В юридичній літературі норми поліцейського права справедливо підрозділяються на дві групи:

1. норми, які визначають обов'язки, права і відповідальність компетентних (наглядових) органів в сфері громадського порядку;
2. норми, які визначають правовий статус громадян в названій сфері [50. - с.20-23; 215. - с.420].

Перша група норм регулює діяльність наглядових (поліцейських) органів по спостереженню та застосуванню адміністративного примусу в місцях, які мають громадське значення. За В.М. Гессеном, "нормы, регулирующие осуществление принудительной власти, являются нормами полицейского права в собственном смысле слова" [90. - с.13]. До цієї групи входять норми, які встановлюють нормотворчу компетенцію наглядових органів в сфері громадського порядку, обов'язки і права міліції, державного пожежного нагляду, санепідемнагляду та інших поліцейських органів по охороні громадського порядку, попередженню і припиненню протиправних діянь в сфері громадського порядку, а також норм, що встановлюють відповідальність наглядових органів за свою діяльність як перед вищепоставленими ланками, так і перед судом за скаргою громадян.

До цієї групи можна віднести норми, які регулюють діяльність громадських формувань, що беруть участь в охороні громадського порядку.

Друга група норм поліцейського права встановлює права, обов'язки і відповідальність громадян в сфері громадського порядку.

Громадяни мають право в спокійних та вільних умовах проводити час в громадських місцях - на вулицях, майданах, в парках, в громадському транспорті. Громадяни мають право на участь в охороні громадського порядку в складі народних дружин, на самооборону, на придбання, зберігання і носіння спеціальних засобів самооборони, споряджених речовинами сльозоточивої і подразнюючої дії. Громадяни вправі повідомляти до компетентних органів (міліції, органів пожежного нагляду) про порушення громадського порядку, вживати заходів до їх припинення, звертатися до компетентних органів за захистом від посягань на їх життя, здоров'я та гідність.

Норми поліцейського права не тільки визначають права, але й покладають на громадян різні обов'язки в сфері громадського порядку: дотримуватись правил пожежної безпеки, правил дорожнього руху, правил регулюючих режим надзвичайного стану. Крім того, поліцейське право містить значну кількість норм, через які на громадян покладаються "негативні обов'язки" (Б.Н.Чичерін), які приписують утримуватись від скоєння протиправних діянь. До них Кодекс України про адміністративні правопорушення відносить нецензурну лайку в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян, стрілянину з вогнепальної зброї в населених пунктах та інші діяння, заборонені Кодексом в Главі 14. До цих норм щільно примикають норми поліцейського права, які встановлюють відповідальність громадян за порушення громадського порядку. Така відповідальність встановлюється Кодексом про адміністративні правопорушення, Митним кодексом та іншими нормативними актами.

Обидві групи охарактеризованих правових норм утворюють в своїй сукупності найважливішу підгалузь адміністративного права - поліцейське право. Для такого виділення є всі необхідні умови [57. - с.141].

По-перше, в наявності специфічний предмет регулювання - відносини в сфері громадського порядку, які являють собою специфічний різновид управлінських відносин. Такі відносини вимагають своєрідної правової реґламентації, яка здійснюється при допомозі норм поліцейського права.

По-друге, своєрідність поліцейського права як підгалузі виражається в тому, що притаманний йому єдиний метод правового регулювання базується на специфічному способі впливу на людську поведінку - на нагляді та можливості в окремих випадках застосувати адміністративний примус. Саме через це всередині підгалузі відбувається складне поєднання регулятивних і правоохоронних (деліктних) норм, які покликані забезпечити цілісне регулювання відносин в сфері охорони громадського порядку та правопорядку.

По-третє, поліцейське право як підгалузь адміністративного права характеризує таку ознаку, як законодавча відокремленість. Норми поліцейського права одержують зовнішнє оформлення в нормативних - законодавчих і підзаконних - актах. На сьогоднішній день в структурі поліцейського законодавства можна виділити перелік опорних законів і підзаконних актів. До них належать: Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України "Про міліцію", Закон України "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України", Закон України "Про правовий режим надзвичайного стану", Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність", Закон України "Про Пожежну безпеку", Указ Президента "Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України", Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні".

Порівнюючи радянське "поліцейське законодавство" з сучасним українським, необхідно зазначити якісно нову сторону останнього: в його структурі більшу питому вагу зайняли законодавчі акти прямої дії. Достатньо назвати Закон України "Про міліцію" та Закон України "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України" - законодавчі акти, які не страждають декларативністю, бланкетністю та ідеологічним лицемірством.

Норми поліцейського права, які встановлюють та охороняють громадський порядок, створюють систему, яка повинна відзначатися стабільністю та узгодженістю норм між собою. Тому дуже важливо, щоб громадський порядок регламентувався єдиним законодавчим актом, який би узгоджував між собою та регламентував всі інші нормативні акти поліцейського характеру. Ця проблема стала особливо актуальною в наш час, коли схожі акти видаються як органом законодавчої, так і органами виконавчої влади.

В свій час прийняття Основ законодавства про адміністративні правопорушення та особливо Кодексу про адміністративні правопорушення стало важливим кроком на шляху кодифікації законодавства по охороні громадського порядку та створення єдиного поліцейського законодавчого акту. Проте даний Кодекс охопив далеко не всі норми поліцейського права та однобоко зробив акценти на діяльність органів, уповноважених здійснювати адміністративну юрисдикцію. Тому ряд адміністративістів - викладачів вузів МВС резонно ставлять питання про розробку єдиного законодавчого акту про охорону громадського порядку, в якому поряд з компетенцією поліцейських (наглядових) органів були б урегульовані основні обов'язки та права громадян в сфері охорони громадського порядку, а також механізм взаємодії громадян і наглядових органів по охороні громадського порядку [84. - с.16; 215. - с.423-429]. Такий законодавчий акт можна назвати Загальним поліцейським Кодексом України. В ньому для більш поступового переходу від кримінально-правових положень до адміністративно-правових можна було б відтворити ряд норм кримінального та кримінально-процесуального права. Поруч із розділом про органи, уповноважені здійснювати заходи прямого адміністративного примусу та адміністративну юрисдикцію, в кодексі слід спеціально виділити розділ: "Права, обов'язки та відповідальність громадян у сфері охорони громадського порядку". Такий розділ буде сприяти наближенню положень Кодексу до населення та встановленню більш тісних зв'язків між органами нагляду за громадським порядком і громадянами, придаватиме самому Кодексу, під кутом зору правових норм, що містяться в ньому, масштабність та цілісність.

Тепер щодо поліцейських правовідносин. Між правовими нормами і правовідносинами існує досить жорстка залежність: в житті виникають тільки ті адміністративно-правові відносини, на які вказують адміністративно-правові норми. Це положення можемо повністю застосувати до поліцейських правовідносин. Можна сказати, що поліцейське правовідношення є норма поліцейського права в русі.

Яку загальну характеристику можна дати поліцейському правовідношенню? Вважається, що воно виникає з приводу охорони  порядку, перш за все в громадських місцях. Одним з його суб'єктів є, як правило, наглядовий (поліцейський) орган виконавчої влади. Іншим суб'єктом можуть виступати органи виконавчої влади, громадяни, організації, установи та підприємства будь-якої форми власності, громадські об'єднання. Поліцейські правовідносини різноманітні за своїм характером і не будуються виключно за формулою "влада - підлеглість", як стверджує Ю.П.Соловей [215. - с.421]. Поліцейському праву притаманні і "горизонтальні", і "діагональні", і "вертикальні" відносини. Найбільш розповсюдженими є регулятивні поліцейські правовідносини: наглядові органи - громадянин, які виникають з обов'язку поліцейського органу здійснювати спостереження за громадським порядком та, які існують на основі правомірної поведінки громадян. Життя кожної людини може скластися таким чином, що громадянин до останніх своїх днів може не мати справи з судом ні в якості підсудного в кримінальному процесі, ні в якості сторони в цивільній справі. В нього може не бути сторін зіткнення з представницькою владою, але йому важко і навіть неможливо уникнути відносин з поліцейськими установами та їх посадовими особами: з дільничним інспектором, інспектором ДАІ, постовим міліціонером. Дуже влучно сказав про такого роду відносини відомий німецький поліцеїст середини ХІХ століття Р.Моль, що без безпосередньої підтримки та допомоги з боку правосуддя громадянин може провести спокійно все життя, але він не може провести жодної години, не відчуваючи впливу поліції. Такі поліцейські правовідносини утворюють нормальне коло відносин у сфері громадського порядку і є по суті "горизонтальними"[174. - с.77].

Поліцейські правовідносини охоронного характеру: наглядовий орган - громадянин, виникають на ґрунті вчинення останнім адміністративного правопорушення та пов'язані із застосуванням з боку поліцейського органу адміністративного примусу і спрямовані на витіснення небажаних для суспільства негативних явищ і будуються за формулою "влада - підлеглість".

Велика сфера громадського порядку була б втягнута в анархію і не могла б охоронятися лише зусиллями міліції (поліції) без механізмів соціальної саморегуляції й без того, що Е.Н.Берендтс називав "зв'язком відповідних прав та обов'язків громадян" [75. - с.33], які мають публічні інтереси. На базі цих механізмів соціальної саморегуляції та зв'язків реалізуються взаємні права та обов'язки громадян у сфері громадського порядку. Так, насамперед, громадяни з малолітніми дітьми, інваліди, вагітні жінки та літні люди мають право вимагати звільнення для них місць в громадському транспорті, а інші пасажири зобов'язані ці місця звільнити. Якщо зобов'язана сторона не виконує вимог, то зацікавлена має право звернутися за допомогою до інших громадян, органів, які охороняють громадський порядок.

Говорячи про адміністративно-правові відносини між громадянами в сфері охорони громадського порядку, необхідно визнати, що це - також урегульовані поліцейські правовідносини горизонтального типу. Якщо їх наявність в законодавстві та реальному житті очевидна, то в теоретичних працях більшості сучасних вітчизняних адміністративістів ці відносини не знаходять свого відображення.

Ідея відносин між громадянами в адміністративному праві була висунута в 50-х роках Г.І.Петровим в роботі "Сущность административного права" та підтримана його послідовниками В.Д.Сорокіним та А.П.Коренєвим, хоча своїм корінням виходить з робіт російського адміністративіста А.І.Єлістратова та англійського державознавця А.Дайсі [234. - с.84; 103. - с.329,526,644]. Ця ідея з'явилася без рекомендацій названих вчених, не було теоретично аргументована, а тому - також без належного теоретичного обґрунтування - була відкинута значною частиною вчених. Очевидно, що позиція Г.І.Петрова глибока, актуальна та доцільна по суті, але містила в плані доказування два суттєвих недоліки.