До судового управління варто також віднести позапроцесуальну діяльність вищестоящих судів з узагальнення судової практики, стажування суддів, фахівців і т. ін. Отже, існують різні важелі управління судами. Серед них найбільш чітко простежуються три: 1) закони — вищий акт законодавчого органу, яким є Верховна Рада України; 2) координаційна та організаційна діяльність Державної судової адміністрації; 3) процесуальна і позапроцесуальна діяльність вищестоящих судів, що формує і надає судову практику. Активно сприяють введенню в життя рішень законодавця, що стосуються судової діяльності, обласні Ради і держадміністрації. Варто також підкреслити, що зазначена вище діяльність здійснювалася Міністерством юстиції України і Вищим господарським судом України — органами, створеними Верховною Радою України, а в областях — частково управліннями юстиції, що формувались деякий час при обласних Радах. Отже, втілюється в життя судова політика, розроблена законодавчими органами. Управління судовою діяльністю можна розуміти ще ширше, як управління суспільними процесами. Звідси висновок: судове управління — це управління, що стосується судів.

Щодо компетенції органів Міністерства юстиції України, закріпленої в законодавстві, у літературі іноді використовується термін ,організаційне управління". Застосування цього терміна дає змогу більш точно визначити характер і зміст цього управління, його цілеспрямованість. Суд посідає особливе місце в державі. ,Суди незалежні і підкоряються тільки закону", — встановлює Конституція України. Тому при здійсненні правосуддя незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону повинні суворо дотримуватися, насамперед органами міністерства юстиції, що виконували функції організаційного управління судами.

Як зазначалося, до проголошення незалежності України судові органи (про судову владу йшлося лише наприкінці 80-х років) підлягали ,організаційному управлінню" з боку Міністерства юстиції і його територіальних органів. Фінансувались суди за рахунок місцевих бюджетів, що формувалися відповідними радами. Отже, фактично суди залежали від місцевих Рад [334][638].

На сьогодні, коли на конституційному рівні утверджено поділ влади, виконавча влада вже не управляє судами, як раніше. Суди, згідно з Конституцією, фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. Щодо організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, до системи яких належать і господарські суди, то згідно із Законом України ,Про судоустрій України" ця функція покладена на Державну судову адміністрацію [267][639].

Ще донедавна питання якості роботи судів входили до компетенції як Міністерства юстиції, так і вищестоящих судових органів. Спроба розмежувати ці питання на організаційні (компетенція Міністерства юстиції) і процесуальні (компетенція вищестоящих судових органів) не була успішною хоча б тому, що Міністерство юстиції здійснювало управління роботою і кадрами судових органів. Виконання цього завдання передбачає оцінку якості діяльності працівників судових органів, у тому числі суддів. Причому така оцінка неминуче повинна охоплювати всі сторони діяльності суду, включаючи процесуальну.

Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30 грудня 1997 р. № 1396/97, до завдань Міністерства юстиції входило організаційне і матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції, організація роботи з кадрами.

Практика показала, що працівники органів Міністерства юстиції при проведенні перевірок роботи судів іноді висловлювали критичні зауваження щодо змісту судових рішень й інших питань здійснення правосуддя. Причому зауваження нерідко мали тенденцію, протилежну тій, що  випливає з даних касаційної і наглядової практики. Такий дуалізм в управлінні судовою практикою неприпустимий.

Щодо Міністерства юстиції України, то воно має відповідати за формування і здійснення правової політики у галузях судоустрою, судочинства, статусу суддів, діяльності органів суддівського самоврядування і кваліфікаційних комісій суддів [439][640].

Говорячи про судове управління, не можна не згадати про деякі його окремі прояви у судовому процесі. Йдеться, наприклад, про повноваження головуючого підтримувати порядок у залі судового засідання.

У даному випадку керівна роль у судовому процесі належить головуючому як носію судової влади. В свою чергу, у взаємовідносинах суду з учасниками процесу в судовому провадженні домінують відносини, врегульовані процесуальними правилами.

Прояви суддівського керівництва не мають пріоритету щодо диспозитивності та змагальності сторін. Застосування імперативного методу має бути у судовому процесі мінімальним і в жодному разі не є альтернативою диспозитивності. Суд, здійснюючи функцію правосуддя, намагається насамперед діяти, виходячи з максимального врахування обґрунтованих інтересів сторін, зближуючи по можливості їх позиції у пошуках взаємноприйнятних, узгоджених рішень.

Суддівські повноваження здійснюються у формах розпорядження, ухвали суду. Суддя забезпечує рух справи, цілеспрямованість процесу, слідкує за дотриманням процесуальних строків. Суддя контролює законність процесуальних дій всіх учасників процесу, своєчасно звертаючи увагу на юридичне значення, процесуальні наслідки, зазначає процесуальні помилки та виправляє їх. Координує діяльність учасників процесу, дотримуючись вимог рівності їх прав, підтримує культурний та етичний рівень  процесу [347][641].

Суддя управляє ходом судового засідання, забезпечує об'єктивний розгляд справи, контролює процесуальну добросовісність учасників процесу, забезпечує оптимальний режим для встановлення істини й законності процесу.

Проведений вище аналіз дає змогу констатувати, що організація і діяльність системи юрисдикційних органів, що розглядають господарські спори, її структура і функціонування здійснюються відповідно до принципу поділу державної влади, а також згідно з принципами управлінської діяльності. Судове управління має своїм призначенням забезпечення (створення) належних умов для здійснення якісної процесуальної діяльності господарського суду. На відміну від практики, коли судове управління здійснювалося лише органами виконавчої влади, сьогодні господарський суд є спеціалізованою судовою установою, яка, поєднуючи управлінську і процесуальну діяльність, здійснює правосуддя у господарських справах. Судове управління, здійснюване органами господарського суду, виконує цілий ряд управлінських функцій, таких, як прогнозування, планування, організація, загальне управління, оперативне розпорядження, регулювання, облік, контроль, перевірка виконання, інформаційне забезпечення та ін. Більшу частину із зазначених функцій повинна взяти на себе Державна судова адміністрація України.

Повертаючись до становища, що склалося у сфері судового управління в Україні, ще раз слід зазначити, що до недавнього часу матеріальне і фінансове забезпечення нижчої та середньої ланки судів здійснювало Міністерство юстиції України і його обласні структурні підрозділи. Крім того, органи юстиції брали участь у формуванні кадрового складу судів, збирали й аналізували судову статистику і т. ін. Практика показує, що саме через ці важелі можна реально впливати на результати правосуддя у конкретній судовій справі.

Ефективність судового управління прямо залежить від професійних якостей управлінців. Здатність аналізувати проблему, формулювати рекомендації, досягати консенсусу, сприяти змінам — такими є необхідні якості персоналу судів. У зв'язку з цим цікавими є стандарти, встановлені Національною асоціацією судового управління, яка діє в США [655, 456, 563][642] і була організована шляхом об'єднання Національної асоціації адміністраторів судів першої інстанції з Національною асоціацією судового управління в 1984 р. у м. Бостоні (США). Відповідно до цих стандартів судовий адміністратор має відповідати таким вимогам:

— повинен мати адміністративні здібності, продемонстровані значним досвiдом роботи на відповідальній керівній посаді в урядових організаціях або в приватному секторі;

— мати досвід у сучасних ділових і управлінських методиках, включаючи використання і впровадження автоматизованої обробки даних;

— виявити вміння планувати і проводити дослідження для поліпшення управління судом, готувати рекомендації і їх впроваджувати після затвердження;

— повинен вміти налагоджувати ділові відносини з іншими судами і працівниками місцевого уряду, уряду штату і федерального уряду, юристами і громадськістю;

— вміти проводити конференції і зустрічі, чітко висловлювати свою думку в письмовій і усній формах, при спілкуванні зі своїми працівниками, суддями, представниками урядових закладів, промисловості й громадськості;

— мати професійну підготовку в сфері судового управління й управлінський досвід, крім знання судових процедур;

— бути винахідливим, ініціативним, рішучим, наполегливим у проведенні змін методів діяльності, мати організаційні навички;

— дотримуватися високих етичних стандартів;

— виявляти відданість цілям і завданням суду як окремої гілки влади;

— мати досвід і вміння пристосовуватися до судового середовища;

— дотримуватись стратегії, визначеної судовою владою;

— мати високий кваліфікаційний рівень, пов'язаний із функціями, необхідними на посаді судового адміністратора.

Для визначення принципів співвідношення повноважень судової адміністрації і судів, функцій, якими можуть бути наділені судові адміністрації, організаційних форм їх побудови, необхідно звернутися до досвіду тих країн, у яких судова адміністрація вже активно функціонує.

У процесі розвитку судових систем європейських країн та визначення концептуальних підходів до управління судовою діяльністю склалися декілька варіантів вирішення проблем, які більш-менш відображають особливості національних та регіональних традицій, специфіку історичного розвитку, правову культуру, правосвідомість учасників цивільних відносин тощо [382, 607, 606, 451][643].

Ця різниця у підходах відображається в існуючому в юридичній науці поділі права і групуванні національних правових систем у правові сім'ї [195, 331, 476, 608][644].

Дослідження подібних рис та відмінностей між різними правовими сім'ями як і проблеми їх класифікації, не є завданням даного дисертаційного дослідження, тому зазначимо лише ту обставину, що з точки зору визначення особливостей судового управління можна констатувати наявність двох основних систем: європейської континентальної та англо-американської [571, 617, 222][645], в межах яких існують різновиди [38, 173, 154, 230][646], які у контексті даного дослідження можна не враховувати.