Але тут слід пам'ятати таку моральну норму: тактичне використання слабкостей не повинно базуватися на їх заохоченні та сприяти їх укріпленню й розвиткові.

Навпаки, після завершення допиту треба знайти спосіб висловити обвинуваченому позитивну оцінку факту дання ним правдивих показань.

Наприклад, на боязкого обвинуваченого можна вплинути через ознайомлення його з санкцією кримінального закону, передбаченою за вчинене, а отже, спонукати його до каяття і сприяння слідству, щоб пом'якшити відповідальність. Якщо ж він, злякавшись правових наслідків, дає правдиві показання, цей факт доцільно оцінити як мудру з боку обвинуваченого і грунтовану на правильному розумінні свого становища поведінку.

А зараз про особливості застосування тактичних прийомів у ситуації, коли обвинувачений і не визнає себе винним, і не бажає давати показання.

Закон не зобов'язує обвинуваченого давати показання, як і не забороняє йому давати неправдиві показання. Цим законодавець, як видається, покладає на слідчого обов'язок установити істину незалежно від показань, поведінки і позиції обвинуваченого, з урахуванням імовірності неправдивих показань з його боку, а можливо, й самообмови.

Але слідчий завжди повинен пам'ятати, що обвинувачений зазвичай краще, ніж будь-хто інший, знає про обставини підготування, вчинення і приховання злочину, його мотиви й мету.

Наявна в показаннях обвинуваченого інформація - докази можуть виявитися дуже важливими, а отже, їх відсутність лише негативно відобразиться на повноті розслідування (достатності).

Окрім цього, отримання нових і повних показань від обвинуваченого суттєво прискорить розслідування, оскільки з них слідчий дізнається про існування інших джерел доказів.

Усе це обумовлює завдання не тільки викрити обвинуваченого у неправді, коли той обрав такий спосіб протидії слідству, а й перебороти відмову від давання показань.

Тактичними прийомами переборення відмови від давання обвинуваченим показань є:

- переконання обвинуваченого в неправильності обраної ним позиції;

-   повідомлення обвинуваченому про те, що його співучасники, на відміну від нього, вже дають показання, зокрема й такі, що викривають його у злочині;

-   використання суперечностей між інтересами співучасників. Для того щоб переконати обвинуваченого в неправильності

обраної ним позиції, слідчий повинен роз'яснити йому, до яких негативних наслідків призведе його відмова:

-   затримка з розслідуванням;

• створення перешкод щодо встановлення ступеня вини співучасників;
• ускладнення з установленням справжніх обставин справи, зокрема таких, що пом'якшують вину обвинуваченого або навіть заперечують її.

Повідомляючи обвинуваченому про те, що співучасники його викривають, не слід знайомити його зі змістом таких показань (до дання ним показань особисто).

Обвинувачений може змінити свої показання та позиції навіть із остраху запізнитися з визнанням своєї вини, якщо слідчий зуміє його у цьому переконати, з тим, щоб саме йому врахувалося розкаяння та сприяння слідству.

Процесуальний порядок допиту підозрюваного визначається статтями 107, 134-136, 145, 146 КПК.

Якщо підозрюваного було затримано або до нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а за неможливості негайного допиту - не пізніше 24 годин після затримання.

Предметом допиту підозрюваного є обставини, на підставі яких особу було затримано, або до неї було обрано запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення.

У ході підготовки до проведення допиту підозрюваного необхідно:

-   визначити предмет допиту;

• сформулювати запитання і визначити порядок їх послідовності;
• визначити, які докази та матеріали можуть бути використані під час допиту для викриття підозрюваного;
• визначити послідовність проведення допитів за наявності кількох підозрюваних осіб.

Тактика допиту підозрюваного дуже схожа з допитом обвинуваченого, застосовуються майже ті ж тактичні прийоми. Утім, допит підозрюваного має й специфіку. Вона обумовлена тим, що даних про особу підозрюваного зазвичай недостатньо, їх бракує; у розпорядженні слідчого ще немає такого доказового матеріалу, як під час допиту обвинуваченого.

Але на боці слідчого, а надто під час першого допиту підозрюваного, фактор раптовості: допитуваний ще не встиг продумати й підготувати лінію захисту; не знає, якими доказами його вини користується слідчий.

Щоб не повторюватися, не будемо ще раз зупинятися на тактичному арсеналі слідчого під час допиту підозрюваного, бо він такий, як і для допиту обвинуваченого. Але зупинімося на одному з різновидів тактичних комбінацій, безпосередньо пов'язаних із допитом підозрюваного.

Мова йтиме про комбінацію з використанням трансферів -спеціальних пристосувань для захисту різноманітних об'єктів у спосіб залишення на суб'єкті посягання слідів його злочинних діянь.

Трансфери можуть бути хімічними, можуть бути пристроями для отримання фото- і кінозображення, відеознімання зображення злочинця в момент його дій на місці злочину.

Дію більшості трансферів розраховано не на захоплення злочинця па місці злочину (хоча можливі й такі варіанти), а на подальше його викриття з використанням комбінацій слідчих дій:

-   затримання підозрюваного,

-   його оглял із метою виявлення ознак впливу на тіло або одяг трансфера,

-   проведення допиту.

Саме у процесі цього допиту можуть бути використані вже згадувані тактичні прийоми, найбільш ефективними з них, як свідчить практика, є:

-   послідовне пред'явлення підозрюваному доказів у порядку наростання їхньої викривальної сили;

-    створення і локалізація напруженості;

-    допуск легенди в поєднанні з припиненням неправди.

В. Допит неповнолітнього

Тактика допиту неповнолітніх обумовлюється передовсім їхніми віковими психологічними особливостями, незначним життєвим досвідом.

Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів установлення психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінювання його свідчень.

Вікові особливості - сукупність взаємопов'язних типових для якогось віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці та вказують на загальну спрямованість розвитку особи.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначено. У п. З ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які через свої фізичні або психічні вади нездатні правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання.

Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань.

Для дітей дошкільної вікової групи (від 3 до 7 років) є характерною кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація.

Під час відтворення події, що спостерігалася особою цієї вікової категорії, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Дітям дошкільного і молодшого шкільного віку (від 7 до 11-12 років) властива наявність підвищеного навіювання та схильності до фантазії.

Підлітковий вік (від 11 до 14-15 років) - перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку - "почуття дорослості". Підліткам притаманна імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці риси можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитись у присутності педагога. Присутність педагога на допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов'язковою. Це питання в кожному випадку вирішує слідчий.

У разі необхідності на допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК).

Згідно зі ст. 438 КПК, на допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесено на розсуд слідчого чи прокурора або може бути на клопотання захисника (інколи участь батьків є небажаною, бо діти губляться перед ними, а участь особи, що відповідає за виховання в школі,- теж небажана через її негативний вплив).

Під час підготовки до проведення допиту насамперед необхідно визначити, хто саме буде присутнім на допиті неповнолітнього та на більш доцільне місце проведення допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого).

Обстановка проведення допиту має сприяти встановленню психологічного контакту з допитуваним.

До виклику на допит неповнолітнього необхідно ретельно вивчити наявні дані, що характеризують того (рівень розвитку, інтереси і схильності, особливості характеру, схильність до навіювання та фантазування, поведінку вдома і в школі, побутові умови) та ін.

Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з'ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів.

Враховуючи швидку втомлюваність дитини, її нездатність тривалий час бути зосередженою на одному й тому ж об'єкті, слідчий не повинен затягувати допит. Коли ж допит об'єктивно мусить бути тривалим, доцільно робити перерви, під час яких малолітнім треба давати можливість відволіктися, відпочити за грою, заспокоїтись.

Неправдиві показання неповнолітнього до 14 років, окрім усвідомленої відмови казати правду, можуть також пояснюватися самонавіюванням, підвищеним впливом дорослих, на що неповнолітні ще не здатні зауважувати і свідомо реагувати.

Окрім цього, неправда може бути наслідком їхньої фантазії або иеусвідомленого бажання збрехати. Під час фантазувань неправда переплітається з правдою або надуманими нелогічними поясненнями, подробицями.

Основним засобом викриття неправди в показаннях неповнолітніх, передусім малолітніх, виступають такі прийоми емоційного впливу:

-   роз'яснення важливості казати правду;

• демонстрація проінформованості про обставини життя допитуваного, його інтереси й потреби;
• роз'яснення сутності і значення пред'явлених і оголошених матеріалів;

- роз'яснення неправильно занятої позиції, помилкового розуміння "геройства", "товариськості" та ін.

Зрозуміло, що основними способами впливу на неповнолітніх є прийоми емоційного впливу, оскільки логічні переконання виявляються безрезультатними і малоефективними через нерозуміння допитуваним самого факту викриття його в неправді, а також внаслідок самого "духу сперечання", властивого всім дітям і такого, що призводить до впертого повторювання очевидно нелогічної брехні.

Ефективним може виявитись і повторний допит неповнолітнього.

Та якщо на повторному допиті дитина чи підліток слово в слово повторює попередні показання, вживаючи при цьому вирази, не властиві його вікові, слідчий вправі припустити, що ці показання є результатом впливу дорослого.

Коли матимуть місце суттєві відмінності в деталях між попереднім і теперішнім допитами, можна припустити про наявні фантазування дитини: вигадані деталі зазвичай погано втримуються в пам'яті і замінюються новими.