Отже, в управлінні як в об'єктивно існуючому явищі було виокремлено і деталізовано основну гілку — управлінську систему. Саме вона постала носієм усіх складових і ознак управління.

Дослідження цілісних управлінських систем підтвердило, що будь-яка з них складається з двох підсистем — керуючої (тієї, яка управляє) і керованої (тієї, яка зазнає на собі управлінського впливу з боку керуючої підсистеми).

Керуючу підсистему прийнято визначати як суб'єкт управління, тобто як те, що управляє, а керовану — як його об'єкт, тобто те, чим        управляють [274][599].

Отже, управлінська система функціонує завдяки тому, що суб'єкт управління впливає на його об'єкт. Внаслідок цього об'єкт певною мірою змінюється, набуває нових якостей та організаційних особливостей. Головною, визначальною ознакою таких змін є те, що вони відповідають потребам, інтересам та прагненням суб'єкта управління. Суб'єкт прагне до змін в об'єкті, які відповідають його цілям, завданням, прагненням та інтересам.

Але і об'єкт, в свою чергу, певним чином впливає на суб'єкт управління завдяки зворотному зв'язку між ними.

Зворотні зв'язки — це ще один компонент управлінської системи.

Отже, суб'єкт і об'єкт управління, вступаючи у взаємодію, створюють систему соціального управління для вирішення різноманітних управлінських завдань.

Управляти — означає коригувати (визначати) поведінку людей і їх колективів, давати їм напрям функціонування і розвитку, цілеспрямовано упорядковувати.

Мета соціального управління — приведення поведінки індивідів і їх груп у відповідність з об'єктивними закономірностями, що існують у суспільстві, тобто досягнення оптимально можливого збігу між деякими суспільними законами і життєдіяльністю людей, у якій ці закони так чи інакше виявляються.

Соціальне управління, як і регулювання в суспільстві, існувало завжди. Отже, воно має загальний характер, виходячи із системної природи суспільства, із суспільної колективної праці людей, з необхідності спілкуватися в процесі праці і побуту, обмінюватися продуктами своєї матеріальної та духовної діяльності.

Основними способами соціального управління є:

— надання права робити що-небудь (наприклад, право індивіда робити будь-що, якщо це не завдає шкоди іншим);

— покладання обов'язків у здійсненні певних дій (наприклад, обов'язок працівника господарського суду дотримуватись норм  закону);

— заборона певних дій (наприклад, заборона вести судовий процес недозволеними методами);

— існування негативних способів соціального впливу за невиконання обов'язків і порушення заборон (наприклад, дисциплінарне стягнення судді за порушення норм судової етики, тобто за ігнорування обов'язку виконувати норми права та моралі).

Ці способи соціального управління доповнюються допоміжними: рекомендації (здійснювати чи ні ту чи іншу дію); заохочення (моральне і матеріальне стимулювання за виконання чи невиконання будь-яких дій).

Основні і додаткові способи існують у складній взаємодії. У цілому соціальне управління — це складне суспільне явище, що має багато різних аспектів: соціологічний, економічний, психологічний, правовий та ін. [178][600].

Соціальне управління здійснюється шляхом прийняття рішень, що приймаються для кожного конкретного випадку суспільних відносин і стосуються  конкретного кола осіб чи певних суб'єктів.

Для того, щоб визначитись зі специфікою судового управління, слід розмежувати види управління взагалі.

Як згадувалось вище, управління є складною, багаторівневою категорією. Тому, визначаючи види управління, потрібно перейти на відповідні підрівні управління — за об'єктом або за суб'єктом управління. Так, за суб'єктом управління можна поділити на управління державне, самоуправління.

Державне управління серед усіх видів управління посідає особливе місце і має властивості, що притаманні лише йому. У науковій літературі називають такі, як владність впливу, поширеність на все населення, системність тощо [573][601].

Попри всі розбіжності в трактуванні визначення держави і різних її проявів, більшістю авторами визнається така особлива, обов'язкова ознака, як владна сила. Ще М. Вебер писав, що держава є тим пануванням влади над людьми, що спирається на легітимне насильство [105][602]. Держава тим і відрізняється від громадських структур, що має в своєму арсеналі державну владу, що являє взаємозв'язок, у процесі якого люди через різні фактори — матеріальні, соціальні, інтелектуальні добровільно (свідомо) або примусово визнають верховенство волі інших, а також нормативні приписи і згідно з ними, їх вимогами здійснюють ті чи інші дії та вчинки.

Тому в державному управлінні його управлінський вплив спирається на державну владу, забезпечений нею [604, 669, 625, 523, 252][603]. Під державною владою розуміють зазвичай втілену у механізмі держави волю і організовану силу народу, що поширюється на всю територію і населення держави за допомогою законів та владовідносин [364][604].

У вітчизняній і зарубіжній літературі остаточно ще не склалось єдиної думки щодо поняття державного управління.

У найбільш загальному вигляді державне управління тривалий час визначалось як виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, що виявляється у безпосередньому, повсякденному і оперативному впливові на різноманітні суспільні відносини у країні [521][605].

Існують й інші визначення даної категорії. Деякі автори тлумачать його як діяльність усіх державних органів з урегулювання суспільних відносин, організацію всіх сфер життя суспільства [27][606]. При цьому сутність державного управління полягає в тому, що держава організує соціальні взаємозв'язки таким чином, щоб дії учасників сприяли реалізації тих цілей, що визнані суспільством [306][607]. Інші — як специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно і в межах правових настанов впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів [274][608]. Крім цього, державне управління трактується як організований процес керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки та культури, інших сфер державного життя [572][609].

Деякі автори розглядають державне управління у широкому та  вузькому значеннях. У широкому значенні державне управління є сферою організуючої і розпорядчої діяльності державних органів. У вузькому — це діяльність органів виконавчої влади, власне, апарату управління [570][610]. Так, В. Є. Чиркін розглядає державне управління у широкому значенні як організовану, впорядковану діяльність держави, державне регулювання різних суспільних (а іноді — деяких особистих) відносин шляхом діяльності всіх гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, їх органів, державних службовців. У вузькому — як адміністративну, виконавчо-розпорядчу діяльність держави [625][611].

Зустрічається у найковій літературі останнім часом і таке поняття, як адміністративно-державне управління, що базується на ідеях М. Вебера, В. Вільсона й ін. Предметом адміністративно-державного управління є наукове обґрунтування процесу досягнення оптимального державного управління шляхом удосконалення організації [440, 99, 441][612].

Наукові дослідження проводяться у декількох напрямах: розробляється загальна теорія державних організацій, проблема централізації і децентралізації, яка є актуальною у зв'язку з проведенням реформ у різних сферах суспільного життя; проблема функцій державного управління; прийняття управлінських рішень; підготовки управлінських кадрів тощо.

Визначальним для характеристики державного управління є визначення ролі та місця людини, суспільства в цілому як об'єкта управління. За цим критерієм державне управління відносять або до демократичного, або до авторитарного типу.

Демократичне управління виходить з того, що людина здатна до самоконтролю, самоуправління і не уникає відповідальності. Тому і зовнішній контроль не розглядається як єдиний засіб досягнення мети управління. Таке управління передбачає делегування повноважень, надання більшої самостійності тощо. Більше того, останнім часом йдеться про неухильне і ефективне забезпечення прав людини, що повинно стати найголовнішою метою і завданням державного управління [20][613].

Авторитарне управління, навпаки, виходить з того, що людина нехтує обов'язками, не здатна до самоконтролю, уникає відповідальності. Тому для досягнення мети управління її слід контролювати.

Відповідно до впливу, що здійснює суб'єкт управління на об'єкт, виокремлюють галузеве і територіальне управління [101][614].

За способом урахування інтересів об'єкта управління державне управління поділяють на адміністративне та економічне. Адміністративне управління безпосередньо впливає на інтереси об'єкта за допомогою заборони, дозволу, примусу. Слід зазначити при цьому, що адміністрування є необхідним елементом будь-якої управлінської діяльності, хоча його масштаби можуть бути різними. Економічне управління здійснює вказаний вплив опосередковано, без прямого втручання у діяльність об'єкта [389, 371][615].

Залежно від терміну прийняття рішень державне управління поділяється на оперативне, тактичне і стратегічне.

Оперативне управління вирішує завдання поточні, сьогоденні. Стратегічне — визначає цілі і завдання, напрями діяльності кожної гілки управління. Стратегічне управління є найбільш довгостроковим, має глибоке обґрунтування [217][616].

Крім державно-управлінської діяльності, варто також згадати і про такий вид управлінською діяльності, як менеджмент, або ділове адміністрування, яке на Заході з'явилось досить давно, а в Україні тільки починає формуватись.

У літературі розвинених капіталістичних країн категорія ,менеджмент" дуже часто згадується разом з категорією ,бізнес" [363, 293][617]. Бізнес — це діяльність, яка спрямована на отримання прибутку шляхом створення і реалізації певної продукції або послуг. Управління бізнесом — це управління комерційними організаціями. Як синонім ,з управлінням бізнесом" вживають поняття ,ділове адміністрування" [333][618]. При цьому термін ,менеджмент" застосовується до будь-якого типу організацій, однак якщо йдеться про державні органи різних рівнів, то вважають за більш правильне використання терміна ,державне управління" або ,державна управлінська діяльність".

,Бізнесмен" і ,менеджер" — поняття не тотожні. Бізнесмен — це той, хто ,робить гроші", власник капіталу, що приносить прибуток. На відміну від нього менеджер обов'язково обіймає постійно певну посаду, у його підпорядкуванні перебувають люди [333][619].