Судове управління є різновидом соціального і здійснюється за його загальними принципами. Потреба в управлінській діяльності спричиняється насамперед тим, що в кожному суспільстві з моменту його виникнення існують дві суперечливі тенденції: організації та дезорганізації. У межах дії цих тенденцій збереження стабільності, відносної сталості, узгодженості суспільства можна досягти шляхом соціального управління, впорядкування, функціями якого є підтримка суспільної дисципліни, організованості суспільства. В останні роки у наукових джерелах дедалі частіше зазначається, що механізм соціального управління є набагато складнішим як у сфері управлінських можливостей суб'єкта управління, так і з точки зору результатів його цілеспрямованого впливу на об'єкт управління [25][622]. За всієї розвиненості, соціальної значущості на сучасному етапі можливості сфери державного управління, апарату держави не безмежні. Існують межі, за якими одна форма соціального управління заперечує іншу, як, наприклад, державне управління заперечує самоврядування підприємств чи родин. Так само і самоврядування органічно продовжується й водночас заперечується загальною владністю державного управління, і це є соціально необхідним і вмотивованим. Держава не може взяти на себе всю повноту турбот у справі, наприклад, профілактики правопорушень. Межа між цими суперечливими типами управління дуже рухлива, і для ефективної організації управлінського впливу доцільно не робити однобічних висновків, а підходити  комплексно до кожного конкретного випадку [421][623].

Об'єктивна необхідність соціального управління випливає із самої сутності людського суспільства, що формується з осіб, спільна діяльність яких породжує потребу узгоджувати їх поведінку у всіх сферах суспільного життя, що й досягається за допомогою соціального регулювання [169][624].

Об'єктом судового управління є відносини, що формуються в судовій системі у вигляді трьохступеневого зв'язку: суддя-закон, суддя-суд і суддя-людина. Зазвичай ці відносини характеризуються як соціальні. У цій характеристиці увага акцентується на відмінності процесів і відносин, що формуються в суспільстві, від зв'язків, характерних для живих організмів і технічних систем, тобто не беруться до уваги розбіжності виробничих, соціально-політичних і духовно-ідеологічних відносин, а враховується те загальне, що притаманне всім управлінським системам.

У центрі судового управління знаходяться суддя і судове врядування незалежно від того, чи впливає воно на процеси цілісних соціальних угруповань. Підґрунтям завжди є регулювання поведінки людей, спрямування й організація їх діяльності. Складність і різноманітність видів, форм і способів цієї діяльності зумовлюють труднощі, що супроводжують процес впорядкування безлічі різних воль, приведення їх до такого ,спільного знаменника", що являв би собою не лише сукупність цих воль, а був би їх концентрованим і узагальненим вираженням. У сфері судового управління виникає необхідність найбільш розумного поєднання особистих, колективних і державних інтересів, мотивів, настроїв, настанов, цінностей, поглядів. Отже, завдання дослідження об'єкта судового управління є надзвичайно складним і багатоаспектним, і від того, як воно вирішується в теорії, залежать успіхи управлінської практики й організації господарського суду.

Законодавець не дає остаточного визначення поняття судового управління. Однак грунтовний аналіз положень, що містяться в законі, дає можливість зробити висновок, що, по-перше, основне завдання судового управління — усіляко сприяти здійсненню цілей правосуддя і завдань суду; по-друге, органи юстиції, що здійснювали досі функції судового управління, повинні не тільки захищати суди від різних місцевих впливів та втручань у їх діяльність із здійснення правосуддя, але й самі повинні чітко дотримуватись принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону, не допускаючи будь-якого втручання в розгляд судами конкретних судових справ. При здійсненні правосуддя не існує відносин підпорядкування між нижчестоящими судами і вищестоящими, так само як і між судами й іншими державними і громадськими органами [597][625].

Взагалі у літературі з питань управління йшлося (і йдеться) зазвичай про ,управління юстицією", яке сформувалося ще за радянських часів.

Так, зокрема, управління у галузі юстиції визначалося як виконавча і розпорядча діяльність, що здійснюється органами державного управління і полягає у практичному організаційному управлінні народними судами, роботою нотаріальних органів, судово-експертних установ, методичному управлінні й правовому регулюванні діяльності юридичної служби у народному господарстві, адвокатурою, органами запису актів громадянського стану [521][626].

Змістом цієї діяльності визнавалась реалізація правоохоронної функції держави на основі принципу соціалістичної законності.

Специфіка організаційного управління судовою системою визначалася й визначається сьогодні особливостями правового становища об'єктів управління. Вони відрізняються своїм призначенням, способом утворення, змістом і характером компетенції.

Але і сьогодні проблема судового управління не є дослідженою, а  кількість наукових джерел у цій сфері є недостатньою. Судове управління так і залишається не визначеним, йдеться про управління у сфері юстиції, управління юстицією, яке, до речі, мало чим відрізняється від ще радянського визначення.

Так, В. К. Колпаков розуміє державне управління юстицією як виконавчо-розпорядчу діяльність суб'єктів державного управління, що полягає в організаційному забезпеченні функціонування судів, державного нотаріату, органів запису актів громадянського стану, судово-експертних установ та організацій адвокатів [274][627].

У інших джерелах, де згадується ,управління юстицією", взагалі відсутнє визначення цієї категорії [33, 27, 162][628].

Під судовим управлінням не можна розуміти тільки ,матеріально-технічне забезпечення роботи судів" [653][629]. Судове управління — це така діяльність, що не поширюється на сферу правосуддя, здійснюваного судом. Предметом судового управління (адміністрування) є: питання організації судових органів, відбір суддів і народних засідателів; управління кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових органів; вивчення та узагальнення судової практики; організація роботи з ведення судової статистики.

У наукових джерелах зустрічається термін ,організаційне управління судами". Деякі автори стверджують, що поняття ,організаційне управління судами" рівнозначне ,судовому управлінню" [546, 29][630]. Виникає питання: наскільки теоретично і практично вірне і коректне таке ототожнення цих термінів взагалі й у сучасних умовах зокрема? Термін ,судове управління" виник давно. Державне управління поширюється на таку галузь, як юстиція і управління судовими органами, становить основний зміст цієї галузі управління. Під судовим управлінням іноді розуміють одну з галузей державного управління, здійснюваного щодо судів уповноваженими на те органами [246, 245, 384][631]. При цьому до функцій судового управління нерідко належало і належить вирішення багатьох питань не тільки організаційного характеру, а й щодо управління діяльністю судів у здійсненні правосуддя [546][632]. Отже, коли йдеться про ,судове управління", мається на увазі управління судовою системою в широкому значенні.

Судове управління формується з численних управлінських впливів, що забезпечують необхідний рівень роботи судів, належне функціонування органів правосуддя. Управління судами здійснюють органи Міністерства юстиції України (що в зв'язку зі створенням Державної судової адміністрації вже передають свої функції).

Законодавець також здійснює управління судовою діяльністю, створюючи й удосконалюючи матеріальне і процесуальне законодавство. До поняття судового управління входить і діяльність вищестоящих судів, що формують єдину судову практику, важлива роль якої не заперечується практиками і науковцями, попри неоднозначне до неї ставлення [559, 372, 562][633]. Як слушно зазначали у свій час С. М. Братусь і А. Б. Венгеров, становлення судової практики як компонента і результату судової діяльності починається з моменту, коли суду, з метою застосування закону і винесення рішення зі спірного питання, необхідно вдатися до тлумачення закону, усвідомлення його сутності та змісту шляхом конкретизації тих понять, що містяться у законі [559][634]. Слід зазначити, що господарське законодавство і практика господарських судів  як нерозривно пов'язані, здійснюють постійний вплив один на одного. З одного боку, господарське законодавство є підґрунтям формування стабільної практики господарських судів при розв'язанні спорів за участю суб'єктів підприємницької діяльності. З іншого боку, використовуючи ті чи інші положення господарського законодавства, господарські суди створюють певні передумови для його вдосконалення, що спричиняє зрештою внесення до нього змін і доповнень у           майбутньому [207][635].

Діяльність касаційних інстанцій і пленумів вищестоящих судів також може містити реалізацію управлінських функцій. Зокрема, вищестоящі суди, залишаючи рішення без зміни або скасовуючи чи змінюючи їх, тим самим встановлюють певні критерії, що дозволяють іншим судам краще усвідомлювати зміст правової норми, визначати критерії доведеності правопорушення, правильно й однозначно застосовувати закон, всебічно оцінювати всі обставини справи і краще усвідомлювати оціночні й інші поняття, що існують у матеріальному і процесуальному законодавствах.

Важливе значення в управлінні судами, судовою діяльністю мають керівні постанови пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України. Питання про правову природу керівних роз'яснень вищих судових органів постійно перебуває у центрі уваги науковців і практиків [627, 22, 204][636].

Відповідно до пункту 2 статті 12 Закону України ,Про господарські суди" Вищий господарський суд України давав роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини у господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів [432][637].