5 Конвенції).

         Конвенція МОП № 98 "Про право на організацію і ведення колективних переговорів" (1949)[320] вносить деякі уточнення в правове становище організацій роботодавців. Так, ст.2 Конвенції передбачає, що організації працівників і підприємців користуються належним захистом проти будь-яких актів втручання з боку один одного. Щоправда, це положення направлено, в основному, на захист профспілок від прямого чи непрямого впливу роботодавців, однак загальний принцип невтручання зберігає своє значення.

         Аналіз вищенаведених міжнародних актів дає змогу зробити висновок про те, що організації роботодавців створюються з метою представництва і захисту інтересів роботодавців, участі у колективно-договірному регулюванні. Вони незалежні від держави і від організацій працівників, наділені правом на самоврядування, можуть об'єднуватися у федерації і конфедерації.

         Союзи роботодавців як соціальні партнери досить розповсюджене явище у світовій практиці. Їх виникнення співпадає за часом з утворенням профспілок, тобто відноситься до кінця ХІХ століття. А перша міжнародна організація роботодавців була створена у 1920 р. для участі у діяльності МОП[321].

         Росія кінця ХІХ початку ХХ століть не стояла осторонь від цього явища.  В Росії формування ідеології національного підприємництва було пов'язане з реформами Олександра ІІ (60-70-ті роки ХІХ ст.).  Їх принциповою відмінністю від попередніх стало створення юридичних гарантій підприємцям (роботодавцям) з боку держави. Бурний розвиток підприємництва в Росії, особливо в "золоте десятиліття" 90-тих років ХІХ ст., ставив питання щодо представницьких організацій "третього стану (сословие)" . Від торгівельно-промислових з'їздів, створюваних при безпосередній участі уряду, на початку ХХ ст.. намічався перехід до галузевих організацій ділових людей. Одне лише перерахування представників підприємницьких організацій, що брали участь у роботі ІІ и ІV Державної Думи свідчить про широке представництво роботодавців. Це Московський біржовий комітет, Рада з'їзду промисловців Півдня Росії, Гірнопромисловці Уралу, З'їзд промисловців царства Польського та інші[322].

         Однак характерна для Росії політизація соціально-економічного життя і тут знайшла прояв. У роки першої російської революції (1905-1907 рр.) союзи роботодавців стали базою для створення політичних організацій,  які не стали масовими. Після Жовтневої революції 1917 р. названі об'єднання підприємців взагалі припинили своє існування.

У наш час відбувається складний процес відродження організацій роботодавців (підприємців). Минулі традиції втрачені, а нові ще не напрацьовані. Саме теперішня "розрізненість та несамостійність роботодавців спонукає владу централізовано, зверху проводити в життя механізм соціального партнерства"[323].

У цій частині, безперечно, доцільно звернутися до світового досвіду. Західні вчені дають наступне визначення об'єднанню роботодавців: група роботодавців, яку фінансують і підтримують роботодавці з тим, щоб виступати єдиним фронтом, коли необхідно мати справу з профспілками[324]. Зазначимо, що асоціювання (об'єднання) роботодавців  на світовому рівні відбувалося з урахуванням "логіки членства" й "логіки впливу"[325]. Перше передбачає, що цей процес був викликаний економічними потребами тієї чи іншої особливої групи роботодавців - галузевої, регіональної. Друге  вказує на те, що об'єднання останніх - це результат відповіді на зовнішній вплив, тобто необхідність вести діалог з урядом і профспілками. При цьому держава законодавчо встановила межі функціонування об'єднань роботодавців, визначивши відповідні вимоги щодо їх статутів.

У країнах з розвинутою економікою об'єднання роботодавців будуються зазвичай на членстві юридичних осіб, і розмір членських внесків може встановлюватися в залежності від розміру фонду оплати праці працівників, кількості зайнятих працівників, прибутку[326]. Організації підприємців (роботодавців) засновуються як на основі добровільного, так і обов'язково членства. Найчастіше за кордоном практикується добровільне членство роботодавців в економічних союзах, торгівель-промислових палатах. Наприклад, в Німеччині від 80 до 90% всіх зайнятих по найму працюють на підприємствах, власники яких об'єднані у союзи роботодавців. Широкий розмах асоціювання роботодавців у Німеччині диктується тарифною автономією соціальних партнерів, так як головною задачею таких союзів є укладання тарифних колективних угод. Але в той же час  в Австрії об'єднання роботодавців і професійні спілки існують у межах постійних палат, членство в яких є обов'язковим[327].

Не дивлячись на можливі розбіжності серед роботодавців, що диктуються жорсткою конкурентною боротьбою, вони об'єднуються не тільки в галузевому і регіональному масштабі, але і створюють загальнонаціональні організації. Наприклад, Національний союз Французьких патріотів, Конфедерація шведських підприємців, Конфедерація Британської промисловості, Японська федерація підприємницьких асоціацій[328].

       В Україні процес становлення такого соціального партнера, як організації роботодавців, проходить в умовах складної перебудови соціально-економічних основ суспільства.  Те, що на Заході складалося десятиліттями, у нас проводиться  в "стислі" строки і направляється "зверху" державою.